Наукознавство > Про чуттєву та раціональну складові наукового пізнання

Про чуттєву та раціональну складові наукового пізнання

Методологiї науки, як знання про взаємовiдношення методiв пiзнання, свiдоме використання котрих дозволяє отримувати нове на­­­укове знання, не можуть виникати та iснувати без гносеологiї - на­­­уки, що вивчає пiзнання. Тому теорiю пiзнання, яку можуть розумiти як гносеологiю чи епiстемологiю (якщо дотримуватися концепцiї про вiдмiннiсть гносеологiї та епiстемологiї), доречно вбачають за визначальний засiб вивчення органiзованого суспiльством пiзнання. У свою чергу, найбiльш послiдовною формою дослiдження можливостей та взаємозв'язкiв методiв наукового пiзнання стала фiлософiя нау­­­ки, для якої методологiчна проблематика має принциповий характер.

Дослiдження наукового пiзнання фiлософами науки зобов'язують погодитися з висновком, що закони буття системи знань вiдмiннi вiд законiв природи [Див.:25.-с.106-111]. Констатацiя даного висновку лише поглиблює розумiння вiдмiнностi гносеологiї та методологiї. Яскравим прикладом може слугувати проблема iснування об'єкта пiзнання, як специфiчна проблема методологiї (на вiдмiну вiд епiстемологiї) пiзнання природи, що найбiльш гостро була усвiдом­­­лена в iсторичному розвитку фiзики. Об'єкти пiзнання якої (поперед усе у мiкрофiзицi та космологiї) можуть бути емпiрично не даними.

Наш досвiд, не дивлячись на його принципову обмеженiсть у наслiдок неможливостi повної iндукцiї, обов'язково сповiщає нам про можливе, яке у залежностi вiд форм наших уявлень сприймається нами у формах онтологiчного. Будь який одиничний емпiричний факт неможливо не визнати за онтологiчно обумовлене можливе. I треба бути абсолютно антирозумною iстотою, щоб у своїх мiркуваннях про свiт, у своїх планах i надiях стосовно бажаного майбутнього не враховувати реально можливого, не зважати на його одиничну вияв­­­ленiсть як на доказ реальної можливостi. А оскiльки це "можливе" вже виявляло себе як емпiрична данiсть, то саме воно i є "реально можливе". Тому "щось" дане нам як онтологiчна можливiсть обов'яз­­­ково повинно поставати у формах необхiдного при мiркуваннях. До ­­­речi, саме на виявленнi можливого будується евристичнiсть моделю­­­вання. Ми повиннi враховувати можливе, щоб бути розумними, а тому це "повиннi" перетворюється на цiлком слушну для мислення i ро­­­зуму пiдвалину аподиктичностi, необхiдностi слiдування суджень, норму (чи форму) мiркувань.

Нехай нашi уявлення про причиннiсть мають лише вiрогiднiснi характеристики. Всеодно в системi уявлень людини образ причинностi буде складати обов'язковий компонент, бо iнакше ми назавжди зали­­­шимося дурнями, якi нездатнi врахувати вже вiдомi можливостi неза­­­лежної вiд наших бажань дiйсностi.

Наведенi мiркування дозволяють вважати позицiю Юма некоректною. Причиннiсть, необхiднiсть, аподиктичнiсть складають необхiднi умо­­­ви буття здорового глузду, який здатен враховувати об'єктивно мож­­­ливе, як незалежне вiд суб'єкта. "Таке" iз чим суб'єкт обов'язково повинен рахуватися. Це властиво саме розумнiй iстотi, яка здатна до свiдомого дiяння. Це "дурням закони неписанi", як i "зайцю сиг­­­нал "СТОП" непотрiбен". Об'єктивна можливiсть для розумної iсто­­­ти є достатнiм аргументом, щоб рахуватися з нею, щоб дiяти врахо­­­вуючи можливий вплив сил виявлених у попередньому досвiдi. Нам достатньо "одного єдиного паровозу", щоб iз необхідністю зробити висновок про наявнiсть можливостi iснування паровозiв.

Визнаючи правомiрнiсть положення I.Канта, який вважав, що "реф­­­лексiя не має справи з самими предметами, щоб отримування поняття прямо вiд них; вона є такий стан душi, в якому ми у першу чергу намагаємося знайти суб'єктивнi умови, за яких можуть утворюватися поняття" [26.-c.181.], завжди треба враховувати можливiсть змiни "суб'єктивних умов" у наслiдок зовнiшнього стосовно суб'єктивностi впливу.

Не тiльки змiстовно, але й формально науковi уявлення про неза­­­лежну вiд суб'єктивностi дiйснiсть повиннi бути методологiчно-гно­­­сеологiчними, тобто представленi рядом принципiв, що мають як ме­­­тодологiчне так i гносеологiчне значення. Враховуючи можливу експлiкацiю поняття "незалежна вiд свiдомостi дiйснiсть" за такi принципи можуть слугувати наступнi положення:

А. "Я знаю, що я нiчого не знаю".

В. "Cogito ergo sum" (мислю, отже iсную).

С. "Усвiдомлення наявностi проблеми - свiдчення об'єктив­­­ностi буття".

D. " Якщо проблема не вирiшується, то я знаю межу свого

суб'єктивного буття".

Якщо розглядати афоризм Сократа як принцип початку будь-якого рефлексивного мiркування, тодi його можна розумiти як аксiому, що методологiчно орiєнтує на постiйне повернення до витокiв, початку, до пошуку визначення обґрунтованості суджень. Дана аксiома прого­­­лошує антидогматизм першою у мовою фiлософського пошуку iстини, що не заперечує її важливiсть i для цiлеспрямованого процесу пiзнання об'єктивної дiйсностi.

