Культура > Проблеми культурного відродження в Україні

Проте життя показало правильність передбачень І.Дзюби та його команди. Як наслідок, роботу зі створення нової законодавчої бази для української культури було продовжено, хоча і з запізненням.

Тому частково деякi з названих проблем вирiшують нещодавно прийнятi Верховною Радою "Закон про благодiйництво та благодiйнi органiзацiї" (вересень 1997) та нова редакцiя "Закону про оподаткування прибутку пiдприємств" (травень 1997). Hеобхідність пpоведення глибинних pефоpм у сфеpі культуpи визнано й у "Концептуальних напpямках діяльності оpганів виконавчої влади щодо pозвитку культуpи", ухвалених Кабінетом Міністpів Укpаїни в чеpвні 1997 pоку. Пpоте pеально сьогодні все ще важко говоpити пpо здійснення якоїсь єдиної пpодуманої деpжавної політики в сфеpі культуpи, яка б відповідала європейським стандартам, потребам збереження наявної інфраструктури та запитам українського суспільства.

Говорячи про проблеми культурного відродження слід пам’ятати, що сучасна Україна характеризується вельми виразними, подекуди навiть драматичними регiональними вiдмiнностями, що зумовленi рiзною iсторичною долею окремих земель, тривалим i болiсним шляхом формування нацiї та нацiональної територiї. Границi регiонiв не завжди збiгаються з границями адмiнiстративних областей, однак для спрощення аналiзу сучасну Україну можна умовно роздiлити на шiсть головних регiонiв:

1. Захiд (Львiвська, Iвано-Франкiвська, Тернопiльська, Рiвненська, Волинська, Чернiвецька та Закарпатська областi, разом 18,9 % населення України). Бiльшiсть цих земель (окрiм Волинi та Рiвненської областi) нiколи не входила до складу Росiйської iмперiї, усi вони стали частинами УРСР лише протягом 1939-45 рокiв. Таким чином, населення Заходу уникло голоду 1933 року та нищення церков, iнших пам'яток, хоча масовi репресiї, переважно - проти iнтелiгенцiї, тривали на цих землях у 1945-53 рр.

В цiлому регiон характеризується високим рiвнем нацiональної самосвiдомостi, порiвняно мононацiональним складом населення (втiм, значною мiрою це наслiдок винищення євреїв фашистами та сталiнської репатрiацiї полякiв у 1945-47 рр.), невеликим переважанням сiльського населення та безумовним домiнуванням української мови. У Закарпаттi та на Буковинi етнiчнi меншини (угорцi, румуни) проживають компактно, тяжiючи культурно, а певною мiрою й полiтично до власне Угорщини й Румунiї. В економiчному планi регiон є переважно сiльськогосподарським, попри наявнiсть декiлькох промислових центрiв (Львiв, Тернопiль, Iвано-Франкiвськ). Давню проблему становить надлишок сiльського населення.

2. Центр (Вiнницька, Житомирська, Хмельницька, Черкаська, Кiровоградська, Полтавська, Чернiгiвська, Київська областi та мiсто Київ - разом 30 % населення України). Це - iсторичне ядро України, колиска її культури й мови, на цих землях зароджувалися й Гетьманська держава XVII сторiччя, й УНР.

Рiвень урбанiзованостi (63 %) та частка неукраїнського населення (10.5%) Центру дещо вищi, анiж на Заходi (неукраїнцi, здебiльшого це росiяни, зосередженi майже виключно в мiстах), натомiсть рiвень нацiональної самосвiдомостi - дещо нижчий, однак патрiотична орiєнтацiя безумовно переважає. Українська мова - рiдна для абсолютної бiльшостi населення (хоча в мiстах у побутовому вжитку широко використовується росiйська). За структурою економiки цей регiон агропромисловий - за винятком, звiсно ж, Києва, де зосереджено значну частку промислового потенцiалу держави.

3. Пiвдень ( Одеська, Миколаївська, та Херсонська областi - 10 % населення України) та 4.Схiд (Днiпропетровська, Харкiвська, Запорiзька й Сумська областi - разом 20,5 % населення держави). Цi землi колишнiх степiв, окрiм iсторичних областей Запорiжжя, колонiзувалися українцями порiвняно недавно, переважно в XVIII сторiччi, при цьому вже як пiдданими Росiї. Поруч з українцями Пiвдень та Схiд колонiзували також росiяни, нiмцi, серби, болгари, понтiйськi греки, у великих мiстах, передусiм - в Одесi, значну частку жителiв становили євреї. Таким чином складалася досить строката картина, не надто сприятлива для формування української нацiональної свiдомостi.

Схiд, а точнiше - Харкiв та нижнє Приднiпров'я ще вiд початку ХХ сторiччя стали найбiльшими iндустрiальними центрами України, в радянськi часи - осередками оборонної промисловостi, що також сприяло урбанiзацiї ( 79 % на Сходi та 65 % на Пiвднi) та допливу населення з-поза України, а звiдси - етнiчно-культурному нiвелюванню. Попри переважання української мови в селах та частинi районних мiстечок, помiтне переважання українцiв у нацiональному складi цих регiонiв, у великих мiстах росiйська мова домiнує майже безроздiльно.

