≈колог≥¤ > –≥вень осв≥ти Ч найвавжлив≥ший фактор у подоланн≥ еколог≥чноњ кризи на земл≥

–≥вень осв≥ти Ч найвавжлив≥ший фактор у подоланн≥ еколог≥чноњ кризи на земл≥

Ќа прот¤з≥ двох рок≥в, з 1968 по 1970 р., на «аход≥ зненацька розгорнувс¤ рух, що краще всього назвати, ¤к Узагальна занепокоЇн≥сть проблемами навколишнього середовищаФ. ” нас цей синдром занепокоЇност≥ за б≥осферу виник значно п≥зн≥ше. ”с≥ раптом зац≥кавилис¤ забрудненн¤м середовища, навколишньою природою, зростанн¤м народонаселенн¤, питанн¤ми споживанн¤ њж≥ ≥ енерг≥њ. «ростанн¤ сусп≥льного ≥нтересу зумовило глибокий вплив на академ≥чну еколог≥ю ≥, особливо, на ≥нтерес до фундаментальних проблем еволюц≥њ б≥осфери. ќсновним чинником впливу на еволюц≥ю б≥осфери в наш час стаЇ безупинно зростаюче навантаженн¤ на б≥осферу, що породжуЇтьс¤ передус≥м виробничою д≥¤льн≥стю людини. ≤ серед питань, що виникають з ц≥Їњ проблеми, особливого значенн¤ набуваЇ вивченн¤ б≥осфери ≥ людини ¤к Їдиноњ системи.

«араз достатньо розповсюджене наступне у¤вленн¤ про в≥дносини людини ≥ б≥осфери. Ћюдина розгл¤даЇтьс¤ ¤к щось чужор≥дне ≥ шк≥дливе дл¤ природи. ¬она зобовТ¤зана вписатис¤ в природу так, щоб своЇю д≥¤льн≥стю н≥¤к не вид≥л¤тис¤ з природних процес≥в б≥осфери ≥ щоб њњ вплив на навколишнЇ середовище був на р≥вн≥ з ≥ншими елементами б≥оти. јле в цьому випадку будь ¤кий специф≥чний вплив людини ворожий природ≥ Узг≥дно визначенн¤Ф. Ћюдина повинна або Увписатис¤ в б≥осферуФ, або загинути. “ому вважаЇтьс¤, що доки можна, сл≥д користуватис¤ природою, а коли споживча активн≥сть почне створювати небезпеку дл¤ самого споживача, треба зупинитис¤ в своЇму розвитку, тобто орган≥зувати стац≥онарний режим.

“ака точка зору сьогодн≥ широко розповсюджена. —вого часу про Уповерненн¤ до природиФ говорили багато хто з мислител≥в, говорив ∆.∆. –уссо, писали рос≥йськ≥ народники, Ћев “олстой та багато ≥нших. Ѕлизьк≥ висловлюванн¤ можна почути в≥д численних захисник≥в природи, ≥деолог≥в парт≥њ УзеленихФ. ≤ ¤кщо не можна Уповернутис¤ до природиФ, то хоча б зберегти те, що Ї. ƒо висновку про необх≥дн≥сть Узупинитис¤Ф змогли д≥йти багато ≥ вчених еколог≥в, а також представник≥в ≥нших наук. ѕро це говор¤ть автори роб≥т, виконаних на замовленн¤ –имського клубу. « цих роб≥т виходить, що вс¤ д≥¤льн≥сть людини т≥льки УпротиприроднаФ.

ќднак, можна навести багато приклад≥в, ¤к≥ показують, що однозначного негативна оц≥нка д≥¤льност≥ людини з точки зору стаб≥льност≥ б≥оти Ч неправом≥рна. ¬з¤ти хоча б п≥двищенн¤ концентрац≥њ вуглекислоти в атмосфер≥. Ћюдина зТ¤вилас¤ на «емл≥ тод≥, коли вулкан≥чна активн≥сть п≥шла на зменшенн¤. ѕоступово двоокису вуглецю стало надходити в атмосферу куди менше, н≥ж це було, скаж≥мо 10 млн. рок≥в тому. ј той вуглець, що був в атмосфер≥, поступово виводивс¤ з кругооб≥гу, накопичуючись в пластах вуг≥лл¤, нафти, товщах вапн¤ку ≥ ≥нших осадових породах.  онцентрац≥¤ вуглекислоти в атмосфер≥ зменшилас¤, парниковий ефект послабшав ≥ ¤к насл≥док Ч середн¤ температура впала, живленн¤ дл¤ рослин зменшало ≥ мезозойська розк≥ш житт¤ стала потроху згасати. «араз же людська активн≥сть вертаЇ в атмосферу, а отже, ≥ в б≥осферу, частину цього УвтраченогоФ вуглецю. ≤ ц≥лком певно, що дл¤ б≥осфери загалом це (¤к ≥ можливе п≥двищенн¤ середньоњ температури) ви¤витьс¤ скор≥ше спри¤тливим н≥ж шк≥дливим. ≤нша справа, що в даному випадку ми, люди, в цих зм≥нах зовс≥м не зац≥кавлен≥, ≥ нам не просто буде до них пристосуватис¤.

