Мовознавство > Українська мова ХІІІ — ХVІ ст
Рідній мові присвячено чимало віршів. Дуже часто поети висловлюють у них своє вболівання за її долю. Якби я втратив очі, Україно, То зміг би жить, не бачачи ланів, Поліських плес, подільських ясенів, Дніпра, що стелить хвилі, наче сіно. У глибині моїх темнот і снів Твоя лунала б мова солов'їне; Той світ, що ти дала мені у віно, Від сяйва слова знову заяснів. А глухоти не зможу перенести, Бо не вкладе ніхто в печальні жести Шум Черемоша, співи солов'я. Дивитися на радощі обнови, Та материнської не чути мови – Ото була б загибель - смерть моя. Дмитро Павличко Я - украинец Я - украинец, до седьмых колен. Прапрадед мой шелками шит на Сечи. И ни чужбина, ни турецкий плен Его козацкой не лишили речи. Мне этот клад передавал отец. И мама с молоком передавала. И пил я нежность их родных сердец, И их любовь стихом во мне звучала. Но закружило. На моей щеке Густой щетиной проростали годы. И стих на украинском языке Я не пою, и не в угоду моде. Я растерял, как воду из горсти, Тот клад, что сохранил в неволе прадед, - Не знаю языка, сказать по правде... Простите, сыновья, и, дочь, прости. Прости мене, прапрадіде-козаче, Прости мене, мій споконвічний краю, За те, що на російській мові плачу Об тім, що мови рідної не знаю. Володимир Шовкошитний 4. Росіяни, на відміну від інших народів, що живуть в Україні, упродовж віків вільно розвивали свою мову, зберігали традиції та звичаї і нині мають високорозвинену національну культуру. Це пояснюється тим, що вони жили компактно, постійно підтримували зв'язки з основним етносом, дбайливо ставилися до своїх культурних надбань. Велику роль зіграла також русифікаторська й великодержавна шовіністична політика царських урядів, що підносила престиж російського люду серед інших народів і народностей. Український же народ протягом багатьох віків виборював право на свою мову. Політика національного гноблення і русифікації, що її проводив царизм, гальмувала природний процес становлення і розвитку української мови. Та й самого терміна Україна царизм не визнавав, карав тих, хто насмілювався вживати його. Знаходилися історики, які доводили, що українців ніколи не існувало й не існує, що є лише малороси, люди нижчого сорту, а отже, немає й української мови. А втім, уже в часи Київської Русі вживалося слово Україна. Вперше воно згадується в Київському літописі 1187 року, де йдеться про смерть переяславського князя. З XV ст. всі південно-західні землі, середнє Придніпров'я називали Україною. І мовою українською ("руською") писали офіційні документи, складали пісні, літописи. Але вже тоді царизм заніс над нею сокиру. А скільки чорних дат принесло XVIII століття! 1720 р. - цар Петро І видав указ про заборону на Україні друкувати книги, з церковних книг вимагалося вилучати тексти, писані українським наріччям. 1753 р. - заборона викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії. 1769 р. - Синод розпорядився відібрати українські букварі в тих, хто їх мав. 1775 р. - знищення Запорозької Січі. Запорозька Січ - це один із світових феноменів, який приваблював багато поколінь дослідників. "Славне Запоріжжя" - казали селяни. "Святих лицарів, захисників вітчизни" оспівав народ у своїх думах, піснях, легендах. "Розбійники" - стверджували польські шляхтичі. "Гнездом своевольства" називала Катерина II Запорозьку Січ у своєму маніфесті 1775 р. "Козацька християнська республіка" - сказав Карл Маркс про Запорозьку Січ. Відомо, що Запорозька Січ - це народні збройні сили для захисту рідної землі проти литовських, польських, угорських феодалів, створені на рубежі XIV-XV ст. У Січ приймали наймужніших людей незалежно від національності й соціального походження. Наприкінці XVI ст. Січ стала політичним центром українського народу. Роль козацтва була така сильна, що весь український народ у документах XVII-XVIII ст. називали "нацією козаків". Козаки жили багатим духовним життям. Існували загальноосвітні школи і школа співу. Серед запорожців були й такі, що здобули освіту в Києво-Могилянській академії або в західноєвропейських університетах. Серед козаків були співаки, музиканти, поети. Створені козаками думи і пісні ще й тепер хвилюють нас... Знищення Запорозької Січі - це не тільки знищення війська. Це - замах на духовний і культурний розвиток українського народу. У ті чорні часи з'явилося чимало народних дум і пісень, які збереглися до наших днів. Наприклад: Чорна хмара наступає, Либонь дощик буде. Вже ж нашого Запоріжжя Довіку не буде. Бо цариця - наша мати Напуст напустила: Славне військо Запорозьке Та й занапастила. (До речі, ці рядки наводить Григор'єв-Наш у книжці "Історія України в народних думах і піснях" (1918 p.), яка була перевидана лише в часи незалежної України.) Наприкінці XVIII ст. зникли українські школи, які діяли при полкових козацьких канцеляріях. Не кращим видалося і XIX ст. 1817 р. - постанова про викладання в західноукраїнських школах тільки польською мовою. 