Історія України > Зруйнування Запорозької Січі. Петро Калнишевський

Українському народу впеклися не лише нелюдські знущання поль­ської шляхти на Правобережжі, але й утиски та визиски російських ко­лонізаторів. Створена царизмом для експлуатації та гноблення Лівобе­режної України так звана «Малоросійська колегія» довела народ до від­чаю — це про неї писав Георгій Кониський: «Канцелярія ця так упи­лася кров'ю, що якби перстом вседержателя ткнути на тому місці, де вона була, з землі б фонтаном бризнула людська кров».

Як відомо, значна частина гайдамаків була запорожцями, зокрема й керівник Коліївщини «гетьман і князь смілянський» Максим Залізняк. Повстанці знаходили на Січі притулок і захист, переховувалися тут від неправого суду польської шляхти та царських посіпак. І хоча ще 5 груд­ня 1755 р. гетьман К. Розумовський (за дорученням царського уряду) написав кошовому отаману Січі Григорію Лантуху (Федорову) указ про боротьбу з гайдамацтвом, на нього не дуже зважали. Коли ж 1768 р. спалахнуло повстання гайдамаків—«Коліївщина» (жорстоко придушене наступного року спільними зусиллями польської шляхти, російських військ і загонів кримського хана), козаки були, либонь, чи не основною ударною і організуючою силою цього народного руху. Так, запорозький осавул, отаман гайдамацького загону Губа казав, коли до нього приєдналися ще 500 запорожців: «Ляхів мені бити вже нічого, вони вже розбиті, а буду різатися з москалями». 6 квітня 1769 р. отаман Губа з невеличким загоном, відбившись від своїх основних сил, загинув у жорстокій нерівній сутичці з російськими військами.

Кошовий же Петро Калнишевський, одержавши від ігумена Мотро-нинського монастиря Мельхіседека Значко-Яворського маніфест цариці Катерини II із закликом до гайдамацького повстання і підтримки Ко ліївщини, засумнівався в його правдивості (маніфест цей був фаль­шивий, виготовлений Мельхіседеком) і дав його писарю І. Глобі. Той відразу впевнився в підробці і переконав кошового не втручатися в цю справу. Ігумену ж Мельхіседеку було дано відповідь: «Коли б велика монархиня вимагала насправді служби козаків у Залізняка і Ґонти, то вона б послала свій указ не через ігумена, а через особливого по­сланця, як це завжди було в Запорожжі». Що не завадило Петру Калнишу, між іншим, відразу після цього таємно посилати на підмогу гайдамакам загін на чолі з С. Гаркушею, якого кошовий добре знав. Гаркуша згодом подружився з І. Гонтою, став його бойовим побрати­мом, а після віроломного захоплення російськими військами І. Ґонти й М., Залізняка, повернувся на Січ і брав участь у російсько-турецькій війні 1768—1774 рр., у походах на Очаків і Хаджибей під командуван­ням П. Калнишевського.

І хоча Коліївщина була жорстоко придушена, опір тривав. Вже 1774 р. вельможні магнати польської шляхти (граф Ф. Потоцький, князь Четвертинський, Квяткевич та ін.) звернулися до Калнишевського з про­ханням захистити їх від гайдамацтва запорожців, але намарне.

Звичайно, російський царизм не міг миритися з некерованістю За­порозької Січі, з її демократичними волелюбними звичаями. На її землі тікали від закріпачення селяни, а козаки не видавали втікачів ніколи й нікому. Особливо збільшився приплив переселенців на землі Запо­рожжя після скасування гетьманського управління на Лівобережній Україні і проведення генерального опису Лівобережжя (1765-1769 рр.) з метою збільшення зборів у царську скарбницю і покріпачення вчора ще вільних господарів у «городах» («городами» запорожці називали гетьманську Україну, тобто ті десять полків, що утворювали Гетьман­щину).

Війна 1773-1775 рр. під проводом О. Пугачова

Запорожці брали активну участь у визвольній війні 1773-1775 рр. під проводом О. Пугачова (Омелька Пугача), котрий перед цим набув, так би мовити, бойового досвіду в повстанні гайдамаків (Коліївщині) 1768 р.: є дані про те, що він сам якийсь час був запорожцем. Ця війна похитнула Російську імперію, перелякала Катерину II, і тісні зв'язки повсталих з Запорозькою Січчю, звичайно, прискорили прийняття рі­шення про знищення цього розсадника бунту й непокори, чи не єдиного острівця свободи в абсолютистській державі необмеженої монархії. Запорозька Січ була потрібна російському царизмові доти, доки імперія воювала з Туреччиною, розширювала свої південні володіння, проби­ваючись до Чорного моря. Тут без козаків обійтися було важко — вони і кордони охороняли, приймаючи на себе перші удари, і в походи на турків та їхніх союзників разом з російськими військами ходили (у XVIII ст. козаки брали участь у чотирьох війнах Росії з Туреччиною), і розвідку вели.

Особливо відзначилися запорожці в останній (для Січі) російсько-турецькій війні 1768-1774 рр., коли всьому війську козацькому низово­му за доблесть оголосила подяку цариця Катерина II, а кошового Кал­нишевського, як уже згадувалося, і військового писаря Глобу 1770 р. нагородили золотими медалями (писаря, щоправда, медаллю без діа­мантів).