ќтже, загалом немаЇ доказ≥в, що будь-¤ка людська д≥¤льн≥сть принципово ворожа природ≥, ≥ що гармон≥йний розвиток людини, њњ сусп≥льства ≥ б≥осфери неможливий. ÷¤ гармон≥¤ можлива, ¤кщо Ї загальн≥ закони, за ¤кими сл≥дуЇ б≥осфера ≥ людина. ≤ншими словами, треба знати, ¤к≥ закони природно зумовлювали виникненн¤ спочатку ∆итт¤, а п≥сл¤ цього ≥ –озуму. ≤ сформулювати ц≥ закони на р≥вн≥ не т≥льки ф≥лософському, але ≥ природничонауковому, вкрай необх≥дно. ÷е повинна бути синтетична теор≥¤, що обТЇднаЇ в соб≥ безл≥ч наук, природничих ≥ гуман≥тарних ≥ Ї основною теор≥Їю ≈ ќЋќ√≤ѓ (еколог≥¤ Ч ≥нтегрована дисципл≥на, ¤ка звТ¤зуЇ ф≥зичн≥ ≥ б≥олог≥чн≥ ¤вища ≥ утворюЇ м≥ст м≥ж природними ≥ гуман≥тарними науками). Ќа початковому етап≥ таку теор≥ю вдалос¤ створити ¬.≤.¬ернадському [2].

¬.≤.¬ернадський побачив Їдн≥сть процесу еволюц≥њ ¤к процесу розвитку системи б≥огеох≥м≥чних ≥ ≥нших природних процес≥в, що законом≥рно призвод¤ть до по¤ви розуму ≥ сусп≥льства. ≤ про те, що –озум неминуче буде зобовТ¤заний зрештою вз¤ти на себе в≥дпов≥дальн≥сть за подальший х≥д цих процес≥в, под≥бно до того, ¤к майже 4 м≥ль¤рди рок≥в тому њњ, цю в≥дпов≥дальн≥сть, вз¤ло на себе орган≥чне житт¤, що багатократно прискорило вс≥ процеси перетворенн¤ косм≥чноњ матер≥њ за допомогою косм≥чноњ енерг≥њ. «вичайно, створити ¤кусь точну теор≥ю розвитку матер≥ального св≥ту, теор≥ю переходу б≥осфери в соц≥осферу, а п≥сл¤ цього в ноосферу, ¬.≤.¬ернадський ще не м≥г Ч наука того часу просто не була дл¤ цього готовою.

«аслуга ¬.≤.¬ернадського пол¤гаЇ саме в тому, що в≥н ¤к природознавець, ¤к б≥ох≥м≥к побачив ≥ зум≥в у¤вити «емлю ¤к систему саморозвитку ≥ самоорган≥зац≥њ ≥ побачив, що цей розвиток на вс≥х стад≥¤х п≥дпор¤дкований загальним законам ≥ в цьому сенс≥ Ї ц≥леспр¤мований. ≤ ¤к би не розр≥зн¤лис¤ м≥ж собою стад≥њ розвитку природи, ц≥ закони пов≥домл¤ють кожн≥й з них свою законом≥рн≥сть, робл¤ть еволюц≥ю в ц≥лому ≥, зокрема, по¤ву житт¤ ≥ –озуму, процесом не випадковим, а законом≥рним. ¬ рамках сучасноњ науки цей висновок п≥дтверджуЇ теор≥¤ самоорган≥зац≥њ в неур≥вноважених системах або, ¤к њњ ще називають, теор≥¤ дисипативних структур [3]. Ќаш св≥т всупереч, вважалос¤ б, термодинам≥чн≥й Уочевидност≥Ф досить сильно упор¤дкований ≥, б≥льш того, продовжуЇ розвиватис¤ ≥ ускладнюватис¤. ¬иникають все нов≥, б≥льш складн≥ ≥ Усучасн≥Ф форми орган≥зац≥њ матер≥њ.

