Архітектура > Загибель і відновлення неоціненних скарбів

До руйнацтва приклав свою руку й Микола І. Порядком виконання його приписів прибрано в 1840-х роках з поверхні землі споруди Ірининської церкви Ярослава Мудрого (за винятком одного стовпа, що став "пам'яткою"). Не тільки в Києві, а й у Москві, Підмосков'ї та інших місцях часи Миколи І, попри офіційні гасла "народності", були тяжкою добою для пам'яток давньоруського мистецтва. Нехай радіють, однак, київські комуністи. Мірою варварства вони далеко перевершили Миколу І. За 2-3 роки вони зруйнували в Києві стільки пам'яток руської матеріальної культури до монгольської доби, скільки не було перед тим знищено за два-три століття.

[...] Рік у рік дужчає лють нищителів. Як інакше можна пояснити такі факти: за визнанням навіть "Архитектурной газеты" (9) "у Києві недосить дбайливо ставляться до пам'яток давньої архітектури, що мають часом всесоюзне значення. Так, без попередніх обмірів знесено колишній Військово-Микільський собор і колишній Братський монастир-чудові пам'ятки українського бароко XVII століття, будівлі, унікальні за значенням". Ця звістка не може не викликати тремтіння в кожної бодай трохи освіченої людини, в усякого, для кого Україна і українська культура не просто "гній" для чиїхось чужих ланів. Не кажемо вже про те світло, яке проливає ця звістка на долю інших, менш уславлених витворів української архітектури Києва. Немає більше Військово-Микільського собору й Братського монастиря! їх знесено за один або щонайбільше за два будівельні сезони. Отож немає більше дуже великої частини пам'яток не тільки українського зодчества, а й української культури загалом.

Адже те "братство", яке створило цей монастир, було, за слушною заввагою Ф.Ернста, "одним з виявів упертої боротьби мас української людності з заборчою політикою польської адміністрації та панів землевласників і фанатизмом католицького духівництва, що рішуче наступали на Україну, Литву, Білорусь". Братство це засновано 1615 року. А з 1630-х років у садибі знищеного нині монастиря містилася Київська "Академія", перша школа вищого типу в Україні і Росії. Історія вищої освіти в російському і українському середовищі була впродовж століть якнайтісніше, нерозривно сплетена з долею тієї садиби, з якою так нещадно розправилася тепер рука нищителя. "Роля Києва,- провадить Ф.Ернст, - як культурнотворчого центру, тісно зв'язана з старою київською Академією, що в XVII й XVIII століттях була не тільки навчальним закладом, але й значною мірою творила тодішню українську науку, літературу, театр, музику, мистецтво і позначилася величезним впливом на культурі всього європейського Сходу" (10).

Факти ці загальновідомі.

Тож кому, запитуємо ми, може бути корисним знищення пам'ятки боротьби українського народу за національну свою самобутність, цього символу огрому його організаційних здібностей, виявлених у тій боротьбі, цього промовистого свідка колишньої культурно-історичної слави й ролі Києва? [...]

"Шкідницька", в глибокому й остаточному розумінні, природа цієї руїнницької дії підкреслюється винятковими художніми вартостями зниклої історичної будівлі. У фаховій літературі з цього питання немає двох поглядів.

Як ішлося раніше, одночасно з Братським монастирем зруйновано і так званий Військово-Микільський собор на Печерську. Дивна доля цих двох будівель. В одні й ті самі роки їх споруджено, в один і той самий рік вони й загинули. Та ще більш дивна лють нищителів. Дві першорядні, споріднені одна з одною архітектурні пам'ятки. Одну висаджують у повітря. Тим більше, здавалося б, підстав зберегти хоча б другу. Технічних перепон до цього бути не могло, оскільки будівлі стояли в різних частинах міста на віддалі кількох кілометрів одна від одної. А проте того ж таки року зносять і другу споруду. Мабуть, нищителі втратили будь-який стрим і міру [...]

Як церкву Братського монастиря, так і Військово-Микільський собор будував москвич, мулярський майстер Йосип Дмитрович Старцев. Він, очевидно, не менше прислухався до художніх традицій українського середовища, ніж прислухалися до російської традиції ті італійські архітекти, які працювали в Москві наприкінці XV - на початку XVI століття. Попри італійські деталі таких споруд, як Успенський, Архангельський собори чи Грановита палата, італійці дали низку безперечно російських творінь. Подібно до цього москвич Старцев творив у річищі українського мистецтва. Якщо вже кожне велике явище в мистецькій царині пов'язувати неодмінно з італійськими іменами, то Й.Д.Старцева можна було б назвати "Арістотелем Фіорованті" Києва. І от - що вчинили тепер з його творіннями київські шкідники! [...]

