Ћ≥тература св≥това > —воЇр≥дн≥сть твор≥в јльбера  амю

—воЇр≥дн≥сть твор≥в јльбера  амю

—в≥това л≥тература багата на талановитих письменник≥в-ф≥лософ≥в. ƒо них см≥ло можна в≥днести письменника-сучасника јльбера  амю. …ого твори заслуговують на увагу та досл≥дженн¤.

 јћё јльбер (1913Ц1960) - франко-алжирський письменник-роман≥ст ≥ пол≥тичний мислитель працював у жанр≥ фантастики та в ≥нших жанрах художньоњ л≥тератури в стил≥ екзистенц≥ал≥зму, в≥дкидаючи пуританськ≥ елементи, наст≥льки очевидн≥ в творах таких його теоретик≥в, ¤к  ТЇркегор, √айдеггер ≥ —артр, ≥ натом≥сть створюючи власний екзистенц≥ал≥зм з гедон≥стичними елементами, закор≥неними в елл≥н≥стичному ¤зичництв≥. ¬икладаючи центральну свою доктрину, що стосуЇтьс¤ абсурдност≥ (lТabsurd≥tТeі), або ≥ррац≥ональност≥ всесв≥ту без Ѕога чи ¤когось абсолютного морального закону,  амю за¤вл¤в, що в≥н схил¤Їтьс¤ до п≥вденних або середземноморських ≥деал≥в теплоти ≥ щаст¤, а не до холодних ≥ мертвотних ≥деолог≥й п≥вноч≥.

…ого особлива форма екзистенц≥альноњ етики спородила характерну форму екзистенц≥альноњ пол≥тики.

¬ одному ≥з своњх ранн≥х есе Ц ЂЋист≥ н≥мецькому другов≥ї (ЂLettre ` a un am≥ allemandї, 1943) Ц в≥н дор≥каЇ своЇму н≥мецькому при¤телю за те, що той, виход¤чи ≥з справедливого твердженн¤ про ≥ррац≥ональн≥сть всесв≥ту, доходить висновку про те, що в≥н мусить п≥дтримувати ¤вно ≥ррац≥ональну пол≥тику √≥тлера.

 амю стверджуЇ, що на ≥ррац≥ональн≥сть всесв≥ту краще в≥дпов≥дати створенн¤м пор¤дку дл¤ людства у форм≥ правосудд¤. ќск≥льки екзистенц≥ал≥стським критер≥Їм автентичност≥ Ї дотриманн¤ морал≥ на д≥л≥, а не на словах,  амю довершив цей висновок своЇю д≥¤льн≥стю, спершу поњхавши в јлжир у рол≥ пол≥тичного журнал≥ста, а п≥сл¤ поразки ‘ранц≥њ в 1940 роц≥ вз¤вши участь у рус≥ ќпору.

–оман  амю Ђ—торонн≥йї (ЂLТetrangerї, 1942), ¤кий зТ¤вивс¤ в пер≥од окупац≥њ, отримав схваленн¤ —артра, ≥ п≥сл¤ визволенн¤ мислител¤ в≥тали в ѕариж≥ водночас ≥ ¤к видатного письменника, ≥ ¤к геро¤ руху ќпору. “а незабаром  амю в≥дмежувавс¤ в≥д Ђп≥вн≥чнихї екзистенц≥ал≥ст≥в, ¤к≥ ставали дедал≥ б≥льше прорад¤нськими ≥ промарксистськими незважаючи на глибоку теоретичну пр≥рву, ¤ка розд≥л¤ла екзистенц≥ал≥зм ≥ марксизм.

 амю звинувачував —артра, ћерло-ѕонт≥, —имону де Ѕовуар та њхн≥х товариш≥в у тому, що т≥ спокусились емоц≥йною приваблив≥стю насилл¤ та ≥деолог≥чного екстрем≥зму. ¬≥н спростовував њхн≥ доводи, закликаючи до Ђсередземноморськоњї мудрост≥, пом≥ркованост≥, терп≥нн¤. ¬ есе Ђћ≥ф про —изифаї (1942) в≥н зображаЇ свого геро¤ —изифа, ¤кий робить одне ≥ те ж знову ≥ знову, проте не в≥дчуваЇ щаст¤.

