Історія, теорія держави і права > Види органів держави. Поділ влади як принцип організації роботи державного апарату. Риси місцевого самоврядування в Україні

Свої функції суд покликаний здійснювати, керуючись лише законом, правом. Він не повинен залежати від суб'єктивного впливу законодавчої або представницької влади. Відповідно до Конституції України будь-яке втручання в діяльність судів і су­дових засідателів зі здійснення правосуддя є недопустимим і має наслідком передбачену законом відповідальність.

У країнах загального права (Англія, США, Канада, Австралія), де є визнаним судовий прецедент як головне джерело права, суди беруть участь у правотворчості. В Україні суд не може привлас­нювати собі функції законодавчої або виконавчої влади. Делегу­вання своїх функцій судами, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається (ст. 124 Конституції України). Це не означає, що в Україні, як і в інших правових системах романс-германського типу, судовий прецедент не може бути допоміжним джерелом права.

Роль судової влади полягає у стримуванні двох інших гілок влади в рамках права і конституційної законності шляхом здій­снення конституційного нагляду і судового контролю за ними.

Юрисдикція судів поширюється на всі правові відносини, що виникають у державі.

Таким чином, основні функції судової влади:

• охоронна (охорона прав);

• функція правосуддя (захист, відновлення прав);

• контрольно-наглядова (за іншими гілками влади). Розмежування законодавчої, виконавчої і судової влади є по­ділом державної влади по горизонталі. По вертикалі влада розпо­діляється між усіма органами та посадовими особами, що нале­жать до тієї чи іншої гілки влади (див. § «Управління в адмініст­ративно-територіальних одиницях. Місцеве самоврядування»).

Система «стримувань і противаг» органів законодавчої, виконавчої і судової влади

Принцип поділу влади доповнюється системою «стримувань і противаг». Зазначена система допускає конкуренцію різних ор­ганів влади, наявність засобів для їх взаємного стримування і підтримування відносної рівноваги сил. «Стримування» і «про­тиваги», з одного боку, сприяють співробітництву і взаємному пристосуванню органів влади, а з іншого боку — створюють потенціал для конфліктів, які найчастіше вирішуються шляхом переговорів, угод і компромісів.

Суб'єктами системи стримувань і противаг за Конституцією України є Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів, Кон­ституційний Суд і Верховний Суд. Дана система виражається насамперед через повноваження цих органів, що включають су­воро визначені взаємні обмеження.

У Конституції України передбачені такі інститути системи «стримувань і противаг»:

1) право «вето» Президента на законопроект, прийнятий Верховною Радою;

2) імпічмент Президента з боку Верховної Ради, що призво­дить до його усунення з поста;

3) прийняття Верховною Радою резолюції недовіри Кабінету Міністрів, яка має наслідком його відставку;

4) участь Верховної Ради у формуванні Конституційного Суду (призначення третини складу);

5) контроль Конституційного Суду за відповідністю Консти­туції законів та інших правових актів Верховної Ради, Президе­нта, Кабінету Міністрів, Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

6) парламентський контроль Уповноваженим Верховної Ради з прав людини (омбудсманом) за дотриманням конституційних прав і свобод людини та ін.

Управління в адміністративно-територіальних одиницях. Місцеве самоврядування

Територія будь-якої держави поділяється на адміністратив­но-територіальні одиниці. Соціальна природа адміністративно-територіальних утворень різна.

Можна виділити два шляхи їх утворення:

• природний — поселення, міста, села, селища виникають вна­слідок історичного природного (общинного) групування людей для спільного життя (знизу);

• штучний — райони, повіти (районна ланка), області, губе­рнії (обласна ланка) є результатом видання і реалізації актів дер­жавної влади (зверху).

У адміністративно-територіальних одиницях, що сформува­лися природним шляхом, як правило, обираються органи самоврядування, котрі займаються місцевими справами.

У адміністративно-територіальних одиницях, сформованих штучним шляхом, управління здійснюється агентами держави (губернатором, префектом, головою районної адміністрації), при­значуваними центральною владою — президентом, урядом. У та­ких адміністративно-територіальних одиницях можуть обирати­ся органи місцевого самоврядування з тим, щоб представляти інтереси природних адміністративно-територіальних утворень.

Місцеве самоврядування — особливий вид управління, реалі­зація гарантованого законом права територіальних спільнот гро­мадян і органів, яких вони обирають, самостійно, під свою від­повідальність, вирішувати всі питання місцевого значення, дію­чи в рамках закону і виходячи із інтересів населення. Тут територіальна спільнота (громада, комуна, муніципалітет) ви­ступає первинним суб'єктом місцевого самоврядування. Її не слід плутати з територіальною одиницею (село, селище, місто, регіон, область), яка є просторовою основою місцевого само­врядування, а не його суб'єктом.

