Народні промисли > Сукнарство на Гуцульщині

Пряли нитик з допомогою веретена, виготовленого з ліщини.

[8]На Гуцульщині існувало два типи веретен: - давнішого типу, що закінчувались внизу своєрідною потовщеною головкою з різними заглибленнями для навивання ниток; - новішого, що мали коліщатко, яке виконувало функцію розгонового колеса.

Спосіб прядіння загальновідомий. Грубі нитки пряли довшим та важчим веретеном, а тонкі – порожним і легшим веретеном. Пряли в кулаці і в пучках. В кулаці переважно тоді, коли веретено легше, а коли важче в пучках.

Напрядини нитки змотували з веретена на мотовило довжиною (70-200 см). Кожні 3 нитки рахували за одну “чисницю”, 10 чисниць становило “пасмо”, 20 пасем – “півміток”, два півмітки – “міток”. Кожне пасмо перев’язувалось шнуром.

Обчислювання ниток на чисниці загальноприйняте, але кількість ниток в пасмах залежно від довжини мотовила в багатьох місцевостях України була різна.

Зняту з мотовила пряжу (“міток”) вимочували в теплій воді, пізніше мили, після чого злили, для цього у великий цебер викладали дерев’яну бочку з отвором на дні (“полованницу”, “золницю”). Отвір знизу затикали чопом, а зверну накривали черепком. На дно часом клали вівсяну солому, а на нього клали “мітки”, пересипані попелом з букових дров. Зверху “мітки” теж накривали вівсяною соломо. Заливали окропом і зав’язували веретою. “Мітки” парились цілий день, у вечері чіп витягували, вода із золою стікала в цебер, її знову доводили до кипіння і знову заливали цим кип’ятком “мітки”. Так цей процес повторювали протягом 2-3-х діб, вранці і ввечері, після чого “мітки” вибирали, полоскали в річковій воді, добре прали пранником на камені, висушували переважно на морозі від чого пряжа ставала м’якою і білою.

Розділ ІІ.3. Наступним етапом у виготовленні сукна є процес ткання.

Верстати на сукно не різняться будовою від тих на яких тчуть полотно, у них лише нити і бердо рідше бо основа грубша та й сукно має вийти м’яке, а не туге як полотно. Сукно на сіраки тчуть просто як полотно на сорочки тільки ріхліше. На основу для виготовлення сукна, пряли міцну, сильно скручену нитку з довгої жорсткої вовни – “волосу”, а для утка часто змішували “міцок”, “нотенину і вовну з старих овець”.[9]

Для повсякденного одягу виготовляли грубе (“остре”, “чіворське”) сукно з вовни старих овець, а для святкового - значно тонке і м’яке.

Відповідно до традицій окремих осередків сукно робили з різною фактурою. В Північних регіонах Гуцульщини (Баня-Березів, Білі, Ослави, Заріччя, Микуличин) характерне сукно з своєрідною вузликуватою поверхнею _ “ключками”. Для досягнення цього фактурного ефекту підбирали волос як на основу так і на ткання. пряли легко виткане сукно валяли в ступах для ущільнення й отримання ворсової поверхні. Тут використовувались сукна переважно натуральних кольорів на сердкаки, а з білого – виготовляли святкове вбрання, весільне.

В Південних регіонах Гуцульщини (Космач, Соколівка, Виженка) робили тонше сукно з гладкою поверхнею чорного або темно-коричневого кольору для сердаків.

У гірських місцевостях (Річка, Криво рівня) на повсякденний одяг ішло сукно, чорного, коричневого, білого кольорів, з сірого робили святкову манту, з білого – чучило.

Виробництвом сукна тут до кінця ХІХ ст.. займалися цілі родини, також сукном сплачували податки.

Сувої сукна входили також для посагу дівчини.

Розділ ІІ.4. На Гуцульщині побутувало сукно як природного так і фарбоване в чорний і червоний кольори. Сукна з натуральної сировини мали природну барву вовни, себто: чорну, білу, сиву, темно-брунатну, коричневу.

Сукна з натурального чорного кольору з часом руділи, тому їх часто задублювали (“червоними”) у відварі кори з чорної вільхи та лушпиння горіхів.

Черлене (червоне) сукно роблять з білого натурального сукна, яке протягом 2-3 діб обезжирюють, тобто парять в лузі з букових дров і після цього фарбували камеллю з галунок на бурячковій заквасці. В тому розчині сукно повинно улежати найдовше 1 годину, і під час цього процесі його потрібно часто і обережно повертати.

Сукно натурального чорного кольору виготовлялося з “мильки” – вовни молодих овець, через що воно називається мицькове. Таке сукно не потрібно фарбувати, воно все одно залишиться чорним, його використовують на строни для жінок (мал.)

Вовну із старих овець, яка є брунатна, а сукно з неї після валяння рудаве, фарбують на чорне ось як: сухі та спілі стручки випущеного бобу заварюють із зернятами соняшника, березовою та вільховою корою; відвар зливають до бодні і кидають туди сукно на 3-4 доби, часто перевертаючи, після чого його сушать на повітрі. Таке сукно не тратить чорної барви, воно стає густіше і триваліше, але на дотик воно менше делікатніше ніж мицькове.