…ого найб≥льшим вкладом у пол≥тичну теор≥ю Ї тв≥р ЂЅунт≥вна людинаї (ЂLТHomme reіvolteії, 1951), у ¤кому в≥н проголошуЇ, що справжн≥й заколотник Ї не революц≥онером Ц людиною, ¤ка прагне повалити ≥снуючий лад ≥ побудувати новий св≥т, Ц але людиною, ¤ка протистоњть несправедливост≥ за допомогою виважених засоб≥в, нац≥лених на те, щоб покращити житт¤ свого сучасника, а не пог≥ршити його. ÷¤ книга Ц це неск≥нченне благанн¤ про Ђпоступов≥ мирн≥ соц≥альн≥ перетворенн¤ї, або л≥беральну соц≥альну демократ≥ю ¤к форму, сказати б, б≥льш знайому ¬еликобритан≥њ ≥ —кандинав≥њ, н≥ж будь-¤к≥й Ђсередземноморськ≥йї крањн≥.

ј. амю вважав, що науков≥ дос¤гненн¤ не наближають нас до п≥знанн¤ людського сенсу бутт¤, не дають в≥дпов≥д≥ на глибинн≥ екзистенц≥йн≥ питанн¤м дл¤ чого ми прийшли у св≥т ≥ в чому сенс нашого бутт¤ поза самим актом б≥оло≠г≥чного ≥снуванн¤? ÷е т≥ екзистенц≥йн≥ питанн¤, в≥дпов≥д≥ на ¤к≥ давала рел≥г≥¤, але, на думку  амю, в≥дпов≥д≥ ≥лю≠зорн≥, що вже не можуть задовольнити Ђмисл¤чу трости≠нуї нов≥тньоњ доби. Ќеспроможна дати в≥дпов≥д≥ на ц≥ пи≠танн¤ й ф≥лософ≥¤, збиваючись на теолог≥чн≥ модел≥, тобто приписуванн¤ св≥тов≥ ¤коњсь вищоњ ц≥л≥, запрограмованоњ в об'Їктивному ход≥ речей.

¬с≥ ц≥ питанн¤ трактуютьс¤  амю в його першому ве≠ликому ф≥лософському твор≥-есе Ђћ≥ф про —≥з≥фаї, ¤кий маЇ п≥дзаголовок Ђ≈тюд про абсурдї.  амю проголошу≠вав: Ђѕоза людським розумом немаЇ абсурду. ќтже, разом з≥ смертю зникаЇ й абсурд, ¤к ≥ все ≥нше. јле абсурду немаЇ ≥ поза св≥томї. јбсурд ≥снуЇ лише в Ђлюдському всесв≥т≥ї, ≥ виникаЇ в≥н ≥з протисто¤нн¤ людськоњ св≥до≠мост≥ нерозумному й непроникному св≥тов≥, з усв≥домлен≠н¤ закинутост≥ людини в цей св≥т ≥ њњ минущост≥. Ђякби ¤ був деревом чи твариною, - пише  амю, - проблема сенсу зникла б зовс≥м, бо ¤ став би часткою цього св≥ту. я був би цим св≥том, ¤кому ¤ нин≥ протистою вс≥Їю моЇю св≥дом≥стю, моЇю вимогою вол≥. Ќ≥кчемний розум проти≠ставив мене всьому твор≥нню, ≥ ¤ не можу в≥дм≥нити його розчерком пераї. « цим усв≥домленн¤м д≥йсного м≥сц¤ лю≠дини у св≥тобудов≥ з'¤вл¤Їтьс¤ в≥дчутт¤ абсурду, ¤кий ≥ Ї њњ Ђметаф≥зичним станом у св≥т≥ї.

