Наукознавство > Історизм як форма теоретичної рефлексії в науковому пізнанні

Остаточним моментом становлення нової парадигми є спiвставлення двох парадигм мiж собою i природою. Таке спiвставлення можливе ли­­­ше за умови наявностi нової парадигми, яка має здатнiсть вирiшува­­­ти головоломки, вiднесенi попередньою парадигмою до аномалiй. Ре­­­зультатом спiвставлення, як правило, буде органiзацiя нового нау­­­кового спiвтовариства, об'єднаного новою парадигмою. Тому парадиг­­­ми спiвставляються не як варiанти лiнгвiстичних вправ, а як рiзнi свiтогляднi системи.

Представник американського постпозитивiзму Стiвен Тулмiн у се­­­рединi 60-х рокiв запропонував iншу iсторичну модель науки, цент­­­ральна iдея якої полягає в iсторичному формуваннi та функцiону­­­ваннi "стандартiв рацiональностi та розумiння, якi складають осно­­­ву наукових теорiй".

Основною проблемою, яка знаходиться у центрi уваги Тулмiна, є проблема пояснення концептуальних змiн у науцi. Ця проблема вира­­­жена у питання - "яким чином, за яких обставин i завдяки якому процесовi фундаментальнi поняття змiнюють одне одного?" [4. -с.12]. Також вiн цiкавиться iдеями iсторизму та наукової рево­­­люцiї, проблемою вiдносної самостiйностi науки в системi суспiль­­­ної свiдомостi та культури.

Вже в раннiй працi пiд традицiйною неопозитивiстською назвою "Фiлософiя науки" (1953) Тулмiн пiддав критицi абсолютизацiю логiчних (дедуктивiстських та iндуктивiстських) методiв аналiзу мови науки, а також неопозитивiстськi уявлення про аналiз та син­­­тез, зробив деякi критичнi зауваження на адресу традицiйних пози­­­тивiстських концепцiй науки як "майже не дотичних до практичної роботи у областi фiзики"[5. -p.122].

Тулмiн дуже швидко завоював визнання як фiлософ, котрий вiдки­­­дає формально-логiчнi схеми, системи та моделi; його почали iмену­­­вати "представником антипозитивiстської течiї англо-американської фiлософiї" [6. -с.71], що висунув найбiльш радикальнi заперечення проти неопозитивiстської програми з позицiї "iсторика науки".

У своїх фiлософських пошуках Ст.Тулмiн еволюцiонує вiд неопози­­­тивiзму, англiйської школи "фiлософiв буденної мови", та махiзму до гносеологiчного еволюцiонiзму Чикагських фiлософiв. Вiн вiдмов­­­ляється вiд вульгарно-гносеологiчного положення Е.Маха про "iнте­­­лектуальну еволюцiю" як безперервну аккумуляцiю знання, а також не приймає вирiшення проблеми концептуальних змiн Г.Фреге, Р.Дж.Коллiнгвудом та Т.Куном. На думку Тулмiна, помилка Фреге та Коллiнгвуда полягає в тому, що "вони обоє приєднались до фiло­­­софського культу систематичностi, тобто до переконання, що поняття повиннi утворювати "логiчнi системи""[2. -с.180], а отже - прирiвняли "рацiональне" до "логiчного". Такий пiдхiд ве­­­де до того, що "рацiональнiсть" наукового вiдкриття ( тобто конк­­­ретних рацiональних дiй, котрi можуть знаходитись за межами логiки i мови, за допомогою яких вченi домовляються про грунтовно пiдго­­­товленi концептуальнi змiни) може випадати з поля аналiзу та оцiнки, якщо використовувати лише "логiчнi" чи лiнгвiстично само­­­визначенi термiни.