Місцеве самоврядування має специфічну правову форму в кожній державі і залежить від її устрою, історичних, національ­них та інших особливостей. При однаковості ознак місцевого самоврядування у країнах по-різному вирішується питання: чи представляють органи місцевого самоврядування глибинний шар державної влади або є відокремленими від держави, але взаємо­діючими з нею, специфічними організаціями управління спра­вами суспільства.

Наприкінці XX ст. колективна думка про місцеве самовряду­вання знайшла втілення в Загальній декларації про місцеве са­моврядування і Європейській хартії про місцеве самоврядуван­ня від 15 жовтня 1985 p. Верховна Рада України ратифікувала Європейську хартію про місцеве самоврядування, яка натепер перетворилася на частину українського законодавства. Відпо­відно до цих європейських документів Конституція України (роз­діл XI) дозволила місцевому самоврядуванню самостійно вирі­шувати питання місцевого значення.

Функціонування системи місцевого управління розглядаєть­ся як децентралізація і деконцентрація влади. Під децентралізаці­єю розуміється передача центром окремих повноважень місце­вим виборним органам, а під деконцентрацією — делегування повноважень призначуваним із центру органам місцевої адміні­страції. Місцеве самоврядування — це децентралізована форма управління.

Основні системи місцевих органів самоврядування і управ­ління такі.

1. Англо-американська система. В адміністративно-територіаль­них одиницях для вирішення місцевих питань обирається рада, зазвичай на 4 роки. Її склад може бути як обраним, так і найня­тим. Проте призначуваних чиновників із центру на місцях немає. Ця система місцевого самоврядування збереглася в «старих» дер­жавах — Англії, Канаді, Австралії та ін. Її немає в нових країнах, що розвиваються, де створені більш централізовані системи.

2. Континентальна (романо-германська) (Франція, Італія, Бель­гія та ін.). При формуванні управління адміністративно-терито­ріальних одиниць використовується змішаний принцип: вибор­ність і призначуваність. Це пояснюється розмежуванням самовря­дування в общинах і управління в адміністративно-територіальних одиницях. В общинах — виборні органи самоврядування, без призначуваних «зверху» адміністраторів. У адміністративно-тери­торіальних одиницях — як виборні, так і призначувані чиновники з центру, покликані здійснювати «адміністративний контроль» за органами самоврядування.

3. Соціалістична система. Хоча це й віджила в цілому систе­ма, проте її елементи в ряді країн збереглися й дотепер. Держав­на система будувалася на відкиданні принципу поділу влади. Місцева Рада була органом державної влади на своїй території. Усі інші державні органи (наприклад, суди) формувалися Рада­ми і були підвладними їм. Не було відносної самостійності міс­цевого самоврядування щодо центральних органів.

4. Іберійська система (Іспанія, Португалія, деякі країни Ла­тинської Америки). Місцеві ради обираються лише населенням, а глави адміністрацій — або населенням, або радою. В усіх випад­ках голови адміністрацій затверджуються органами державної влади. Вони поєднують у своїх руках публічну владу територіаль­ного колективу і державну владу.

5. Гібридні форми характерні для країн Африки. У державах, де є кочові племена (Гана, Камерун, Нігер та ін.), функції управління здійснюють або ватажки одноособово, або ради ватажків чи старійшин. Серед осілого населення адміністративні функції ватажків є скасованими, проте за своїм становищем вони вхо­дять до складу органів місцевого самоврядування, особливо на низовому рівні (Малаві, Свазіленд, Сьєрра-Леоне, Ванутау, Па­пуа-Нова Гвінея та ін.).

6. Військові режими (Нігерія - до 29 травня 1999 p., Алжир та ін.). Характеризуються виключно централізованою системою управління. На місця призначаються офіцери, що є військови­ми губернаторами, комендантами. Органи місцевого самовряду­вання розпускаються. При військових губернаторах і комендан­тах можуть створюватися дорадчі ради, до складу яких включа­ються і цивільні особи.

Риси місцевого самоврядування в Україні.

1. Не є складовою частиною державного механізму управлін­ня в країні, проте, як і держава, здійснює публічну владу, владу народу.

1	2	3

Назва: Види органів держави. Поділ влади як принцип організації роботи державного апарату. Риси місцевого самоврядування в Україні
Дата публікації: 2005-02-21 (5376 прочитано)