Наукознавство > Проблеми реконструкції в науковому пізнанні

Проблеми реконструкції в науковому пізнанні

Питання про реконструювання системоутворень наукових знань кра­­­ще почати з концепцiї "дослiдницької програми" I.Лакатоса.

Лакатос розглядає науковий розвиток у термiнах прогресивних чи регресивних зрушень проблем у серiї наукових теорiй. Такi серiї характеризуються безперервнiстю. Ця безперервнiсть розвивається iз ще незрозумiлої спочатку справжньої дослiдницької програми, котра складається з методологiчних правил:

- негативної евристики;

- позитивної евристики.

Уся наука в цiлому також може розглядатись як велетенська дослiдницька програма.

До своєї власної реконструкцiї науки Лакатос переходить на ос­­­новi iдей витонченого фальсифiкацiонiзму.

Негативна евристика об'єднує методологiчнi правила, якi вказу­­­ють нам, яких шляхiв дослiдження слiд уникати. Позитивна евристика - якими шляхами треба прямувати.

Негативна евристика визначає "незмiнне ядро" програми, яке вва­­­жається неспростовним". Новi допомiжнi гiпотези i початковi спос­­­тереження утворюють "захисний пояс" навколо цього ядра. Саме цей "захисний пояс" повинен нести на собi основний тягар перевiрок. Саме вiн має повнiстю пристосовуватись, перероблятися чи навiть повнiстю змiнюватись. У "незмiнне ядро" включаються умовно несп­­­ростовнi фундаментальнi припущення програми. "Жорстке ядро" може за певних умов руйнуватися, якщо програма перестає передбачати невiдомi факти.

Завдання позитивної евристики полягає у тому, щоб викласти програму чи порядок дослiдження, а також модифiкувати, уточнити "захисний пояс", що спростовується. Лакатос вважає, що "ця пози­­­тивна евристика врятовує вченого вiд спантеличення перед океаном аномалiй". Вона ж формулює i "модель" програми, тобто сукупнiсть початкових умов, про якi вiдомо, що вони повиннi замiщуватись у плинi подальшого розвитку програми. "Моделi" змiнюють одна одну.

В цiлому, позитивна евристика є бiльш гнучкою, нiж негативна.

Будь-яка дослiдницька програма, врештi решт, пiдходить до пунк­­­ту, коли її евристична потужнiсть починає спадати. Цей пункт Лака­­­тос називає "пунктом пересичення".

Основною вимогою, яку Лакатос ставить до серiї теорiй, є вимога безперервного росту.

Щоб зрозумiти своєрiднiсть концепцiї Лакатоса, її потрiбно порiвняти з iншими, наприклад, з концепцiєю Куна. Вiн сам заува­­­жує, що "мiй розгляд наукової рацiональностi, хоча й грунтується на концепцiї Поппера, але дещо вiдходить вiд його загальних iдей"[9. -с.118].

Услiд за Поппером, Лакатос стверджує, що науковий розвиток є рацiональним i потрапляє у сферу логiки вiдкриття. Згiдно ж Куна, науковий рух вiд однiєї парадигми до iншої - це мiстичне перетво­­­рення, яке не є керованим i не може скеровуватись правилами розу­­­му, тому воно повнiстю належить сферi психологiї вiдкриття. Таким чином, згiдно доктрини Лакатоса, наукова революцiя являє собою ро­­­зумний прогрес, а за Куном - релiгiйне перетворення. Тобто, Кун, фактично першим вiдкривши "iсторiю як метод", заперечує можливiсть рацiональної реконструкцiї iсторичного росту науки.

Друга iстотна вiдмiннiсть концепцiй Куна i Лакатоса полягає в тому, що, за Лакатосом, серiї теорiй у розвитку науки мають за­­­довiльняти вимогу безперервного росту. За Куном же, перехiд вiд однiєї парадигми до iншої здiйснюється раптово i не може бути логiчно поясненим. "Цей перехiд мiж несумiсними структурами, пе­­­рехiд мiж конкуруючими парадигмами не може здiйснюватись поступо­­­во, крок за кроком, при допомозi логiки та нейтрального досвiду. Подiбно до переключення гештальта, вiн повинен здiйснитись вiдразу або не здiйснитись взагалi", - писав Кун у "Структурi наукових ре­­­волюцiй"[3. -с.189].

У працi "Iсторiя науки та її рацiональнi реконструкцiї" Лакатос вказує, що дослiдницькi програми являють собою великi науковi до­­­сягнення, "якi можна оцiнювати на основi прогресивного чи регре­­­сивного зрушення проблем, (при цьому) науковi революцiї полягають в тому, що одна дослiдницька програма (прогресивно) витiсняє iншу"[8. -с.204]. Ця методологiчна концепцiя пропонує нову рацiональну реконструкцiю науки на пiдставi визнання методо­­­логiчної функцiї iсторичних змiн.

У конвенцiоналiзмi ця методологiя запозичує дозвiл рацiонально приймати за угодою не тiльки просторово-часовi одиничнi "факту­­­альнi твердження", але також i просторво-часовi унiверсальнi те­­­орiї, що дає змогу зрозумiти безперервнiсть росту науки. Фундамен­­­тальною одиницею оцiнки, за Лакатосом, повинна бути не iзольован теорiя чи сукупнiсть теорiй, а "дослiдницька програма" з кон­­­венцiонально прийнятим (а тому - згiдно заздалегiдь вибраних рiшень - "неспростовним") "жорстким ядром" та з "позитивною еврис­­­тикою", котра визначає проблеми для дослiдження, видiляє захисний пояс для допомiжних гiпотез, передбачає аномалiї та переможно пе­­­ретворює їх у пiдтверджуючi приклади - все це у вiдповiдностi до заздалегiдь визначеної програмою проблеми. Вчений бачить аномалiї, але, оскiльки його дослiдницька програма витримує їх тиск, вiн мо­­­же вiльно їх iгнорувати. Насамперед позитивна евристика його прог­­­рами, а аж нiяк не аномалiї, диктує йому напрямки дослiджень.