јле абсурд беретьс¤  амю ¤к вих≥дний пункт роздум≥в, на перший план в есе висуваЇтьс¤ питанн¤ про виходи ≥з цього Ђметаф≥зичного стануї. ÷е питанн¤ вир≥шуЇтьс¤ ав≠тором категорично. Ќа його думку, ≥снують т≥льки два виходи ≥з стану абсурду, ун≥версального безглузд¤: ф≥зич≠не самогубство, тобто знищенн¤ того, хто волаЇ про сенс житт¤, або Ђф≥лософське самогубствої, стрибок через ст≥ну абсурду в ≥люз≥ю, що над≥л¤Ї вакуум людським зм≥стом ≥ сенсом. ѕ≥ддаючи обидва ц≥ вар≥анти докладному анал≥зу, заснованому на численних прикладах ≥ прецедентах,  амю, зрештою, не схил¤Їтьс¤ до жодного з них.

јле що ж тод≥ пропонуЇтьс¤? ¬≥дпов≥дь сл≥д шукати в заключному нарис≥, ¤кий дав заголовок усьому есе. “ут  амю звертаЇтьс¤ до грецького м≥фу про —≥з≥фа. ћисл¤ча людина упод≥бнюЇтьс¤ автором цьому м≥ф≥чному герою, вона приречена на в≥чне протисто¤нн¤ абсурду й боротьбу за самоствердженн¤ без над≥њ на перемогу. Ђ—≥з≥ф, пролетар≥й бог≥в, безсильний ≥ бунт≥вний, знаЇ про безкрайн≥сть своЇњ сумноњ дол≥; про нењ в≥н думаЇ, спускаючись ≥з гори. ясн≥сть баченн¤, ¤ка мала бути його мукою, перетворюЇтьс¤ на його перемогуї. ќтже, ¤сн≥сть розуму не т≥льки в≥дкриваЇ людин≥ траг≥зм њњ ≥снуванн¤, але й стаЇ њњ Їдиною опорою ≥ джерелом сили, що дозвол¤Ї кидати виклик богам. ќдне слово, в заключному нарис≥ Ђћ≥ф про —≥з≥фаї екзистен≠ц≥ал≥зм обертаЇтьс¤ на траг≥чний стоњцизм, що загалом характерно дл¤  амю.

ѕр¤муючи роз≥братис¤ в зм≥ст≥ свого житт¤, людина, на думку  амю, повертаЇтьс¤ за п≥дказкою насамперед до навколишнього св≥ту. јле чим питлив≥ше в≥н вдивл¤Їтьс¤ в природу, тим б≥льше усв≥домлюЇ њњ глибоку в≥дм≥нн≥сть в≥д себе ≥ њњ байдуж≥сть до своњх турбот.  амю витлумачуЇ цей факт ¤к "споконв≥чну ворож≥сть св≥ту". якщо св≥т "обезлюднен", то, стверджуЇ  амю, "люди також породжують нелюдське". Ќе розум≥юч≥ ¤к самих себе, так ≥ ≥нших, люди роз'Їднан≥ й одинок≥, у в≥дношенн¤х м≥ж ними царюЇ жорстока безглузд≥сть

ѕриречен≥сть, нещаст¤, безпросв≥тн≥сть, дурниц¤ ≥снуванн¤ - от лейтмотив твор≥в  амю. Ќещаслив≥ люди живуть ≥з "нещасливою" св≥дом≥стю в абсурдному св≥т≥. "јбсурд" Ї одн≥Їю з фундаментальних категор≥й ф≥лософ≥њ  амю.

јбсурд  амю спр¤мований ≥ проти розуму, ≥ проти в≥ри. ” бога люди в≥р¤ть в над≥њ вр¤туватис¤ в≥д розпачу й абсурдност≥ св≥ту. јле дл¤ в≥руючих самий "абсурд" став богом. ≤люз≥њ на пор¤тунок у богу безглузд≥, ¤к ≥ безглузд≥ страх≥тливост≥ "страшного суду".

