Історія Всесвітня > Формування опозиції в Польській робітничій партії (1945)

Формування опозиції в Польській робітничій партії (1945)

Боротьба з “право-національним ухилом” у Польській робітничій партії (далі ППР) формально розпочалася на липневому (1948 р.) пленумі ЦК ППР. Фактично ж, думаємо, у 1943 р., коли 28 липня до Варшави прибув Б.Берут (пізніше один з організаторів Крайової ради народової (КРН). Із його місією пов’язано багато суперечливих суджень. А.Верблян наводить деякі факти: ініціаторкою приїзду Б.Берута до Польщі була М.Форнальська, член ЦК ППР. Комуністи потребували нових людей, оскільки старі комуністи, члени Комуністичної партії Польщі були здеморалізовані або знищені Й.Сталіним [6].

Р.Назарувич зауважує, що Я.Красіньському, посереднику між М.Форнальською та Б.Берутом, надали допомогу розвідділи радянської партизанки за участю А.Алісейчика. Р.Назаревич також цитує депешу, в якій ЦК ППР узгоджує з Москвою дії Я.Красіньського. Ще одна загадка стосується листа від 10 червня 1944 р., якого Б.Берут надіслав Г.Димитрову, Генеральному секретареві Інформбюро. В листі, підписаному псевдонімами “Іванюк” та “Томаш”, Б.Берут критикував політику В.Гомулки і просив Димитрова вплинути на зміну керівництва ППР [3, 50-54]. Допускаємо, що неофіційних донесень Б.Берута чекали в Москві. Його місію у Варшаві пов’язуємо з майбутньою розправою над В.Гомулкою, який у перших місяцях 1945 р. став першоплановою особою в польському комуністичному русі.

Із 19 до 24 квітня 1945 р. у складі делегації Тимчасового уряду В.Гомулка перебував у Москві. Йшлося про підписання договору про взаємну допомогу і співпрацю між Польщею і Радянським Союзом після закінчення війни. В розмові за зачиненими дверима, між іншим, Гомулка торкнувся питання про арешти польських громадян органами контррозвідки й радянської служби безпеки на підставі договору від 26 липня 1944 р. Документ передавав у юрисдикцію Й.Сталіна злочини проти радянської армії у воєнних діях. Кульмінацією подій, що наступили після укладання договору, став арешт 16 діячів “лондонського табору” на чолі з Л.Окуліцьким, останнім головним комендантом Армії Крайової та Я.Яновським, останнім делегатом Лондонського уряду в країні [7, 252].

Гомулка вважав, що подібні дії, коли фронт віддалявся на сотні кілометрів, є не що інше, як посягання на суверенність Польщі. Зміст розмови із Й.Сталіним передав у своїх спогадах Я.Птасіньський. Арешт В.Гомулки він назвав незаконними діями радянських органів безпеки і вимагав передати справи заарештованих до польського уряду. Й.Сталін відмовив, але визнав, що генерал І.Сєров перевищив компетенції шефа контррозвідки в прифронтовій зоні та в тилу [5, 116].

Чи вплинули слова В.Гомулки на процес 16-ти достеменно невідомо, хоч він вважав, що так [7, 253]. А от на стабільність положення Генерального секретаря ППР, без сумніву, мали доленосний вплив.

Поведінку В.Гомулки корегувала сама суспільно-політична ситуація: за його плечима стояв Тимчасовий уряд і партія, що посідала більшість у коаліції; перемога над фашизмом приписувалася ППР і його лідерові; нова влада поширювала контроль на захід від Бугу, а також західні землі по Одрі і Нисі; диспонувала понад 400-тисячною армією. З іншого боку, суспільні настрої не гарантували “народній владі” абсолютної підтримки: активізувалися підпільні військові осередки в окремих локальних осередках; проявлялися антирадянські настрої, властиві для польської менталь­ності ще з часів трьох поділів Польщі. Останні чинники вказували на нестабільність у суспільстві.

Причини негативних тенденцій В.Гомулка бачив у “сектантстві активу партії”. Вважав, що зможе силою власного авторитету зміцнити вплив на коаліційний уряд й не лише нав’язати тісні стосунки із Й.Сталіним, а й вказати на помилки та відстояти інтереси поляків [7, 254-255]. Зрозуміло, що він покладався на відому багатьом просталінську позицію.

20 травня 1945 р. у Варшаві зібралося пленарне засідання ЦК ППР. А.Верблян відносить його до найважливіших в історії ППР [7, 255]. В основній доповіді прозвучало, що “тактична лінія партії є шкідливою для сучасної ситуації (...) Відбудова господарства цілком залежить від політичної стабільності в суспільстві, а також від психічного налаштування народу” [1, 5-13]. І далі: “Найбільш небезпечним є закиди ППР в тому, що вона є радянським агентом. Маси повинні впевнитися у нашій польськості. Нехай звучить критика на адресу польських комуністів, а не агентів” [1, 5-13]. Гомулка вказував на надмірне використання військової потужності радянської армії і служби безпеки, спроби організувати колгоспи, рішення однієї організації в Хжанові, яка домагалася приєднання Польщі до СРСР тощо.

Багато уваги В.Гомулка приділив органам безпеки, де, як оцінював, “в найбільшій мірі проявилися сектантські помилки. Праця органів безпеки не приносить їм популярності. В нашій державі над нашими головами виростає інша держава, а в її політику ніхто не може втрутитися (...).