Недолiк iсторичної моделi Т.Куна, на думку Тулмiна, полягає у перебiльшенi значення змiн, що вiдбуваються при замiнi теорiй, оскiльки немає абсолютних розривiв. "Називаючи змiну "рево­­­люцiйною", ми не вiдкидаємо свого зобов'язання пояснити "обставини та процеси", що мають мiсце пiд час цiєї змiни" [2. -с.182]. Замiсть "революцiйного" пояснення iнтелектуальних змiн Тулмiн про­­­понує еволюцiйну модель iсторiї, яка пояснює як поступово транс­­­формуються "концептуальнi популяцiї". Еволюцiйне пояснення дося­­­гається ним завдяки використанню iдеї Дарвiна про мiнливiсть та природний вiдбiр видiв у якостi iлюстрацiї "популяцiйної теорiї".

Також, iз критикою "моделi Куна" виступив П.Фейєрабенд. Ево­­­люцiя iдей Пола Фейєрабенда прослiдковується з 50-х рокiв нашого столiття. Спочатку вiн притримувався поглядiв, якi були близькими до "аналiтичної фiлософiї" як рiзновиду неопозитивiзму, потiм став прихильником концепцiї К.Поппера, але невдовзi зайняв позицiю кри­­­тичного вiдношення до попперiанства. В рядi статей вiн вiдкидав фiзико-пiзнавальний принцип вiдповiдностi, згiдно якого однi те­­­орiї в науцi бувають частковими або граничними випадками iнших, повнiших та бiльш iстинних теорiй. Поступово фiлософiя науки Феє­­­рабенда приходить до обгрунтування теоретичного плюралiзму як ос­­­нови iнтелектуальної творчостi, що методологiчно заперечує пара­­­дигмальнiсть залишаючи їй мiсце лише в епiстемологiї, використову­­­ючиу тезу про залежнiсть емпiричних знань вiн прийнятої теорiї, а самої теорiї - вiд її власної та онтологiчної мови i вiд прийнятої фiлософiї.

У 60-тi роки Фейєрабенд висловлювався i в пiдтримку тези про "неспiврозмiрнiсть" рiзних теорiй. Саме вiн з найбiльшою вiдвертiстю висловив тi наслiдки та пiдсумки, до яких прийшла "постпозитивiстська" методологiя науки, виразив доведенi ним до логiчного завершення та загострення тi агностичнi iдеї, що мiсти­­­лись у працях "критичних рацiоналiстiв (К.Поппер, Х.Альберт i Е.Тонiч), "постпозитивiстiв' iсторичної школи (Т.Кун, Ст.Тулмiн, I.Лакатос), "неорацiоналiстiв' (Г.Башляр i його послiдовники).

Першi працi Фейєрабенда лише вiддалено провiщували той епiсте­­­мологiчний анархiзм, котрi гiпертрофують критичний рацiоналiзм. Але вже й тодi їх автор поступово видiлявся серед iнших постпози­­­тивiстiв як найбiльш безкомпромiсний, такий, що не лякався самих крайнiх висновкiв з своїх припущень i гiпотез.

Виходячи з тези про несумiснiсть (а пiзнiше ­­­неспiврозмiрнiсть) наукових теорiй, Фейєрабенд приходить, услiд за Поппером та Куном, до антикумулятивiзму - тобто заперечення того, що в науковому пiзнаннi зберiгається деяке незмiнне стале "ядро" об'єктивних iстин - i тим самим вiдкидання вчення про розвиток у вiдноснiй iстинi моментiв iстини абсолютної. Науковi теорiї є не­­­сумiсними, непорiвнюваними, взаємонеперекладуваними - альтерна­­­тивнi побудови завжди i кругом формально-логiчно одна однiй супе­­­речать i не виводяться одна з одної. Вiдсутнiсть принципово спiль­­­них мов спостереження вiдповiдно для iзольованих одиничних емпiричних тверджень, для емпiричних базисiв окремих теорiй, для рiзних методологiчних пiдходiв призводить до ситуацiї хаотичної багатомовностi - теорiї. До цього Фейєрабенд приходить на пiдставi тези про "теоретичну навантаженiсть" всiх емпiричних понять, яка має мiсце до того, як поняття будуть пiдданi свiдомiй концепту­­­альнiй обробцi.

