Історія України > Зруйнування Запорозької Січі. Петро Калнишевський
Зруйнування Запорозької Січі. Петро КалнишевськийСторінка: 1/7
П Л А Н I. Вступ 3 II. Петро Калнишевський – постать овіяна легендами… 4 III. Як Петро Калнишевський потрапив на Січ? 5 IV. Перші спроби зруйнувати Запорозьку Січ 9 V. Ставлення Петра Калнишевського до гайдамацького руху 10 VI. Війна 1773—1775 рр. під проводом О. Пугачова 11 VII. Зруйнування Січі на початку червня 1775 р. 13 VIII. Скарб Петра Калнишевського 16 IX. Причини арешту Петра Калнишевського 17 X. Дви церкви побудовані гетьманом, та их значення 20 XI. Останні 25 років життя гетьмана на засланні 22 XII. Висновок 27 XIII. Список використаної літератури. 28 Вступ Гетьманський період ми виділяємо осібно, бо обставини історичні складаються так, що Україна у цю добу стає більш-менш незалежною, владаии гетьманська стає самостійніша; до України звертаються чужоземни володарі та чужоземні держави, як до рівні, і народ Український, хоч і перебуває тяжке лихоліття через безнастанні войовничі наскоки, походи та бойовища, котрі не давали ходити коло хліборобства і тим нищили людей, та не про те була й думка у ті криваві часи. Народ, котрий шукає волі, домагається, щоб коли не собі, то хоч дітям цого легче стало жити, забуває за щоденні потреби і живе тільки надією на кращу долю. Для того, щоб добитися такого самостійного вільного, кращого життя, потрібні були великі люди, котрі здужали б зректися самі себе, змогли б забути усе задля добра свойому рідному краєві. Та, на превеликий жаль, на той час, таких людей не трапилось у нас, а ті, що орудовали у ту добу, більш шукали своєї власної вигоди . На той час видатною особою був Петро Калнишевський.
Петро Калнишевський – постать овіяна легендами… Петро Калнишевський... Ця постать овіяна легендами... При в'їзді до стародавнього міста Ромни перед очима постає монумент на Покровській горі. Цей пам'ятник останньому кошовому отаману Запорозької Січі Петру Калнишевському. Спорудили його, земляки влітку 1990 р., готуючись до 300-річчя від дня народження «козацького батька». Встановлено його на місці, де знаходилася до 1908 р. Покровська церква, збудована на кошти останнього кошового і освячена 1770 р. Тривалий час його ім'я було оповите таємницею. Хто він — борець чи жертва, царський сановник, котрий впав у немилість, чи мученик за кращу долю України? Чому світова громадськість схиляє голови перед легендарним лицарем? Переважна більшість дослідників, згадуючи про Петра Калнишев-ського, безпідставно стверджує, що походить він з козацької старшини, з української шляхти. Те, що згодом він став дуже багатим козаком, дворянином — безперечно, але про соціальне становище його пращурів даних не збереглося. Воно й не дивно, якщо врахувати, що масове заселення Посулля на Роменщині почалося лише після мирної постанови 1618 р. між Московщиною і Польщею. 1624 р. на березі р. Сули осіло 100 дворів переселенців з Правобережної України, і це поселення стало називатися слобода Пустовійтівка. В той же час неподалік, в іншому місці, на березі р. Сули осіло 50 дворів і заснували вони слободу Війтівку. Натоді в Роменському острожку було 300 дворів. Через кілька років Пустовійтівку та інші слободи спалили московські ратні люди під проводом карачаєвця І. Буцнєва, послані воєводою, князем Московської держави С. Прозоровським, а їхніх жителів вигнали з цих земель, та згодом вони знову повернулися й поселилися на старому місці, про що доносив у Москву гонець О. Циплаков у червні 1628 р. 23 червня 1628 р. князь С. Прозоровський та А. Толбузін писали у листі: «2 червня посилали вони для зсилки литовців карачаєвця І. Буцнєва, а з ним... дітей боярських і отаманів, і козаків по государевому указу 1000 чоловік. 1 червня в 12-й день І. Буцнєв і голови, що повернулися до Путивля, сказали, що вони на річці Сулі з 4-х слобід — Волкової, Охмилової, Пустовійтівки й Війтівки людей побили, а двори і ввесь завод спалили. А у Волковій було 40 дворів, у Пусто-війтівці — 100, а у Війтівці — 50, а в Охмиловій — 10, а всього 200 дворів» (Волкова — сучасне село Вовкавці, Охмилова — село Хмелів). Це було прикордоння, на ці землі претендували і Москва, і Варшава. Лише після польсько-московської війни 1632—1634 рр., у якій Московщина зазнала поразки, та тривалих переговорів про лінію кордону було встановлено 1638 р. так звану «Путивльську межу» — Пустовійтівка та інші ближні слободи й поселення остаточно ввійшли до Польщі й були офіційно включені до складу Речі Посполитої. Ось тут, на тривожному прикордонні, і народився 1691 р. майбутній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Іванович Калнишевський. Він був найстаршим сином, але не єдиним. Як встановив краєзнавець Ф.І.