Образотворче мистецтво > Кераміка. Мистецтвознавчий погляд на еволюцію звичних речей

Найвагомішим технологічним осягом гончарів за неоліту було створення глиняної дозуванням домішок і води, замісом робочої маси.

Наступним був етап освоєння пластичних можливостей глини, інакше кажучи - вироблялися навички виготовлення кераміки. За неоліту відкрилися різні способи обробки глини - розминання, розкачування, розривання, биття, витягування, видавлювання, ліплення. Головними "інструментами" у цих процесах були руки й пальці людини. За допомогою "дарів природи" - камінчиків, дерев'яних паличок, трісочок, кісток тварин, а також саморобних ножів, лощил і штампів первісні гончарі загладжували стінки посудини, декорували їх.

Поступово набували досвіду сушити глиняні вироби. На позір, це просто, але й тут потрібні певні знання. Основна умова сушіння кераміки - діяти поволі, бо якщо випаровування вологи швидке, виникає ефект надмірної напруги і посуд тріскається. Важливо також рівномірно обвітрювати всі частини виробу, запобігати протягам і високим температурам. З часом про все це довідались перші гончарі.

І нарешті - випалювання, найскладніша й найвідповідальніша технологічна операція, завдяки якій глина стає керамікою. За якістю випалених виробів роблять висновки про якість приготування глиняної маси (неочищена глина, неоднорідно замішана, з повітряними бульбашками маса у вогні дасть брак). Високоякісно випалені старожитні речі показують, що тогочасні майстри були обізнані і з тим, як виготовляти різні розміром і товщиною вироби (надто товсті, з неоднаковою товщиною черепка в різних місцях при високих температурах також псуються). Випалені вироби демонструють і правильний вибір палива та режиму випалювання.

За неоліту знали випалювання у відкритому вогнищі - в багатті або ямі. Глиняні вироби закидали соломою, очеретом, хмизом або дровами і підпалювали. Це було ще неповне, слабке, нерівне випалювання, до t° 450°-750°С, залежно від виду палива. На зміну випалюванню у відкритому вогнищі прийшло пічне - у домашніх печах.

Приблизно в V тисячолітті до н.е. в Єгипті, Месопотамії, Середній Азії почали застосовувати перші горна - примітивні будови з глини, гною або цегли-сирцю, зведені над купою глиняних виробів. У горні досягають більшої температури й регулюють тягу, що сприяє рівномірності випалювання. Горно еволюціонувало в напрямі збільшення обсягу камери, організації руху полум'я задля забезпечення якнайбільшої чистоти його й віддачі тепла, керованого режиму випалювання. Однокамерні горна змінилися двокамерними, у яких одна камера правила за топку, а друга - за місце випалювання. На теренах України двокамерні горна знали вже гончарі трипільської і черняхівської культур.

Рання стадія випалювання - обкурювання - відбувається, коли отвір горна трохи відкритий. Тоді випаровуються рештки вологи. Далі, при середньому вогні, згоряють органічні речовини. На третій стадії випалювання черепок загартовується до кам'яного стану. Отже, перші знання і навички в теплотехніці люди здобули саме з практики гончарства. Щобільше, винайдення гончарського горна згодом покликало до життя металургію і склоробство.

Гончарі, горшколіпи, горшечники, керамельники, скудельники, зодарі. Це все люди однієї професії. Так називали в різні часи наших пращурів, які творили з глини справжні дивовижі. Але розмову почнімо з доби, коли ще й не існувало всіх цих назв, а була тільки важка, але дуже потрібна людям праця.

Шість тисяч років тому на величезних просторах від Карпат до Дніпра, в долинах річок і на схилах плато жили хліборобські племена. Чоловіки обробляли землю, вирощували на ній пшеницю, просо, ячмінь, горох, льон, почасти займалися скотарством і рибальством. Жінки підтримували домашнє вогнище, пряли льон, ткали з рослинних волокон і вовни тканини, шили одяг і взуття, а також... гончарювали. У домашніх клопотах саме вони, жінки, завважили властивість глини набувати будь-якої форми та зберігати її і почали користатись цим. Вимащували глиною долівку, зашпаровували плетені житла й посуд. А пізніше почали виготовляти посуд усуціль з глини.

Гостродонна чаша - найархаїчніший вид вітчизняного керамічного посуду. Прадавні гончарки виготовляли її в техніці джгутового ліплення. Для цього викачували з глини довгі качалочки і накладали їх спіраллю одну па одну, нарощуючи таким чином стінки посудини. Потім дерев'яною паличкою чи кісточкою, жмутом трави, гладеньким камінчиком або просто пучками загладжували її внутрішні боки.