На зруйнування прирікаються не пересічні київські будівлі. З непомильним чуттям і знанням справи нищиться властиво найкраще з того, що створено минулим українського народу. Не безобличні будівлі, а найцінніше замінюють "гаражами". Далеко заходить і боротьба проти "мазепинства". Знесено, серед іншого, дві найкращі споруди самого Мазепиі (11). Добито пам'ятки й того монастиря, де жила й діяла його мати Магдалина (Флорівський монастир). Боротьба проти "мазепинства" перероджується у боротьбу проти всього великого, що створив за свою історію український нарід. Обличчя столиці - це обличчя країни. Найбільш "ударними" темпами Україна обертається в країну "без роду, без племені". Розвалюють храми великокняжої доби. Вже майже нічого не лишається й від київських пам'яток часів найбільшої самобутності українського зодчества (XVII - XVIII ст.).

Автор цих рядків - рішучий прихильник політичної і культурної єдності Євразії, рішучий супротивник усіх і всіляких інтервенцій. Однак тим гостріше він відчуває доконечну потребу берегти й охороняти культурну спадщину всіх народів Євразії, у тому числі - і великого українського народу. Можна і треба заперечувати діла Мазепи. Проте нищити творіння геніальних зодчих, які , працювали за Мазепи в Києві, це злочин, якому годі дібрати назву. Петро вмів боротися проти "мазепинства". Однак і він не зачепив пам'яток, що їх вони збудували.

На руїнах архітектурних шедеврів Києва справляють свою "вальпуржину ніч" люті вороги й ненависники російського та українського народів. Етнографічний матеріал "без роду, без племені" - що може бути ліпше для прибічників "колоніального розширення". Якомога швидше прибрати з лиця землі всі докази, що суперечать цій концепції! І їх прибирають так швидко, що, певно, дивом дивуються навіть автори цього не так "соціального", як національного замовлення.

Хоч який метод обрахунку застосовуй, результат буде той самий: близько половини, як не більше, неповторних архітектурних пам'яток Києва, які ще в 1934 році становили славу України, на 1937 рік щезли із земної поверхні (12). Тим часом іншого міста, яке, бодай віддалено, могло б дорівняти Києву своїми архітектурними скарбами, в Україні немає. Натхненники київських руйнацій ^просто роблять ніби "небулою" величезну частину архітектурної історії України [...]

Прекрасно сказав якось покійний М.Я.Марр: "Основна умова будь-якого поступу - безперервність культурних традицій" (13). Це аж ніяк не означає, що хоч у якомусь розумінні слід повторювати минуле. Таке повторення було б і завжди буває найнестерпнішою облудою. Потрібно творити нове. Проте у творенні цьому треба спиратися на знання і опанування того, що дано й подолано в традиції.

Що сказали б ті люди, які безпосередньо чи опосередковано санкціонують тепер незліченні київські руйнації, якби їм запропонували, припустімо, зібрати геть усі примірники "Кобзаря" Т.Г.Шевченка й спалити їх? Стираючи без сліду з лиця земного домонгольські й українські пам'ятки, київські "троцькісти" нищать не менші культурні цінності.

У житті народу архітектура так ї само істотна, як істотна, скажімо, поезія. Розправа з найкращими зодчеськими творіннями країни - це замах на народну культуру.

За цих крайніх і трагічних обставин у розпорядженні народу лишається тільки один засіб: почати зводити наново зруйновані пам'ятки. Книжки спалено, але рукопис залишився. На відміну од загиблих пам'яток малярства зниклі із земної поверхні пам'ятки архітектури в певному розумінні й роді можуть бути відтворені знову. Адже жоден зодчий не споруджує будівлю своєю рукою. За його проектом споруду будують муляри. Навіть ліпні роботи він не виконує власноруч; їх виконують, за його рисунком і вказівками, майстри-ліпники. Муляри й ліпники XII чи XVII століть не можуть повторити для нас свою роботу. Але "проекти" тогочасних зодчих - мовби в наших руках. Це - обміри, зарисовки й світлини зруйнованих шкідниками пам'яток. Щоправда, "троцькісти" передбачили й цю справу. Бо ж недаремно обидва творіння Йосипа Старцеві (14) знесено "без попередніх обмірів". І все-таки тих даних про ці прекрасні будівлі, які нагромадила за останні десятиріччя російська й українська наука, досить для того, щоб при знанні справи й любові до неї точно відновити проекти київського "Фіорованті", а за ними - відбудувати самі споруди. Навіть технологічні властивості будівель можна відновити з великою точністю. Звичайно, в археологічному розумінні нова будівля не буде заміною давньої. Проте в розумінні естетичному й туристичному ця заміна може бути повна. Потрібно тільки, щоб відновлення було виконано ретельно й науково. Тут не доведеться фантазувати. Збудувати знову можна буде, звичайно, тільки найкращі із знищених пам'яток (трагізм становища полягає в тому, що знищується якраз найкраще; пересічне й жалюгідне, за загальним правилом, спокійно стоїть на місці). Тому відбудовувати ці споруди потрібно в тому самому вигляді, в якому їх знала сучасна наука. Тільки таким шляхом можна уникнути всього сумнівного й довільного [...]

1	2	3

Назва: Загибель і відновлення неоціненних скарбів
Дата публікації: 2004-12-27 (2247 прочитано)