Історія, теорія держави і права > Правотворчість суб'єктів федерації. Правовий звичай. Правова доктрина. Принципи права. Роль судової практики. Кодифікація

У ФРН аналогічний підхід до тлумачення принципів права розроблявся на іншому історичному тлі. Природно, нацистське законодавство після Другої світової війни було заборонено. За­кон став оцінюватися з позиції верховенства права. Конституція ФРН закріпила положення, відповідно до якого судді пов'язані «законом і правом». У рішеннях Федерального Верховного суду ФРН стало звичайним підкреслювати, що право ширше за зако­нодавство. Федеральний Верховний суд і Федеральний Консти­туційний суд ФРН у серії рішень встановили, що конституційне право не обмежене текстом Основного закону, а включає «деякі загальні принципи, які законодавець не конкретизував у пози­тивній формі».

Для вирішення справи судді звертаються до права як до надпозитивної (понадзаконної) справедливості у випадках: 1) наяв­ності прогалин у законі; 2) буквального тлумачення норм зако­ну, що породжує відхід від намірів законодавця.

У деяких країнах, що належать до романс-германського типу правової системи, загальні принципи права прямо закріплені в законі як джерело права у разі наявності прогалин, наприклад, у цивільних кодексах (Австрія, Греція, Іспанія, Італія).

Принципи права країн романо-германського типу — тради­ційні правові цінності, що формувалися століттями. Починаючи з 50-х років XX ст. вони розвиваються під впливом інтеграційних процесів, що відбуваються в рамках Європейського співтовари­ства. У практиці Європейського суду сформувалося поняття «за­гальні принципи, характерні для права держав-членів». Воно було сформульовано ще в період існування Європейського об'єднан­ня вугілля і сталі, а згодом знайшло закріплення в Договорі про створення ЄЕС. «Загальні принципи, характерні для права дер­жав-членів» розглядаються як складова частина права Європей­ського співтовариства, їх порушення вважається підставою для скасування в судовому порядку актів співтовариства. На думку Європейського суду, відображеній в деяких рішеннях, джерелом формування цих принципів є конституційні традиції держав-чле­нів, Європейська конвенція прав людини та інші міжнародні-правові акти.

Роль судової практики

Судову практику можна віднести до допоміжного джерела права романо-германского типу. Відповідно до чинної доктри­ни права (правові норми приймаються парламентом і уповнова­женими ним органами) судовій практика не відведена роль дже­рела права. Проте об'єктивно спостерігається явне зростання ролі судового прецеденту в правотворчій діяльності держави, чому спри­яють:

1) недосконалість законодавства (суперечності і прогалини в ньому);

2) піднесення «третьої влади» — судової, що дозволила суддям розробляти принципові рішення, уточнювати положення закону таким чином, що народжуються нові норми, так звані правоположення судової практики. Вони в основному є результатом ді­яльності суддів касаційних судів як вищих судових інстанцій. Підтвердження касаційним судом судових рішень, особливо прий­нятих на основі аналогії або загальних принципів, може сприй­матися іншими судами при рішенні подібних справ як фактич­ний прецедент (наприклад, постанови Касаційного суду і Держа­вної ради Франції). Норми — правоположення судової практики повинні враховуватися всіма юристами, що застосовують право. З цією метою вони публікуються в судових збірниках і довідни­ках. У деяких країнах роль судової практики як додаткового юри дичного джерела права підтверджується постійним виданням су­дових збірників і довідників. У ряді країн (Нідерланди та ін.) офі­ційне опублікування прецедентів не практикується. Найбільш важливі рішення публікуються в щотижневику «Нідерландська юриспруденція», періодичних юридичних виданнях.

Використовуючи казуїстичний підхід, судді нерідко виступа­ють «заступниками» законодавця, особливо тоді, коли законо­давець широко сформулював норми права і тим самим відкрив простір для розширювального тлумачення і творчості. Так, у Нідерландах творча функція судової влади декілька вище, ніж у ряді країн романо-германського права. Це пояснюється тим, що нідерландський законодавець утримався від врегулювання де­яких питань, залишивши їх суддям. Часткова кодификація кон­ституційного права дозволила судовій практиці взяти на себе функцію захисту прав громадянина не тільки в судово-охорон­ному, а й у правотворчому відношенні. Проте прецеденти не набули такої ж престижности, як закон.

Між нормами, відпрацьованими судовою практикою, і нор­мами, створеними законодавчим органом, є розходження. Дія судової практики в країнах романо-германського типу відбувається в межах, встановлених законодавцем. Створена судовою практикою правова норма носить обмежений характер, оскільки не володіє такою ж загальністю і узагальненість як норма права, що виходить від парламенту. При розгляді нової справи вона може не враховуватися. У цьому полягає головна відмінність норми, створеної в процесі судової діяльності країн, що належать до романо-германського типу, від пріоритетного становище судового прецеденту в країнах англо-американського права.