Спірально-джгутова техніка ліплення - одна з найдавніших, її опанували практично всі народи. Вона й досі збереглась там, де рівень домашнього ремесла низький (у деяких племен Африки, Океанії, в окремих гончарських осередках Середньої Азії тощо). Цей дуже зручний спосіб формування не потребує спеціальних навичок, складних інструментів, що й обумовлює довголіття джгутової техніки. До того ж він дає змогу виготовляти посудини будь-якої форми й величини.

Чому ж одна з найдавніших посудин мала гостродонну форму? Річ у тому, що глиняний посуд людина винайшла раніше за стіл. Гостро-донні посудини ставили в отвір у земляній або глиняній долівці. Для готування в них страви їх закріплювали між трьома каменями в багатті. Існує також суто технічне пояснення хронологічної першості виникнення саме гостродонного посуду. Обтічна його форма не має кутів (типу "дно - стінка"), тому поверхня обвітрюється і висихає рівномірно. Так само рівномірно прогрівається вона у вогні. Це запобігає розтріскуванню - і коли посуд сохне, і коли випалюється. Технологія виготовлення плоскодонного посуду була досконаліша і виникла пізніше.

Та повернімось до наших прадавніх гончарок. З часом вони придумали кулясту й біконічну (зі зламом посередині) форму посуду, почали виготовляти чудернацькі зооморфні й антропоморфні посудини, різні завбільшки горщики, миски, кубки, зерновики, кратери. З розвитком господарства дедалі більшала потреба у всілякому посуді, і відтак гончарство стало справою чоловіків. Жінки вже тільки декорували кераміку - наносили врізаний орнамент (двома його різновидами - штампуванням і гравіюванням), розмальовували її кольоровими глинами-ангобами.

Трударі-хлібороби в ІV-ІІІ тисячоліттях до н.е. винайшли мотику й серп. Вони перші поставили на нашій землі вальковану будівлю - прародича сільської української хатини. Створили знакову систему письма й лічби. Приручили коня і собаку. Почали витоплювати метал. Сонцепоклонники, вони заклали підвалини язичницької релігії, пов'язаної з культом родючості. Самостійно відкрили ткацтво з рослинних ниток і вперше використали як одяг тканину.

Про всі ці досягнення розповіла нам їхня кераміка. А ще вона засвідчила, що давні гончарі сформували основні типи гончарного посуду, виробили способи декорування його, самостійно винайшли піч і горно, їхніми винаходами люди послуговуються дотепер.

Висока культура хліборобів-гончарів проіснувала п'ятнадцять століть. У 1893 році археолог Вікентій Хвойка відкрив її залишки. 1 що ж він побачив? Кераміку, кераміку, кераміку... Суцільні поклади гончарних виробів. Розкішний мальований посуд, скульптурки хатніх богів, людей і тварин, глиняні ґудзики, пряслиці-грузила до веретен і відтяжки до ткацьких верстатів, жіночі прикраси, ліплені з глини моделі жител, дитячі іграшки, маленькі глиняні фішки-пінтадери для обліку, керамічні форми для виливання з металу різних знарядь і оздоб... Вражений таким високим рівнем керамічного виробництва, учений назвав культуру цих давніх племен "культурою мальованої кераміки". І тільки згодом, коли в селищі Трипіллі на Київщині він відкрив найбільше поселення цієї культури, змінив її назву на "трипільська культура".

Наступний, найвартісніший внесок у техніку й технологію виготовлення кераміки на теренах нашої країни зробили представники заруби-нецької (II ст. до н.е. - II ст. н.е.) та черняхівської (ІІ-ІV ст. н.е.) культур.

Гончарі зарубинецької культури вперше в історії вітчизняної кераміки застосували дві техніки декорування виробів - лощення та задимлення. Лощення - полірування ще не зовсім висушеної поверхні виробу гладеньким камінчиком або кісткою. Після лощення поверхня посудини стає щільною, вологостійкою і набуває вишуканого блискучого вигляду. Задимлення - своєрідне "копчення" виробу в горні без доступу кисню. Після такого випалювання первісний колір його змінюється на чорний матовий.

Обидві техніки оздоблення кераміки використовуються й досі. Якщо ж їх поєднати, тобто лощений виріб випалити в режимі задимлення, - дістанемо блискучий чорний черепок дуже схожий на метал. Це так званий чорнолощений посуд. Нині його виготовляють на Гавареччині (Львівщина), у Смотричі (Хмельниччина), Коболчині (Буковина), в окремих гончарських осередках Сумщини, Київщини, Волині.

1	2	3	4

Назва: Кераміка. Мистецтвознавчий погляд на еволюцію звичних речей
Дата публікації: 2005-03-17 (2039 прочитано)