Лакатос пише: "Тiльки коли активна рушiйна сила позитивної ев­­­ристики послаблюється, аномалiям може бути придiлена бiльша увага. Методологiя дослiдницьких програм може пояснити високий ступiнь автономностi теоретичної науки, чого не здатна зробити незв'язна низка припущення та спростувань наївного фальсифiкацiонiста. Те, що для Поппера, Уоткiнса та Агассi виступає як зовнiшнє, ме­­­тафiзичне, тут перетворюється у внутрiшнє - в незмiнне ядро прог­­­рами" [8. -с.263].

Методологiя дослiдницьких програм пропонує картину наукової гри, котра вiдрiзняється вiд подiбної картини методологiчного фальсифiкацiонiзму. Вихiдним пунктом тут є не встановлення фаль­­­сифiкованої (а отже - несуперечливої) гiпотези, а висунення дослiдницької програми. Проста фальсифiкацiя (у попперiвському ро­­­зумiннi) не веде до вiдкидання вiдповiдного твердження. Простi "фальсифiкацiї" (тобто аномалiї) мають бути зафiксованими, але зовсiм не обов'язково реагувати на них. Лакатос стверджує, що "зникають великi негативнi вирiшальнi експерименти Поппера: "вирiшальний експеримент" - це почесний титул, який, звичайно, мо­­­же бути присвоєний певнiй аномалiї, але тiльки через довгий час пiсля того, як одна програма була витiснена iншою" [8. -с.268]. Згiдно Поппера, вирiшальний експеримент описується деяким прийня­­­тим базисним твердженням, несумiсним з теорiєю, згiдно ж методо­­­логiї дослiдницьких програм, жодне прийняте базисне твердження са­­­ме по собi не дає вченому права вiдкидати теорiю. Такий конфлiкт може призвести до проблеми (в тiй чи iншiй мiрi важливої), але нi за яких умов не може привести до перемоги. "Природа може вигукнути "Нi", - зауважує Лакатос, - але людська винахiдливiсть - на проти­­­вагу думцi Поппера - завжди спроможна вигукнути голоснiше" [8. -с.269]. Вiн вказує на той факт, що при деякому успiху можна аргу­­­ментовано захищати будь-яку теорiю (навiть якщо вона - хибна) три­­­валий час. Тому необхiдно вiдмовитись вiд наївної попперiвської моделi "припущень та спростувань", тобто моделi, у якiй "за вису­­­ненням пробної гiпотези слiдує експеримент, що показує її помил­­­ковiсть; жодний експеримент не є вирiшальним в той час (i бiльш того, до часу), коли вiн проводиться (за винятком, можливо, його психологiчного аспекту)" [8. -с.266].

Необхiдно вiдзначити, що методологiя науково-дослiдницьких програм є набагато бiльш строгою, анiж конвенцiоналiзм Дюгема: замiсть того, щоб вiддавати вирiшення питання - коли слiд вiдмови­­­тись вiд деякої "структури"? - на розгляд невиразного дюгемiвсько­­­го здорового глузду, Лакатос вводить жорсткi елементи до оцiнки того, прогресує деяка програма чи регресує i витiсняє одна програ­­­ма iншу чи нi. Тобто, вiн вказує на критерiї прогресу та регресу програм, а також на правила усунення дослiдницьких програм в цiло­­­му. "Дослiдницька програма вважається прогресуючою тодi, коли її теоретичний рiст випереджає її емпiричний рiст, тобто, коли вона з деяким успiхом може передбачити новi факти ("прогресивне зрушення проблем"); програма регресує, якщо її теоретичний рiст вiдстає вiд її емпiричного росту, тобто, коли вона дає лише iз запiзненням по­­­яснення або випадкових вiдкриттiв, або фактiв, передбачених та вiдкритих конкуруючою програмою ("регресивне зрушення проблем")" [8. -с.205]. На думку Лакатоса, якщо дослiдницька програма прогре­­­сивно пояснює бiльше, анiж конкуруюча, то вона витiсняє її i ця конкуруюча програма може бути усунена.

Усерединi (в рамках) дослiдницької програми - деяка теорiя може бути усунена лише кращою теорiєю, тобто такою теорiєю, котра має бiльший емпiричний змiст, анiж її попередниця, i частина якого пiзнiше пiдтверджується. Для такого замiщення однiєї теорiї iншою - кращою - зовсiм не обов'язково, щоб перша теорiя була "зфаль­­­сифiкована" у попперiвському розумiннi. Таким чином, у Лакатоса науковий прогрес виражається прикладами верифiкацiї додаткового змiсту теорiї, а не фальсифiкуючими прикладами. Емпiрична "фаль­­­сифiкацiя" теорiї та реальна "вiдмова" вiд неї стають незалежними подiями. "До модифiкацiї теорiї, - вважає Лакатос, - ми нiколи не знаємо, як вона могла б бути "спростована" i деякi найцiкавiшi мо­­­дифiкацiї обумовлюються "позитивною евристикою" дослiдницької програми, а не аномалiями" [8.-с.247]. Тому Лакатос наголошує, що ця вiдмiннiсть має важливi наслiдки i веде до рацiональної реконс­­­трукцiї змiн у науцi, вiдмiнної вiд попперiвської.

1	2	3	4	5

Назва: Проблеми реконструкції в науковому пізнанні
Дата публікації: 2005-03-07 (1476 прочитано)