Отже, романо-германський тип правової системи характеризується пріоритетом норми, що міститься в законодавчих актах. Проте він припускає і пошук кожним юристом у конкретному питанні рішення, що відповідає принципу справедливості.

Кодифікація

Континентальні системи ще відомі як кодифіковані правові системи, оскільки їх відмітною рисою є наявність кодексів з високим рівнем узагальнення і систематизації значної частини законодавства. Тут велике значення надається підготовчим законопроектним роботам, коментарям авторів до проектів зако­нів, матеріалам обговорень. Вони використовуються в процесі офіційного тлумачення законодавства.

Особливості кодификації в країнах романо-германського типу полягають у такому.

1. Розробляються кодекси галузевого характеру. Вже перші з них — Французький цивільний кодекс 1804 p.. Німецьке Цивіль­не уложення 1896 p.. Швейцарський цивільний кодекс 1907р. та ін. — мали галузеву спрямованість. Таку ж спрямованість вони мають і нині, хоча у них з'явилися явно виражені особливості.

2. У кодекси включаються як законодавчі, так і підзаконні акти. Це пояснюється значною роллю делегованої правотворчості — делегування парламентом низки повноважень щодо ви­дання законів уряду.

3. Створюються кодекси і комплексно-галузевого характеру (комплексне законодавство). В них містяться норми декількох галузей права для регулювання відносин у конкретній сфері про­мисловості, господарства чи культури.

У кодексах і законах кожної держави висвітлюються особ­ливості внутрішньополітичного життя країни та її правових традицій.

У Франції законодавство зберігає традиційну наполеонівську форму систематизації — цивільний, кримінальний та інші кодек­си, зміни в яких також проводяться шляхом видання законів, якщо законодавець не наказує іншого. Юридичну чинність збе­рігає дотепер й Декларація прав людини і громадянина 1789 p. як складова частина Конституції Франції 1958 p. Також має юри­дичну силу преамбула до Конституції 1946 p., що містить розго­рнутий виклад демократичних прав і свобод громадян. З п'ятьох наполеонівських кодексів три — Цивільний, Торговий і Кримі­нальний — визнаються, як і раніше, чинними, хоча вони і за­знали значних змін. Адміністративний і Цивільні кодекси слу­жать формою консолідації законів, декретів, регламентів уряду, судових рішень і міжнародних актів Спроба звести трудове законодавство до «трудового кодексу» вдалася лише частково. У результаті утворилися скоріше компілятивні зібрання норма­тивно-правових актів, ніж єдиний, зведений, юридичне і логіч­но цілісний, внутрішньо узгоджений нормативний акт.

Відійшовши від традиційної класичної кодификації, Фран­ція віддала перевагу консолідації — упорядкуванню нормативних актів шляхом логічного перегрупування, виробленого, як пра­вило, без зміни змісту складових їх норм. Результатом такої фор­ми систематизації нормативно-правових актів стали галузеві збір­ники, що включають норми як законодавчих, так і підзаконних актів, які не зазнали переробки і удосконалення.

Після оформлення Бельгії як самостійної держави (1830 p.) основу її законодавства склали п'ять французьких кодексів: Ци­вільний, Торговий, Кримінальний, Цивільний процесуальний, Кримінально-процесуальний. Цивільний кодекс з тією ж струк­турою діє і нині, щоправда, зі зміненим змістом. Торговий ко­декс (прийнятий у 1872 p.). Кримінально-процесуальний кодекс (прийнятий у 1878 p.) включали і нині містять розділи, запози­чені із кодексів Франції. У такому ж плані складений і прийня­тий у 1967 p. Судовий кодекс, що регулює організацію судів, трибуналів, їх компетенцію і порядок діяльності.

В Італії, так само, як і у Франції, кодификація здійснюється з XIX ст. Вона провадиться головним чином відповідно до галу­зей права: Цивільний, Торговий, Цивільний процесуальний, Кримінально-процесуальний (1865 p.) кодекси. Пізніше два із них були удосконалені з техніко-юридичної сторони — Торговий (1882 p.) і Кримінально-процесуальний (1913 р.). У 1889 p. був прийнятий перший Кримінальний кодекс, який містив широко подану систему обставин, що пом'якшують покарання, і відмо­ву від смертної кари. У 1930 p. він був замінений новими Кримі­нальним і Кримінально-процесуальними кодексами. У наші дні діє Кримінально-процесуальний кодекс 1988 p., що спростив вирішення деяких процедурних питань і правовий статус учасни­ків судового процесу.

1	2	3

Назва: Правотворчість суб'єктів федерації. Правовий звичай. Правова доктрина. Принципи права. Роль судової практики. Кодифікація
Дата публікації: 2005-02-21 (1805 прочитано)