Сахно, 1771 р. священиком Миколаївської церкви в містечку Смілому був брат Петра Калнишевського, Калнишевський Семен Іванович—на цьому «приході аж до своєї смерті 1796 р.». Пустовійтівка тоді належала смілянському сотнику В. Громеці, товаришеві Петра Калнишевського. За переписом 1767 р. у Смілянській сотні значиться і козак Панас Калнишевський, котрий підписав переписну відомість разом із сотником. Як Петро Калнишевський потрапив на Січ? Про це розповідає легенда, записана вже 1969 р. в селі Пустовійтівка. Восьмирічний Петрик, син козацької вдови Агафії, пас худобу за селом, коли побачив невеличкий кінний загін запорожців. Дехто з них смалив люльки. До одного з них звернувся хлопчак з проханням дати і йому спробувати козацької люльки. Це розважило запорожців, вони зупинилися й почастували пастушка «носогрійкою». — А куди ж ви йдете? — той до них. — На Січ, хлопче! — Так візьміть же й мене з собою! — Ну, коли ти вже й люльку козацьку смалиш, то сідай ззаду,— дозволив сотник, той, що «носогрійку» йому позичив.— Ти, видать, хлопець бідовий, будеш мені джурою. Петрика двічі просити не довелося — він відразу вихопився на коня. — А батько ж що скаже?—спитав сотник. — А нема в мене батька,— похнюпився Петрусь.— Загинув. — Ну то будеш мені й за сина. І подалися вони туди, де «Луг — батько, а Січ — мати», і побрела череда в село сама, вже без пастуха... 1760 р. сімдесятирічний Петро Калнишевський був «військовим суддею Війська Запорозького низового». Це була за своєю владою і авторитетом друга особа після кошового, його заступник, кажучи сучасною мовою. За сімдесят років бурхливого, сповненого небезпек козацького життя, Петро Калнишевський набув неабиякого військового й політичного досвіду, став видатним політиком і воєначальником свого часу, пройшовши довгий шлях від козацького джури, молодика, до кошового отамана, «батька» синів «плодовитої матки козацької». «Петро Калнишевський, отаман Кошовий війська Запорозького з отаманною із всім старшим і меншим товариством»,— таким титулом підписував він документи, листи і укази січові. Його заслуги, авторитет згодом мусила визнати й цариця, котра 1770 р. оголосила подяку війську Запорозькому за доблесть у російсько-турецькій війні, а самого кошового Калнишевського нагородила золотою медаллю з діамантами, найвищою відзнакою імперії—орденом Андрія Первозванного. 1773 р. йому було присвоєно військове звання російської армії «генерал-лейтенант».  Саме з цією медаллю на грудях зображений Петро Калнишевський на іконі Січової Покровської церкви. Ця ікона намальована не раніше 1770р.—тобто вже після того, як Калнишевського було нагороджено медаллю, що дає можливість більш-менш точно датувати цей шедевр українського іконопису. Це чи не єдине прижиттєве зображення Петра Калнишевського, що збереглося до наших днів. На цій «Покрові» ми бачимо літнього, сивого, дещо бульбоносого чоловіка з козацьким чубом — «оселедцем»; середнього на зріст. Він у червоних шароварах і кунтуші, темно-синій свиті, підперезаній розшитим золотом широким поясом, з великою медаллю на грудях і традиційною шаблею на лівому боці. Очі Петра Калнишевського зведені догори, до діви Марії, він молиться, про що свідчить напис, звернений до Божої Матері. Всі зображення козаків на цій іконі дуже індивідуальні, я б сказав, портрети (а їх на цій «Покрові» шестеро зображено). Розміри цієї дерев'яної ікони 49Х32,5 (см), написана вона темперою, олією.Цю картину вміщено у підручниках 8 класу з історіі України . Вперше кошовим отаманом Петро Калнишевський став 1762 р. і займав цю посаду менше року. У вересні 1762 р. Калниш разом з військовим писарем, січовим І. Глобою, зустрічався в Москві з царицею Катериною II. Тоді ще І. Глоба 9 вересня під час коронування цариці виголосив блискучу промову, яка дуже їй сподобалася. Мабуть, тоді Петро Калнишевський не дуже зацікавив царицю, бо з посади кошового отамана його усунули. 1753 і 1756 рр. царський уряд скасував вибори на Січі й відтоді кошового та інших керівних осіб обирали, як правило, не на загальновійськових радах, як раніше, а на обмежених кількісно й якісно сходках старшини, де здебільшого затверджувалися рекомендовані царицею та її представниками кандидатури. Але ці царські закони козацтво дуже часто ігнорувало, обираючи найдостойніших і найавторитетніших. Одним з таких обранців козацької громади й був Петро Калнишевський, котрий у січні 1765 р. всупереч царській волі знову став кошовим отаманом. Про це свідчить «Справа про самовільне обрання козаками отамана Коша Запорозької Січі Калнишевського». Розпочата 12 лютого і закінчена 16 березня 1765 р.— більше місяця спеціальна слідча комісія з Петербурга розслідувала цей вияв «зухвалої непокори і свавілля» запорожців. Та, з огляду на майбутню війну з Туреччиною (царська Росія тоді пробивалася до Чорного моря), в якій українському козацтву відводилася чи не вирішальна роль, цариця Катерина II примирилася з самовільним обранням Петра Калнишевського кошовим, і змінила (на якийсь час) гнів на милість, визнала його на цій посаді, враховуючи великий авторитет серед козацтва. Так Петро Калниш став кошовим вдруге й остаточно — аж до зруйнування Січі, тобто на десять років підряд, «чого зроду-віку не бувало».
Назва: Зруйнування Запорозької Січі. Петро Калнишевський
Дата публікації: 2005-02-21 (5039 прочитано) |
.gif){kind=spacer}
