Ћ≥тература св≥това > —воЇр≥дн≥сть твор≥в јльбера  амю

¬ контекст≥ роману чума Ч ун≥версальна метафора зла в ус≥й його багатоликост≥ й нездоланност≥. —тан Ђзачумленост≥ї Ч стан, ¤кого майже н≥кому не вдаЇтьс¤ уникнути, а його подоланн¤ вимагаЇ пост≥йноњ моб≥л≥≠зац≥њ вол≥, духовних ≥ моральних сил особистост≥. Ѕути Ђзачумленимї, за  амю, Ч це не т≥льки чинити насиль≠ство, а й не повставати проти нього. Ђ«ачумлен≥стьї Ч не лише готовн≥сть убивати, а й примиренн≥сть ≥з тим, що вбивають. ¬с≥ люди тою чи ≥ншою м≥рою перебувають у нев≥данн≥, це сумна Ђдол¤ людськаї, бо абсолютне знанн¤ неможливе. Ќайстрашн≥ше зло, резюмуЇ автор, це нев≥данн¤, ¤ке вважаЇ, що йому все в≥доме ≥ тому можна вбивати. “ут  амю спираЇтьс¤ на ≥сторичний досв≥д XX ст., моторошний досв≥д нацистськоњ Ќ≥меччини й б≥льшовицькоњ –ос≥њ.

Ћюди доброњ вол≥ можуть перемогти конкретне зло, але њм н≥коли не дос¤гнути перемоги над злом у св≥тобудов≥. Ђўо таке чума?ї Ч питаЇ “арру у доктора –≥Ї, ≥ той, додумавши, в≥дпов≥даЇ: ЂЌеск≥нченна поразкаї. ≤ тому у ф≥нал≥ роману, слухаючи рад≥сний гам≥р город¤н, ¤к≥ св¤т≠кують зв≥льненн¤ м≥ста в≥д чуми, доктор –≥Ї думаЇ про те, до будь-¤ка рад≥сть перебуваЇ п≥д загрозою, бо в≥н знаЇ, що Ђбацила чуми н≥коли не вмираЇ, н≥коли не щезаЇї ≥ що знову, Ђможливо, настане день, коли на лихо ≥ ¤к наука люд¤м чума розбудить пацюк≥в ≥ пошле њх конати на ву≠лиц≥ щасливого м≥стаї.

—л≥д, проте, зазначити, що  амю непокоњло не так зло саме собою, ¤к позиц≥¤ людини перед ц≥Їю невблаганною реальн≥стю бутт¤. ј це означаЇ, що не метаф≥зика зла, а гуман≥стична етика виходить на перший план у роман≥ Ђ„умаї. —в≥дом≥сть того, що остаточна перемога над злом недос¤жна, не парал≥зуЇ розум ≥ волю головних героњв ро≠ману, њхньоњ готовност≥ самов≥ддано боротис¤ з чумою. јвтор шукаЇ в людин≥ т≥ сили, т≥ потенц≥њ, ¤к≥ п≥дн≥мають њњ супроти зла, ≥ знаходить њх передус≥м у моральн≥й при≠род≥ людини. ÷е, до реч≥, зближуЇ його позиц≥ю з в≥ковою традиц≥Їю французькоњ культури, зокрема з письменника-ми-морал≥стами XVII ст. й просв≥тниками XVIII ст.

–оман Ђ„умаї ц≥кавий ≥ ¤к художнЇ ¤вище. Ќаписаний у п≥дкреслено стриман≥й ≥ об'Їктивн≥й манер≥, у форм≥ хрон≥ки одн≥Їњ еп≥дем≥њ, а хрон≥ка, чи роман-хрон≥ка, ¤ку в≥домо, найб≥льш об'Їктив≥зований жанр, спр¤мований передус≥м на ф≥ксац≥ю под≥й. —правд≥, роман Ђ„умаї в його ф≥лософсько-≥нтелектуальному зм≥ст≥ можна розгл¤дати ¤к своЇр≥дний авторський монолог, розбитий на окрем≥ парт≥њ, вручен≥ р≥зним персонажам. ¬т≥м, це природна р≥ч дл¤ ф≥ло≠софського роману.

–оман Ђ„умаї з його ф≥лософсько-≥нтелектуальним зм≥стом можна розгл¤дати ¤к своЇр≥дний авторський мо≠нолог, розбитий на окрем≥ парт≥њ, вручен≥ р≥зним персонажам, котр≥ виступають нос≥¤ми р≥зних стор≥н авторського —в≥тогл¤ду, р≥зних њњ аспект≥в ≥ тенденц≥й. ” цьому ро≠зум≥нн≥ роман - це розмова ≥з самим собою, що, проте, не розбавл¤Ї персонаж≥в ≥ндив≥дуальних рис, глибокоњ моти≠вац≥њ њх вчинк≥в.