1847 р. - розгром Кирило-Мефодіївського товариства, початок жорстокого переслідування української мови, літератури, культури. 1862 р. - закриття недільних шкіл. 1863 р. - заборона видання книг українською мовою (циркуляр міністра внутрішніх справ Валуева, в якому він писав: "Никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может"). 1876 р. - заборона друкувати книги українською мовою не лише на Україні, а й у всій імперії, ввозити їх із-за кордону; заборона друкувати ноти для українських пісень; заборона українського театру (Емський указ). 1884 р. - заборона вистав українською мовою у Волинській, Київській, Подільській, Полтавській, Чернігівській губерніях. 1892 р. - скорочення видання художніх творів українською мовою. 1895 р. - заборона українських книжок для дітей. 1908 р. - Синод видав указ, у якому культурна й освітня діяльність на Україні визнана шкідливою, "могущей вызвать последствия, угрожающие общественному спокойствию и безопасности..." 5. Яка ще мова витримала таку наругу? Про цю тяжку історію М.Рильський писав так: ...Хотіли вирвати язик, Хотіли ноги поламати, Топтали під шалений крик, В'язнили, кидали за ґрати, Зробить калікою з калік Тебе хотіли, рідна мати. Ти вся порубана була, Як Федір у степу безрідний, І волочила два крила Під царських маршів тупіт мідний, Але свій дух велично гідний Як житнє зерно берегла... Передова інтелігенція Росії не тільки не поділяла політику царизму щодо гноблення українського народу, а й засуджувала її. У 1905 р. мовознавці Корш, Фортунатов, Шахматов виступили за скасування царських указів і циркулярів. Справжнє національно-культурне відродження українського народу почалося після 1917 p., але воно, на жаль, тривало недовго. На основі резолюції XII з'їзду РКП(б) Четверта нарада ЦК РКП(б) (червень 1923 р.) накреслила в національному питанні цілу низку практичних заходів, спрямованих на запровадження в діловодство місцевих мов, зобов'язавши відповідальних працівників вивчити місцеві мови. Українська мова вперше в історії дістала можливість вільно розвиватися, широко застосовуватися, в тому числі в партійних і державних органах. Цей процес на Україні дістав назву українізація. І на перших порах ці заходи ніби мали успіхи. Але відбувалася подвійна політика. 1926 р. з'явився лист Сталіна "Тов.Кагановичу та іншим членам ЦК КП(б)У", що прозвучав як донос на наркома освіти України О.Шумського, який нібито намагався проводити українізацію надто швидкими темпами. І почалося. З одного боку, українській мові надавалася свобода, а з другого - ті, хто впроваджував цю політику в життя, були постійно під підозрою. Трохи згодом почалися безпідставні звинувачення, далі і репресії. Сталін нічим не відрізнявся від своїх попередників-самодержців. Був знищений цілий загін української (як і російської) інтелігенції. Не дозволялося досліджувати українську мову, хоч прямих указів про це Сталін, як відомо, не видавав. Усе робилося витончено, завуальовано. Скільки людей, розумних, талановитих, Україна втратила в ті часи - важко перелічити. А голод на Україні 1920-30-х pp.? A 1938 рік! Три четвертих частини української інтелігенції було знищено. Негативно позначилася на розвитку української мови й міграція населення. "Проблема масової міграції надто серйозна, аби нею нехтувати... - пише Павло Мовчан. - Адже було надзавдання - створення нового субстрату радянської людини. Тут не до рахунків. Не до рахунків було ані царю Івану НІ, який переселив на Московщину з Новгородської республіки понад сім тисяч вільних громадян, вигубивши решту в Ільмень-озері. Так чинив Петро І, який загнав у чухонські болота тисячі козаків, так робила Катерина II, яка заселила українські землі німцями-колоністами, сербами, євреями. <...> Цю традицію переселень підхопив і Столипін, з чиєї ініціативи величезні селянські маси з України перекочували на простори від Кушки до Тихого океану. Цю "добру" традицію підхопив і новий імператор Сталін. Калмики, балкарці, чеченці й інгуші... були захоплені виходом нового "етногенезу". <...> З матеріалів XX з'їзду відомо, що й на українців чекала така ж доля. <...> Не збулося через багатомільйонність населення... Ось тоді й запустили в хід <...> різні найми, вербовки, призначення, оргнабори, комсомольські ешелони. <...> Ці міграційні потоки вимивають з державної скарбниці міліарди карбованців. <...> Наша мова і культурна ситуація великою мірою зумовлена саме цією міграційною політикою. В багатьох містах і містечках доводиться відкривати нові школи російські через приплив іншомовної робочої сили та фахівців. Так, ніби бракує своїх..." (Літ.Україна. - 1989. - 16 жовт.).
Назва: Українська мова ХІІІ — ХVІ ст
Дата публікації: 2005-03-07 (2337 прочитано) |
.gif){kind=spacer}