“ому, перш н≥ж стала можливою ¤кась-там ≥нтерпретац≥¤ структурноњ ≥ функц≥ональноњ упор¤дкованост≥, пор≥вн¤льноњ по сп≥льност≥ з ур≥вноваженою, УжиттЇв≥Ф процеси були в де¤кому сенс≥ поставлен≥ поза природою, поза ф≥зичними законами. “ак, живим орган≥змам намагалис¤ приписати випадковий характер, представл¤ючи походженн¤ житт¤ ¤к результат р¤ду надзвичайно малоймов≥рних под≥й [4].

як приклад, розгл¤немо макромолекулу б≥лку, що м≥стить 100 ам≥нокислот. ”сього в природ≥ ≥снуЇ двадц¤ть тип≥в ам≥нокислот. ¬≥домо, що б≥лок виконуЇ свою ф≥з≥олог≥чну функц≥ю лише в тому випадку, ¤кщо розташуванн¤ ам≥нокислот, що складають цей б≥лок вздовж ланцюга в≥дпов≥даЇ ц≥лком певному пор¤дку. „исло перестановок, необх≥дне дл¤ отриманн¤ потр≥бного розташуванн¤ ам≥нокислот з дов≥льного початкового розпод≥лу, дор≥внюЇ N ? 20100 ? 10130. ѕри цьому припускаЇтьс¤, що вс≥ конф≥гурац≥њ мають однакову ≥мов≥рн≥сть. “аким чином, ¤кщо б зм≥на структури цього УпервородногоФ б≥лку (наприклад, шл¤хом мутац≥њ) в≥дбувалас¤ нав≥ть кожн≥ 10-8с, що в≥дпов≥даЇ заздалег≥дь переб≥льшен≥й частот≥, то дл¤ отриманн¤ потр≥бного б≥лку необх≥дний час пор¤дку приблизно 10122с. ќск≥льки в≥к «емл≥ оц≥нюЇтьс¤ Увсього лишеФ 1017с [5], спонтанне утворенн¤ такого б≥лку треба виключити. “ому у¤вне протир≥чч¤ м≥ж б≥олог≥чною упор¤дкован≥стю ≥ законами ф≥зики, зокрема другим законом термодинам≥ки, неможливо усунути, ¤кщо т≥льки намагатис¤ описати жив≥ системи у рамках ур≥вноваженоњ термодинам≥ки. ј ось у рамках неур≥вноваженоњ термодинам≥ки результати одержуютьс¤ неоч≥куваними ≥ нав≥ть захоплюючими. “ут ми маЇмо ситуац≥ю, коли неур≥вноважен≥сть може виступати джерелом упор¤дкованост≥ [3, 6, 7]. “еор≥¤ самоорган≥зац≥њ в неур≥вноважених системах перед б≥олог≥чну еволюц≥ю по¤снюЇ посл≥довн≥стю нест≥йкостей, що призводить до зростаючого р≥вн¤ складност≥. « надто загальноњ точки зору еволюц≥ю можна розгл¤дати ¤к проблему структурноњ ст≥йкост≥. ¬ рамках ц≥Їњ теор≥њ по¤снюютьс¤ ¤к детерм≥н≥стичн≥, так ≥ в≥рог≥дност≥ елементи часовоњ еволюц≥њ макроскоп≥чних систем. ѕри цьому в≥ддал≥к в≥д точок б≥фуркац≥њ (по¤сненн¤ дан≥ нижче) ц≥лком можуть бути застосован≥ детерм≥н≥стичн≥ р≥вн¤нн¤, в той час ¤к поблизу точок б≥фуркац≥њ ≥стотними стають випадков≥ чинники. ЌагадаЇмо, що б≥осфера Ч в≥дкрита неур≥вноважена термодинам≥чна система сильно усунена в≥д стану р≥вноваги, ¤ку пронизуЇ пот≥к енерг≥њ ≥ речовини. « теор≥њ дисипативних структур ѕригожина виходить, що самоорган≥зац≥¤ матер≥њ процес природний.