5. Донбас (Донецька й Луганська областi - разом 15,8 % населення держави). Цей найбiльш урбанiзований та найбiльш iндустрiальний (вугледобувна промисловiсть, металургiя, машинобудування) регiон України є водночас зосередженням найгострiших економiчних та соцiальних проблем (спад виробництва у застарiлiй та неефективнiй промисловостi, безробiття, екологiчнi проблеми тощо). Донбас, як i Пiвдень, заселявся переважно в XVIII - XIX стор. українцями, росiянами, греками, сербами - отже, нiколи не був етнiчно гомогенним регiоном, i хоча формально етнiчнi українцi й тут чисельно дещо переважають росiян, українська мова зникла з активного вжитку навiть у селах, а ставлення населення до проблем нацiонального вiдродження апатичне, а то й вороже внаслiдок полiтичного домiнування "лiвих", що їх пропаганда зазвичай виставляє розпад СРСР як причину економiчної кризи.

6. Крим (Автономна Республiка Крим та мiсто Севастополь - разом 4,9 % населення України) увiйшов до складу України лише 1954 року. В силу iсторичних причин бiльшiсть населення пiвострова, двi третини якого складають етнiчнi росiяни, ставляться до української культури в кращому разi iндиферентно, в гiршому - вiдверто вороже.

Слiд зауважити, що бiльшiсть мiсцевих росiян не є уродженцями Криму, а прибули до нього пiсля другої свiтової вiйни на мiсце депортованих у 1944 роцi кримських татар. Цим пояснюється, зокрема, їхнє вiдверте тяжiння до Росiї - на вiдмiну вiд росiян iнших регiонiв України, якi здебiльшого народилися й виросли тут i вважають Україну своєю батькiвщиною. Значна частка кримських росiян, особливо - в Севастополi, належать до численної та переважно антиукраїнської групи колишнiх вiйськовикiв-пенсiонерiв, що за вислугою рокiв отримували помешкання на курортному пiвднi. Водночас вiдбувається активний процес повернення на пiвострiв кримських татар, якi до 1783 року мали тут свою незалежну державу. Якщо 1989 року в Криму мешкало менше 50 тисяч татар, то сьогоднi - 250 тисяч, що складає близько половини їх чисельностi в межах колишнього Радянського Союзу. Повернення татар пов'язане з надзвичайно болючими соцiальними проблемами (житловою, безробiття тощо), якi вирiшуються сьогоднi виключно обмеженими коштами українського уряду. Натомiсть лiдери кримських татар у переважнiй бiльшостi є вельми лояльними щодо Києва, вбачаючи тут єдиний захист проти гострої ворожостi мiсцевих росiйських нацiоналiстiв.

Різноманітність національних меншин в Україні також впливає на проблеми культурного відродження. За переписом 1989 року українцi складають 72,7% всього населення, i переважають скрiзь, окрiм Криму (тут їх 26,5%). При тому ж переписi 87,7% українцiв назвали своєю рiдною мовою українську (хоча в багатьох випадках це означало родинну традицiю, а не реальну мовну ситуацiю). Другою за чисельнiстю етнiчною групою є росiяни (22,1%), зосередженi переважно в мiстах, особливо Сходу й Пiвдня. Для 98,3% росiян рiдною мовою є росiйська.

Iншими значними етнiчними групами є євреї (0,9% у 1989 роцi, нинi це число зменшилося майже вполовину через iнтенсивну емiграцiю; в Українi мешкають переважно в великих мiстах, протягом останнiх рокiв вiдродили мережу шкiльництва, культурних товариств, преси); бiлоруси (0,9%, у смузi українсько-бiлоруського пограниччя); молдавани й румуни (0,9%, мешкають в Буковинi й на Одещинi); болгари (0,5%, зосередженi на Одещинi, 69,5% назвали рiдною мовою болгарську); поляки (0,4%, реальне число є, очевидно вищим; зосередженi переважно на Житомирщинi й у Львовi, створили розгалужену мережу культурницьких товариств, тiсно взаємодiють з Польщею та Ватиканом). Угорцi, що складають 0,3%, проживають компактною групою в Закарпаттi, практично не пiддалися асимiляцiї (понад 95% назвали рiдною мовою угорську), мають низку культурних iнституцiй.

Права нацiональних меншин в Українi, у тому числi культурнi, застережено нацiональним законодавством про нацiональнi меншини, що мiжнародними експертами визнано як одне з найдемократичнiших у свiтi. За представниками меншин визнано право вiльного розвитку їхнiх мов (викладання в державних школах здiснюється окрiм української також росiйською - по всiй Українi, в школах з росiйською мовою викладання навчається майже 50% всiх учнiв, що зумовлено мовною ситуацiєю, яка успадкованою вiд СРСР; а також польською, румунською, угорською, болгарською, кримсько-татарською та мовою iврит). Справами нацiональних меншин опiкується Мiнiстерство у справах нацiональностей, мiграцiй та культiв.

Соцiологiчнi дослiдження останнiх рокiв показали: соцiально-етнiчний склад населення України є складнiшим вiд того, про який говорять результати перепису. В цiлому населення України приблизно на 94% складається з трьох великих мовно-етнiчних груп: україномовних українцiв (близько 40%), росiйськомовних українцiв (33-34%) та росiйськомовних росiян (21 %). При цьому iснує зумовлена iсторичними причинами поляризацiя вказаних груп мiж пiвнiчним заходом та пiвденним сходом України.

1	2	3

Назва: Проблеми культурного відродження в Україні
Дата публікації: 2005-02-23 (1961 прочитано)