Принцип мовної неспiврозмiрностi будується на визнаннi iснуван­­­ня iррацiоналiстичного базису рацiоналiзму. Фейєрабенд при цьому посилається на дослiдження Л.Флека, Е.Дюркгейма, Л.Левi-Брюля; на широко вiдомi в захiднiй фiлософiї дослiдження пралогiчного "мис­­­лення" у прадавнiх народiв. Можна помiтити також вплив на Фейєра­­­бенда гiпотези "лiнгвiстичної вiдносностi" Е.Сепiра та Б.Уорфа i схожi позицiї К.Айдукевича.

Серед проблем, якi в тiй чи iншiй мiрi розглядались Фейєрабен­­­дом, можна назвати такi: який шлях i якi методи є найбiльш адек­­­ватними для побудови теорiї науки, якою є структура сучасного нау­­­кового знання i якими є механiзми його функцiонування та росту, що становить основу наукового пiзнання i якi взаємовiдносини iснують мiж здоровим глуздом, науковим знанням, що спирається на досвiд та експеримент, i загальними фiлософськими твердженнями про свiт.

Iснували рiзнi пiдходи до цих проблем, зокрема - в рамках нео­­­позитивiзму пiдхiд Поппера, критиком якого ввжає себе Фейєрабенд. У свiй час, критикуючи логiчних позитивiстiв, Поппер у проти­­­лежнiсть вченю про непохитнiсть емпiричного фундаменту наукового знання та унiверсальнiсть гiпотетико-дедуктивної моделi наукової теорiї протиставив метод росту знання шляхом висунення смiливих здогадок, верифiкацiонiзмовi - принцип фальсифiкацiї. Проте, йому не вдалось вирiшити ряд методологiчних проблем: так, принцип фаль­­­сифiкацiї вимагає негайної вiдмови вiд теорiї, як тiльки отримано негативнi результати пiсля її фальсифiкацiї. Однак, як це проде­­­монстрував I.Лакатос [7.-p.87-98], реальна наукова практика не за­­­довiльняється цим принципом: вiд теорiї, що оточена багатьма ано­­­малiями i навiть прямо сфальсифiкована, вченi вiдмовляються лише тодi, коли побудована альтернативна та бiльш прогресивна нова те­­­орiя. З цього факту, зокрема, випливає, що критерiй демаркацiї на­­­уки i не-науки на основi принципу фальсифiкацiї є, що найменше ­­­неконструктивним. Взагалi, критика концепцiї росту наукового знан­­­ня К.Поппера виявила невiдповiднiсть з фактами iсторiї фундамен­­­тальної науки, що на думку Лакатоса, пов'язано iз особливою сферою практичного поширення цiєї методологiї - прикладнi науки. При всiй вiдмiнностi позицiй Фейєрабенда i, наприклад, Куна, Лакатоса та iнших, можна, однак, видiлити деяке спiльне, властиве їм всiм ро­­­зумiння моделi наукового знання. Принципи такої iсторико-методо­­­логiчної моделi науки такi:

1. Теоретичне розумiння науки є можливим лише за умови ди­­­намiчної структури наукового знання.

2. Наукове знання є цiлiсним за своє природою; його не можна розбити на незалежнi один вiд одного рiвень спостереження та рiвень теорiї; будь-яке твердження спостереження зумовлене вiдповiдною теорiєю - є "теоретично навантаженим".

3. Фiлософськi (онтологiчнi, метафiзичнi) концепцiї тiсно взаємопов'язанi з власне науковим (конкретно-науковим) знанням: фiлософiя не тiльки виявляє стимулюючий вплив (позитивний чи нега­­­тивний) на науку, але фiлософськi твердження органiчно входять в "тiло" науки, формують його.

1	2	3	4	5	6

Назва: Історизм як форма теоретичної рефлексії в науковому пізнанні
Дата публікації: 2005-03-07 (1421 прочитано)