Запорозьке козацтво на якийсь час стало «модним» у придворних колах Петербурга. Багато російських вельмож і офіцерів прагнули за­писатися в реєстри Війська Запорозького, уславленого батальними пере­могами. Запорозьким козаком записався майбутній видатний полково­дець Вітчизняної війни 1812 р. М. І. Кутузов, відомий вчений Леонгард Ейлер

4 серпня 1770 р. записався до Кущівського куреня, туди ж 1772 р. записався і фаворит цариці, новоросійський генерал-губернатор Г. По-тьомкін, котрого козаки, за своїм звичаєм, нагородили прізвиськом Грицько Нечоса—через великі буклі його перуки. Підступний, підлий, він став одним з могильників Січі. На лестощі не скупився... «Запев няю вас чистосердечно, що жодного випадку не пропущу, де вбача­тиму принести будь-яку бажанням вашим вигоду, на справедливості й міцності засновану,— писав 21 червня 1774 р. новоросійський генерал-губернатор Потьомкін Калнишевському, котрого величав «нерозлучним другом», «милостивим своїм батьком».

Та не мине й року, як Запорозька Січ буде знищена саме старання­ми Потьомкіна, котрий 23 квітня 1775 р. виступить на засіданні цар­ського уряду з проектом її ліквідації. Доки розроблявся план цієї ка­ральної операції, цариця Катерина II у своїх листах на Січ «з матір­ною ніжністю і щедрістю» обіцяла запорожцям золоті гори, присип­ляючи їхню пильність. А тим часом придворний російський історіограф німець Герард Міллер, за дорученням уряду, розробив так би мовити «теоретичне забезпечення» для цієї ганебної акції, «науково обгрунту­вав» її необхідність і законність, похапцем сотворивши доповідні запис­ки — «Коротку виписку про малоросійський народ і запорожців» та «Міркування про запорожців». Монархіст і кріпосник, Міллер, будучи виразником офіційних поглядів на запорозьке козацтво як гніздо кра­моли, доводив, що Січ «не має права на існування», при її «несамови­тому управлінні», «злодійських умислах» є «політичною потворою». Насправді ж усе було простіше й страшніше — після перемоги над Ту­реччиною, фактичного підкорення Кримського ханства (офіційно ж Крим увійшов до складу Російської імперії 1783 р.), потреба в Запо­розькій Січі, на думку цариці, відпала, а існування цього «острівця, сво­боди» в тилу імперії було надто небезпечним для монархії і суперечило колонізаторській політиці царської Росії.

Зруйнування Січі на початку червня 1775 р.

Наведені факти малюють картину тих взаємовідносин, які ство-
рилися між Запоріжжям і царською Росією. Повне ігнорування прав
запорожців на їхні землі, повне нехтування їхніми традиціями, з
якими прийшли вони 1734 року на свої землі — характеризують
ставлення царського уряду до Запоріжжя. З другого боку — глибока
різниця між самодержавно-кріпацьким устроєм Російської держави
та волелюбним демократичним устроєм Запоріжжя, по суті республі-
канським. Існування Запоріжжя з його гаслом — не повертати вті-
качів — було загрозою для кріпацького господарства Російської ім-
перії. Величезну небезпеку для російського устрою являло Запо-
ріжжя, як повсякчасний осередок революційних рухів. Не можна
забувати й економічних питань, зв'язаних з Запоріжжям, а саме —
багатство запорозьких ланів у часи, коли поміщицьке господарство
Росії щораз більше потребувало земель, коли питання хлібного екс-
порту ставало основною проблемою російської економіки.

Але, не зважаючи на всі ці обставини, Запоріжжя залишалося
потрібним як міцний бар'єр, що захищав Росію від нападів збоку
Криму та Туреччини. Війна з Туреччиною 1768-1774 року змінила
обставини.

З самого початку запорозьке військо було змобілізоване
і брало участь у воєнних діях. Січовики, козацтво,що працювали наймитами — все вирушило на війну.
7.000 запорожців, з кошовим отаманом, билися в авангарді корпусу
князя Прозоровського під Очаковом, Кінбурном, Хаджибеем. Запо-
розька фльотилія діяла на Дунаї. Воєнні заслуги запорожців відзна-
чало вище командування: Калнишевський одержав золоту медаль.

Запоріжжя в тих роках перенесло великий тягар: багато козаків
забито, покалічено; господарство занепало, бо господарі, значна
частина яких не мала родин, були на війні. Запоріжжя утримувало
російські війська, що проходили через «вольносгі», давало коней,
волів, продукти. З будуванням Дніпровської лінії сплюндровано
сади, поля тощо.

Наслідки війни, що закінчилася Кучук-Кайнарджійським миром,
були дуже важливі для Запоріжжя. Проголошення незалежности
Криму від Туреччини та російського протекторату над ним змінило
становище Запоріжжя: татари перестали бути постійними, страш-
ними ворогами, з якими йшла боротьба, 3 другого боку — Запоріжжя
перестало бути форпостом у боротьбі з Кримом і Туреччиною, пере-
стало бути бар'єром, що захищав Україну та Росію від татарських
нападів: воно втратило свою цінність для Росії.

1	2	3	4	5	6	7

Назва: Зруйнування Запорозької Січі. Петро Калнишевський
Дата публікації: 2005-02-21 (5039 прочитано)