На Гуцульщині найбільше побутував одяг з червоного сукна.

ІІ.5. Заключним етапом виготовлення сукна, є процес валення.

Сукнянук тканину злегка прибивали бердом, а потім віддавали ущільнювати (“уступувати”) у сукновальні (“фольги” мал.) чи водяні струпи. Збереглися згадка, що в 1482 р. в с. Березові був млин і при ньому сукновальня.

В гірський селях виготовляли багато сукна, тому ступи були при кожному млині, а в таки селах, як Білоберізка, Красноїлів, Богдан і Яблониця, було по три і більше ступ.

[10]В.Залозецький писав, що тільки водному селі Річці в 1870 р-х було 15 млинів, при яких працювали ступи. На жаль на даний час ступи не збереглися.

Принцип валення у водяних ступах відрізняється від ручних фолюшів, які побутували у рівнинних місцевостях України.

Процес воляння проходив так: вода з малинівки падала на водяне колесо обертаючи при цьому вал (“воротило”) на осі якого навхрест на певній відстані вмонтовано чотири гранчасті стовпці (метачі”, “метанки”). Паралельно валу розміщена колода з одним або двома видовбаними півкруглими коритами, гніздами, перегородженими стояками. В кожному кориті – по два сходоподімних зубчастих молоти (“наголовачі”, “макогони”,”довбні”) прикріплені на видовжених чотиригранних балках (“батога”). Вони на певній відстані вмонтовані в “нивиці” на металевому “сворені”. При обертанні валу кожен метач раз по раз чачепає грань скупаря піднімаючи його вгору, після чого той подав назад і зубами бив сукно в кориті зібране в складки. Оскільки в першому ступорі зуби довші з одного краю, то він б’є і завдяки конічній формі корита піднімає складку сукна, другий має довші зуби з протилежного боку, тому він при падінні б’є і одночасно перевертає цю складку. В такий спосіб безперервно ступорі б’ють і перевертають усі складки.

Кожні 2-3 години ступи зупиняли, сукно перебирали, щоб воно не заплуталось і не билося. В гнізда вкладали по 30-35 мір сукна (сукно міряли на “лікті”, на “рифи” та сажні), заливали його теплою водою, яка невеликим струменем стікала зверху по жолобу.

Валяли сукно 1-2 доби поки воно не стане густе і на поверхні з’явиться “барва” – дрібні ворсинки. Тривалість залежить від якості вовни, щільності прядіння і густоти ткання.

Художні особливості гуцульського одягу із сукна

Верхня гуцульська одіж – тільки сукняна та кожушана, з матеріалів домашнього виготовлення.

Серед типів сукняного верхнього одягу виділяється плащовидний одяг двох форм: мішковина накидка без рукавів – гуля; і різновидності плащовидного одягу з рукавами – сердак, манта, чуганя.

Найдавнішим зразком плащовидного одягу є гуля, яка до цього часу збереглася в Карпатахяк верхній обрядовий одяг (під час весілля одягають молоді). Форма гулі надзвичайно проста. Шили її з білого або з сірого домотканого сукна, без рукавів.

Вона нагадує мішок один бік якого розшитий (мал. ...). В негоду верхній зшитий ріжок гулі одягали на голову, як капюшон. (мал....) Гуля застібалася під шиєш металевими чепрогама з’днаними ланцюжками або вовняними кенурами.

Іншою різновидністю плащовидного одягу гуцулів була манта – широка, довга з капюшоном, шилася із доморобного сукна. Носили її внегоду і морози поверх кожуха. Слово “манат” французького походження (manteau – широке жіноче пальто). Відоме воно також і в гуцульскиз чоловіках.

Ще одним типом верхнього одягу гуцулів є сердак. Серднаки виготовляють з червного вабо чорного сукна, переважно тунноподібного крою. Секрдак міг мати по боках два клини, які доходили до рукавів. Це був одночасно і жіночий і чоловічий одяг. Його носили поверх безрукавок, оздоблювали по коміру, полах, подолу, рукавах та швах кольоровим шнуром і китицями з різнобарвних вовняних ниток – дармовисами.

Чудові зразки верхнього сукняного одягу Гуцульщини знаходяться в фондах Коломийського музею6 Манта 1937 р. с. Жаб’є, Верховинського району (мал......). Чоловіча манта пошита з сірого домотканого сукна. Верхні китиці (півкруглі), стоячий комір – червоний. Комір обшитий червоним шнуром та трьома кривульками (ясно-жовта, зелена, рожева). Кишені обшиті ясножовтою косичкою, різнокольоровим шнуром та кривулькою (синьою, рожевою) прикрашені п’ятьма ґудзиками.

Багато прикрашений капюшон: - поділений на дві частини, які обшиті кривулькою з рожевого шнура та маленькими ґудзиками. На кінці капюшона – вовняна “чічка” (помнон). (мал.....)

Манта кругом обшита червоним шнуром. На передах – червоний шнурок з однієї сторони якого чергуються більші та менші ґудзики з волічки.

На обох передах 4-ри великі петлі зроблені з кремової кісочки. (мал.....) Автор невідомий.

1	2	3

Назва: Сукнарство на Гуцульщині
Дата публікації: 2005-03-07 (1558 прочитано)