Ђ„умуї  амю в≥дносить до роман≥в про антифашистсь≠ку боротьбу й рух ќпору, ≥ дл¤ цього Ї своњ п≥дстави. “а й автор пр¤мо проголошував: Ђявний зм≥ст Ђ„умиї - це боротьба Ївропейського руху ќпору проти фашизмуї. √о≠ворив в≥н ≥ про те, що прагнув у роман≥ Ђв≥дбити атмосфе≠ру задухи, в ¤к≥й ми жили, атмосферу загрози й вигнан≠н¤, в ¤к≥й скн≥лиї. ќднак ус≥м цим зм≥ст твору далеко не вичерпуЇтьс¤, нав≥ть б≥льше, акцент у ньому зм≥щено на трактуванн≥ позачасових ф≥лософських проблем бутт¤. Ђ¬одночас, - провадив  амю, - ¤ поширив значенн¤ цього образу (образу чуми) на бутт¤ в ц≥ломуї.

«а жанровою природою тв≥р  амю - це роман-притча, належить в≥н до поширеного в нов≥тн≥й ≥нтелектуальн≥й проз≥ жанру, що характеризуЇтьс¤ ун≥версальн≥стю й бага≠тозначн≥стю зм≥сту. ƒо того ж Ђ„умаї  амю Ч одне ≥з прим≥тних ¤вищ у цьому жанр≥, пор¤д ≥з Ђѕроцесомї ≥ Ђ«амкомї  афки, Ђ отлованомї ≥ Ђ„евенгуромї ѕлато-нова, Ђ—анаторною зоноюї ’вильового, Ђ¬олодарем мухї ≥ ЂЎпилемї √олд≥нга тощо. ‘абула роману-притч≥ алегорична, вона позначена смисловою багатозначн≥стю ≥ несе в хоб≥ потенц≥йну можлив≥сть Ђприкладанн¤ї до р≥зних сфер д≥йсност≥, р≥зних њњ ¤вищ, процес≥в, структур. “им самим романи-притч≥ нового часу наближаютьс¤ до м≥фу й наби≠рають рис роман≥в-м≥ф≥в, нер≥дко зливаючись з ними.

‘абула роману Ђ„умаї Ч хрон≥ка чумного року в ќран≥, жахливоњ еп≥дем≥њ, ¤ка вкинула город¤н у безодню страж≠дань ≥ смерт≥. Ќаписана ц¤ хрон≥ка людиною, що визнаЇ лише факти й прагне до точност≥ њх викладу, н≥чим не поступаючись заради оздоб стилю, њњ автор Ч доктор –≥Ї, ¤кий за своњм ≥нтелектуальним складом, ≥ за характером зан¤ть шануЇ розум та лог≥ку ≥ не приймаЇ двозначност≥, хаосу, ≥ррац≥ональност≥. јле це стосуЇтьс¤ лише Ђхрон≥≠киї, тобто притчовоњ фабули, сама ж чума, образ, що ви≠творюЇтьс¤ вс≥м романом, Ч м≥ф≥чно багатоплановий ≥ ба≠гатозначний. „ума у  амю Ч це не т≥льки фашизм, Ђкоричнева чумаї, ¤к тод≥ називали його в ус≥й ™вроп≥, а й зло взагал≥, так би мовити, метаф≥зичне зло, нев≥дд≥льне в≥д бутт¤. јле й цим не вичерпуЇтьс¤ Ђсупер образї рома≠ну: чума Ч це й абсурд, ¤кий тут осмислюЇтьс¤ ≥ ¤к фор≠ма ≥снуванн¤ зла, ≥ траг≥чна Ђдол¤ людськаї, бо зло не≠здоланне.

Ђ„умаї  амю Ч роман ф≥лософський, ≥ природно, що на першому план≥ в ньому ф≥лософська проблематика, ф≥ло≠софське, тобто узагальнено-ун≥версальне трактуванн¤ зла в контекст≥ людського бутт¤. —аме так ≥ осмислюЇтьс¤ чума головними геро¤ми роману, ≥нтелектуалами –≥Ї ≥ “арру, устами ¤ких найчаст≥ше говорить автор. ƒл¤ них чума, зло Ч це щось нев≥дд≥льне в≥д людини та њњ ≥снуванн¤; найнебезпечн≥ша ж вона тим, що нав≥ть той, хто не хво≠рий, все одно носить хворобу у своЇму серц≥.

1	2

Ќазва: —воЇр≥дн≥сть твор≥в јльбера  амю
ƒата публ≥кац≥њ: 2005-02-23 (1781 прочитано)