ѕо¤сненн¤ основноњ теч≥њ св≥тового еволюц≥йного процесу, у вс¤кому випадку мова, за допомогою ¤кого можна описати цей процес, м≥ститьс¤ також у вченн≥ ƒарв≥на. “ри фундаментальних пон¤тт¤ Ч м≥нлив≥сть, спадкоЇмн≥сть ≥ в≥дб≥р, складають основу вченн¤ ƒарв≥на [8]. ћ≥нлив≥сть Ч стохастичний рух матер≥њ. ќднак стохастика зовс≥м не означаЇ хаос, ¤кий непередбачений. јдже очевидно, що минул≥ стани матер≥альноњ системи в тому або ≥ншому ступен≥ передумовлюють њњ майбутнЇ, а ¤к≥сь особливост≥ системи ≥ зовс≥м збер≥гаютьс¤, ¤кими б випадковими не були впливи. —ам≥ зм≥ни, що в≥дбулис¤, теж можуть закр≥питис¤ ≥ зберегтис¤, ¤к, наприклад, мутац≥њ в живих орган≥змах. ¬се це загалом ≥ називають спадкоЇмн≥стю. —падкоЇмн≥сть ви¤вл¤Їтьс¤ в т≥й або ≥нш≥й форм≥ ≥ в св≥т≥ живоњ ≥ неживоњ речовини. ¬заЇмод≥¤ спадкоЇмност≥ ≥ м≥нливост≥ породжуЇ складн≥ кол≥з≥њ. ѕевн≥ обТЇктивн≥ закони робл¤ть де¤к≥ зм≥ни неможливими, ≥нш≥ Ч малоймов≥рними, трет≥ б≥льшою м≥ркою коротко живучими, а де¤ким њх менш≥сть дозвол¤ють зберегтис¤ ≥ закр≥питис¤. „инн≥сть цих закон≥в, принцип≥в ≥ реал≥зуЇтьс¤ в останньому фундаментальному пон¤тт≥ ƒарв≥на Ч у в≥дбор≥.