Концепцiя "трансцендентальної єдностi апперцепції", яка спи­­­рається на знамениту тезу Картезiя, слугує обґрунтуванням тавто­­­логiчностi логiчного висновку та самої логiки. Завдяки використан­­­ню аксіоми "В" відбувається iнтенцiонально орiєнтована тавтологічність у рекурсiї, яка полягає у досягненнi гармонiї властивос­­­тей суб'єкта через саморефлексiю як трансцендентальну єднiсть апперцепції. Це створює можливiсть встановлювати тавтологiчну са­­­моiдентифiкацiю, що складає процес ("до-себе") самоусвiдомлення власних властивостей, переживань, станiв завдяки використання лю­­­диною iндивiдуального для кожного алгоритму визначення "Я", "спричинене дiєю мого "Я"" на вiдмiну вiд спричиненого "iншим "Я"", iншими причинами ("не-Я").

Однак, вiдомо, що антиномiї розуму та логiчнi протирiччя у структурi наукової теорiї вiдкривають межу тавтологiй, тобто вiдо­­­мого, внутрiшнього свiту суб'єкта взагалi. Отже слiд визнати, що суперечностi в логiчнiй структурi наукових мiркувань репрезентують для нас межу осмисленого (теза "С"). Тобто репрезентується, у даному випадку, або помилка наших мiркувань, або дещо об'єктивне, яке часто називають "незалежною вiд наших мiркувань дiйснiстю" ­­­матерiєю.

Осмислення факту iснування наукових проблем виявляє усвiдомлен­­­ня наявностi незнання причини їх виникнення, бо за абсолютних умов тези "В" проблеми не можуть iснувати. Доведенiсть об'єктивностi певної проблеми слугує доведенням наявностi зв'язку мiж суб'єктом, його досвiдом iз реальнiсть незалежною вiд "Я". Тобто джерело проблеми iнодi криється у наявностi взаємозв'язку "Я" ­­­"не-Я", в iснуваннi чогось незалежного вiд "Я".

Оскiльки подвоєння свiту вiдбувається через подвоєння причин­­­ностей, остiльки жодна не може бути визнана як самодостатня для розумiння джерела виникнення проблем. Iснуючи незалежно вiд наших бажань усвiдомлена проблема вимагає визнання, що нашi уявлення у чомусь вiдповiдають, а у чомусь не вiдповiдають об'єктивному стану речей, про що ми робимо висновок усвiдомивши чи вирiшивши фiксо­­­ванi ранiше проблеми. У свою чергу, визнання об'єктивного iснуван­­­ня речей, наявностi у них здатності впливати на людину, бути джере­­­лом проблем людини, дозволяє зробити висновок, що навiть керуючись концепцiєю про час, простiр, причиннiсть як апрiорнi форми чутт­­­євого споглядання (I.Кант), ми маємо пiдставу для обґрунтування можливостi нашого досвiду бути пiдвалиною суджень про речi "як во­­­ни iснують самi по собi". Аналiзуючи зазначене, слiд визнати, що ми вийшли за межi кантiвських обмежень, про якi вiн писав: "Хоча ми можемо визнати дiйснiсть метафiзики як науки, однак ми можемо достеменно вказати, що вiдомi чисто синтетичнi пiзнання a priori дiйсно нам данi, а саме чиста математика та чисте природознавство, тому що обидвi мають положення, частково аподиктично достеменнi з одного лише розуму, частково такi, що беремо з досвiду, але виз­­­наємо їх незалежнiсть вiд досвiду. Таким чином, ми маємо деяке, неспростовне, синтетичне пiзнання а priоri та повиннi питати не про те, чи можливе воно, а тiльки про те, як воно можливе" [27. -с.134].

Починаючи з даного рiвня саморефлексiї будь-яка науково ор­­­ганiзована пiзнавальна дiяльнiсть набуває розмежування мiж гносео­­­логiчним та методологiчним цiлеспрямуванням. Гносеологiчнi розроб­­­ки стають не тiльки методологiчно коректними, а й окремим засобом методологiї для проведення самоаналiзу, самозмiни та саморозвитку.

Лише усвiдомленi як iстотнi, але ще не розв'язанi науковi, гно­­­сеологiчнi та медологiчнi проблеми можуть бути визнанi як єдина абсолютна межа наявних можливостей суб'єкта пiзнання. З кожною но­­­вою розв'язаною проблемою пiзнавальнi можливостi людини стають усе бiльшими та ефективнiшими. Навiть тi процеси, якi сприймалися ко­­­лись як "чудо", "абсурдне" сьогоднi дуже часто стають предметом рацiонального осмислення та практичного використання, тобто "рiччю для людини". По сутi справи "рiч у собi" - це людина, з її здатнiстю не тiльки мати певнi властивостi, а й набувати нових.

Незалежно вiд загальних фiлософських уподобань бiльшiсть сучас­­­них фiлософiв визнає, що пiзнавальна дiяльнiсть безпосередньо пов'язана зi здатнiстю людини мати чуттєвi сприйняття.

Вважається, що людина має п'ять видiв вiдчуття. Кожному з них вiдповiдає певний орган: зору - очi, слуху - вуха, тактильному вiдчуттю - шкiра, смаку - язик, нюху - нiс. Крiм зазначених ор­­­ганiв, якi орiєнтованi на сприйняття оточуючого людське тiло сере­­­довища, iснують органи (рецептори), що сприймають внутрiшнi проце­­­си та змiни у положеннях цього тiла. Елементарнi переживання тiлом змiн органiв чуття називають вiдчуттями.

1	2	3

Назва: Про чуттєву та раціональну складові наукового пізнання
Дата публікації: 2005-03-07 (1147 прочитано)