ќсобливост≥ стилю роману Ђ„умаї ще раз п≥дкреслюють спадкоЇмн≥сть творчост≥  амю, сл≥дуванн¤ традиц≥¤м поширеного в нов≥тн≥й ≥нтелектуальн≥й проз≥ жанру, що характеризуЇтьс¤ ун≥версальн≥стю зм≥сту. Ђ„умаї алего≠рична, ¤к стародавн≥ м≥фи, ¤к Ѕ≥бл≥¤, але на в≥дм≥ну в≥д стародавн≥х притч, ¤к≥ т¤ж≥ли до пр¤мол≥н≥йних алегор≥й, вона в≥дзначаЇтьс¤ смисловою багатозначн≥стю. „итач≥ знаход¤ть у роман≥ в≥дпов≥д≥ на своњ запитанн¤. –оман-притча Ђ„умаї у цьому розум≥нн≥ наближаЇтьс¤ до м≥фу, стаючи над культурним ¤вищем (у тому розум≥нн≥, що на≠лежить не до одн≥Їњ ¤коњсь культури), стаючи загально≠людським ¤вищем. Ђ„умаї  амю Ч одна з найвидатн≥ших под≥й у цьому жанр≥, пор¤д ≥з Ђћоб≥ ƒ≥комї ћелв≥лла, Ђѕроцесомї  афки, Ђ отлованомї ѕлатонова. Ђ„умаї Ч це й роман-попередженн¤, роман-пересторога, це ¤вище загальнолюдсь≠ке ≥ надчасове.

«ло, за  амю, на вiдмiну вiд свого iсторичного прообразу, не пiддаЇтьс¤ дослiдженню, воно вбиваЇ, - це все, що дано знати про нього його жертвам.

“ут i виникаЇ бiнарна позицi¤: людина - зло, i стоњть вона настiльки ж гостро, ¤к сто¤ла, скажiмо, у  афки. јле вирiшуЇ це протисто¤нн¤  амю, виход¤чи знову ж таки iз своЇњ фiлософiњ. Ћюдина маЇ зробити "вiльний вибiр", щоб стати Ћюдиною. ќранцi мають змиритис¤ чи бунтувати, третього не дано.

√ероњ  амю - –iЇ,  астель, “арру, √ран, –амбер - борцi, бунтарi. «iставл¤ючи роман "—тороннiй" i роман "„ума", автор писав: "„ума" в порiвн¤ннi зi "—тороннiм", безперечно, знаменуЇ перехiд вiд самотнього бунтарства до визнанн¤ спiльноти, чию боротьбу необхiдно подiл¤ти. I ¤кщо iснуЇ еволюцi¤ вiд "—тороннього" до "„уми", то вона вiдбуваЇтьс¤ в напр¤мi до солiдарностi й спiвзвучностi.

…ого героњ - бунтарi, хто смiливо постаЇ проти свiтового зла, хай, навiть, це "сiзiфiв труд" (бо ж вилiкувати так нiкого i не вдалос¤, все обмежувалось лише полегшенн¤м страждань, не вдалос¤ i вiднайти сироватку - чума вiдповзла сама, так само, ¤к i сама прийшла). як бачимо, все та ж абсурдн≥сть бутт¤ i так само людина в≥льна зробити вибiр. I цей вибiр робить њњ справдi Ћюдиною.

” 1960 роц≥, на момент смерт≥  амю в 46-р≥чному в≥ц≥, його ц≥лковито зреклис¤ л≥в≥ паризьк≥ угрупованн¤ Ц не т≥льки через його антикомун≥зм, але й через його в≥дмову ¤к франко-алжирц¤ п≥дтримувати справу ‘ронту визволенн¤ јлжиру.

 амю продовжував в≥дстоювати расове примиренн¤ в јлжир≥ ще впродовж тривалого часу п≥сл¤ того, ¤к екстрем≥зм розв≥¤в ус≥ над≥њ на перемогу такоњ пол≥тики. ¬одночас в≥н розчарувавс¤ й у правих, вийшовши з ком≥тету ёЌ≈— ќ на знак протесту проти прийн¤тт¤ до ц≥Їњ орган≥зац≥њ франк≥стськоњ ≤спан≥њ. …ого часи були вин¤тково несприйн¤тливими до заклик≥в до пом≥ркованост≥.

ќтже, ¤к бачимо, твори ј. амю були досить своЇр≥дними, далекими в≥д романтичноњ класики, в≥дзначалис¤ непередбачуван≥стю своњх героњв, носили ф≥лософський характер. ќдним словом - походили на самого автора: ј. амю.

—писок використаноњ л≥тератури

’рестомат≥¤ заруб≥жноњ л≥тератури. Ц  ., 2001.

”крањнська та заруб≥жна л≥тература. Ц  ., 2000.

Ћ≥тературна енциклопед≥¤. Ц  ., 1994.

1	2

Ќазва: —воЇр≥дн≥сть твор≥в јльбера  амю
ƒата публ≥кац≥њ: 2005-02-23 (1781 прочитано)