“епер достатньо припустити, що серед безл≥ч≥ механ≥зм≥в в≥дбору ≥снують так≥, п≥д д≥Їю котрих з б≥льшою ≥мов≥рн≥стю закр≥плюютьс¤ т≥ зм≥ни, що п≥двищують орган≥зован≥сть, складн≥сть системи, ≥ спр¤муванн¤ еволюц≥њ отримаЇ по¤сненн¤ ¤к результат певних Уб≥льш прийн¤тних в≥дбор≥вФ, поб≥чно зд≥йснюваних ѕриродою. ¬се, що в≥дбуваЇтьс¤ у св≥т≥ Ч д≥ю вс≥х природних ≥ соц≥альних закон≥в Ч можна у¤вити ¤к пост≥йний в≥дб≥р. ÷ей в≥дб≥р зд≥йснюють ≥ закони Ќьютона, ≥ внутр≥шньовидова конкуренц≥¤ у тварин, ≥ основн≥ балансов≥ сп≥вв≥дношенн¤ економ≥ки. Ќа сьогодн≥ можна вид≥лити два типи механ≥зм≥в, з допомогою ¤ких можна описати процеси, що визначають в≥дб≥р [8]. ѕерший тип механ≥зм≥в називають адаптац≥йними. ƒо њхнього числа в≥днос¤тьс¤, наприклад, дарв≥н≥вський механ≥зм природного в≥дбору. –езультати д≥њ цих механ≥зм≥в можуть бути з б≥льшою точн≥стю завбачен≥ ≥ прогнозован≥ (наприклад, селекц≥¤). ƒругий тип механ≥зм≥в вже ц≥лком ≥ншоњ природи. ѕ≥д њхньою д≥Їю в≥дбуваЇтьс¤ не пов≥льне накопичуванн¤ зм≥н, а стр≥мка перебудова. “ак≥ перебудови в систем≥ в≥дбуваютьс¤ в тих випадках, коли навантаженн¤ на систему починають переважати де¤ке критичне значенн¤, де¤кий пор≥г. “од≥ њњ старий стан втрачаЇ тривал≥сть ≥ система немов би виходить на перес≥ченн¤ дек≥лькох канал≥в еволюц≥йного розвитку, бо в цьому випадку допускаЇтьс¤ ц≥ла сукупн≥сть нових стан≥в. “ак≥ точки галуженн¤, втрати однозначност≥ траЇктор≥й розвитку, називаютьс¤ точками б≥фуркац≥њ, а сам≥ механ≥зми, ¤к≥ вивод¤ть систему в стани, що характеризуютьс¤ втратою однозначност≥ шл¤х≥в продовженн¤ розвитку Ч б≥фуркац≥йними. який з можливих Уканал≥в еволюц≥њФ вибере система, за ¤кою траЇктор≥Їю п≥де њњ розвиток п≥сл¤ точки б≥фуркац≥њ завбачити заздалег≥дь не можна. ћожна лише стверджувати, що ¤ким би не ви¤вивс¤ вибраний вар≥ант розвитку, систем≥ все-таки прийдетьс¤ п≥дпор¤дкуватис¤ де¤к≥й ≥Їрарх≥њ закон≥в. ѕочинають цю ≥Їрарх≥ю закони збереженн¤, а завершуЇ дл¤ неживоњ матер≥њ принцип Ум≥н≥муму дисипац≥њ енерг≥њФ. —уть принципу Ум≥н≥муму дисипац≥њ енерг≥њФ у тому, що ¤кщо в даних умовах можливо ≥снуванн¤ дек≥лькох орган≥зац≥й матер≥њ ≥ њњ руху, не суперечних законам збереженн¤ ≥ ≥ншим принципам в≥дбору, то найб≥льш≥ шанси на збереженн¤ стаб≥льност≥ ≥ наступний розвиток маЇ саме та форма орган≥зац≥њ, що дозвол¤Ї утил≥зувати зовн≥шню енерг≥ю ≥ матер≥ю в найб≥льш≥й к≥лькост≥ ≥ найб≥льш ефективно. —аме цей принцип визначаЇ напр¤мок еволюц≥њ. ѕерех≥д на новий р≥вень орган≥зац≥њ, перех≥д в≥д неживоњ до живоњ речовини супроводжуЇтьс¤ ≥ по¤вою нових принцип≥в в≥дбору. Ќа р≥вн≥ живоњ речовини зникаЇ жорстка ≥Їрарх≥¤ пр≥оритет≥в. Ќа новому р≥вн≥ орган≥зац≥њ матер≥њ Ч на р≥вн≥ живоњ речовини Ч завершують ≥Їрарх≥ю закон≥в два принципи, ¤к≥ не зб≥гаютьс¤ Ч принцип гомеостаз≥са, що вимагаЇ системи негативних зворотних звТ¤зк≥в ≥ принцип м≥н≥муму зростанн¤ ентроп≥њ, реал≥зац≥¤ ¤кого на р≥вн≥ живоњ матер≥њ потребуЇ позитивних зворотних звТ¤зк≥в. ”с¤ка жива ≥стота, вид, попул¤ц≥¤ немов би в≥дшукують сам≥ дл¤ себе оптимальну систему пр≥оритет≥в. ј природний в≥дб≥р в≥дс≥че тих, хто г≥рше УпрорахувавФ своњ пр≥оритети ≥ ви¤вивс¤ найг≥рше пристосованим до середовища ≥ конкурентноњ обстановки. «акони еволюц≥њ змушують жив≥ системи пост≥йно прагнути до б≥льш ефективного використанн¤ зовн≥шньоњ енерг≥њ. ≤ т≥, хто домагаЇтьс¤ цього, одержують додатков≥ ≥ надто значн≥ шанси у внутр≥шньовидов≥й конкуренц≥њ. јле, з ≥ншого боку, чим складн≥ша система, чим б≥льше у нењ параметр≥в, тим б≥льше вона п≥ддана випадковост¤м, тим б≥льше у нењ привод≥в помилитис¤, Увир≥шуючиФ, на ¤ку з своњх функц≥й зробити ставки. ѕри цьому система може опинитис¤ в точц≥ б≥фуркац≥њ, а б≥фуркац≥¤ Ч це не т≥льки додатков≥ можливост≥ дл¤ виживанн¤, але ≥ величезний ризик взагал≥ Увийти з гриФ. ќсновним механ≥змом еволюц≥њ дл¤ людини прот¤гом м≥ль¤рд≥в рок≥в була внутр≥шньовидова боротьба [8]. «≥гравши свою найважлив≥шу роль на початков≥й стад≥њ розвитку людства, вона поступово згасаЇ. ≤ разом з нею припин¤Їтьс¤ ≥ндив≥дуальний розвиток людського механ≥зму, ¤к б≥олог≥чного виду. ÷е зрозум≥ло.

1	2	3

Ќазва: –≥вень осв≥ти Ч найвавжлив≥ший фактор у подоланн≥ еколог≥чноњ кризи на земл≥
ƒата публ≥кац≥њ: 2005-02-14 (1320 прочитано)