У в’язницях людей утримують в тваринних умовах. З цим потрібно покінчити (...). Люди або деморалізуються, або відходять (...). Керівники служби безпеки не підпорядковуються міністрові ...” [1, 5-13].

Виступ Гомулки, хоч і був підтриманий у багатьох аспектах, усе ж виявив істотні розбіжності в позиціях членів ЦК. Умовно об’єднаємо їх у два табори: перший – М.Спихальський, І.Лога-Совіньський, Р.Замбровський, другий – Х.Мінц, Б.Берут, Я.Берман. Я.Берман, якщо й говорив про упущення, то адресував їх Р.Замбровському. “За допомогою Червоної армії ми можемо вирішити усі проблеми в Польщі”, – закидав він і В.Гомулці. На що Берут зауважив: “Аналіз Якуба (ім’я Бермана) цілком слушний” [1, 5-13].

На І з’їзді ППР (12 липня 1945 р.) від Генерального секретаря домагалися розправи над підпіллям, репресій проти Польського стронніцтва людового й правиці Польської соціалістичної партії, чистки кадрів у вищих навчальних закладах – це були нотки антисемітизму, оскільки, наприклад, у партійній школі викладали в основному євреї.

З-посеред інших нетерпимістю вирізнявся ІІ секретар Воєводського комітету Кракова А.Старе­вич. Він вимагав сильної влади, аби “обмежити зухвалість реакції”, вимагав заборонити всю “реакційну” пресу й очистити університети, які стали осередками реакції [7, 320]. Двадцяти­восьмирічний Старевич працював під керівництвом В.Завадського, курував пропаганду й сільськогосподарську реформу в Краківському воєводському комітеті ППР. В.Завадський, перебуваючи в опозиції до ЦК й В.Гомулки, здійснював чималий вплив на радикальні ліві елементи. Радикалізм, репрезентований на з’їзді А.Старевичем, не був ізольованою тенденцією групки опозиціонерів, а широким політичним рухом, який, власне, і заявив про себе на липневому (1948 р.) пленумі ЦК ППР. Овації під час виступу А.Старевича вказували на популярність ідей “зміцнення диктатури пролетаріату”, і тільки авторитет В.Гомулки, який особисто контролював службу безпеки й міліцію, жорстка ієрархія в партії, відсутність вказівок із Москви не виявили в повній мірі протиріччя в ППР. Гостру дискусію назвали невеликим непорозумінням. “Багато товаришів не зрозуміли тов. Вєслава (псевдонім Гомулки), в його промові йшлося про боротьбу з реакцією шляхом морального тиску. Дискусія однак не виявила такого розуміння,” – свідчив К.Олейнічак з Познаня [7, 326].

Слово-відповідь Генерального секретаря видрукувала газета “Głos Ludu” в числі 329. Текст суттєво відрізнявся від стенограми з’їзду, тому хибно формувалася й суспільна думка. Хоча, як засвідчують Р.Бучек, В.Побуг-Мaліновський та ін., велику популярність серед поляків мав С.Миколайчик, який прибув до Варшави в 1945 р.

Позиції В.Гомулки на І з’їзді партії залишалися непохитними. Критику в свою адресу він сприйняв лише як “нерозуміння товаришів реальної суспільно-політичної ситуації”. Цікаво, що доповідача і його опонентів насторожувала непопулярність комуністичного руху серед народу. Адже хто, як не вони, знав, що, наприклад, Стронніцтво людове (ЛС) створили самі комуністи. А Старевич у полеміці згадав якусь тарновську організацію, де 20 000 тис. осіб належали до ПСЛ і лише один – до СЛ. “Де він знайшов того одного, напевно зі свічкою шукав”, – відповів Гомулка. Такі аргументи, як він вважав, могли бути підставою для формування сильної робітничо-селянської партії, а не сильного уряду [7, 333].

Заслуговує на увагу і той факт, що всі опоненти зберегли за собою партійні посади. Не відбулося жодного зміщення. А.Старевича відкликали з Кракова, призначили заступником начальника одного з відділів ЦК, а в листопаді 1941 р. – І секретарем Воєводського комітету у Вроцлаві [7, 440-441]. Важко уявити, що це відбувалося без згоди Гомулки. Швидше, його позиція в партії була настільки сильною, що він не “боявся інакомислячих”, покладався на авторитет і силові інстанції, які контролював особисто. Не останню роль зіграло “мовчання” Й.Сталіна. Генсек не підтримував “колегу”, він вичікував слушного моменту. Руками Гомулки витворив Польщу “серпа і молота” із жахливими наслідками для її народу. К.Керстен назвала цей процес “відтинанням правого крила в політичній системі”, маючи на увазі те, що до правого “ворожого” табору належали всі, хто ставав в опозицію до лівого фанатизму. В 1945 р. це було Польське стронніцтво людове на чолі з С.Миколайчиком, а в 1948 р. – “право-націоналістичний ухил” у ППР на чолі з В.Гомулкою.

Важливо вияснити також, якою мірою концепції, презентовані в основній доповіді – польської дороги до соціалізму, багатопартійності політичної системи – належали В.Гомулці? За традицією доповідь секретаря ЦК проходила апробацію Політбюро. Тому положення доповіді дискутувалися і коригувалися. Як зазначає А.Верблян, у розмові з ним Гомулка згадував, що реферат редагував Берман. Коли ж позиції лідерів приходили в суперечність, Гомулка наполягав на своєму варіанті [7, 335].

1	2

Назва: Формування опозиції в Польській робітничій партії (1945)
Дата публікації: 2005-02-18 (542 прочитано)