Релігія > Українська православна церква на Волині у 20-40-х рр. ХХ ст

У радянський період вивчення минулого Православної церкви дозволялось лише з метою її негативації. У працях А.Вєдєрнікова [27], А.Шаповалової [28] та К.Дмитрука [29], незважаючи на їх ідеологічну заангажованість, усе ж подавалась певна інформація про минуле церковного життя в Україні, зокрема, на Волині. У першій половині 80-х рр. побачили світ багаті на використані джерела кандидатська дисертація І.Патера [30] та монографія Ю.Сливки [31].

Значний поступ у напрямку об’єктивного розгляду польсько-українських взаємин 20-30-х рр., у тому числі в релігійній сфері, зробила польська історіографія. Це засвідчили праці М.Папежинської-Турек [32], Р.Тожецького [33], М.Сивіцького [34], З.Добржинського [35], С.Стемпеня [36], З.Запоровського [37], які побачили світ у 1970-1990-х рр.

Джерельну базу роботи становлять архівні документи і матеріали, зосереджені в архівах Волинської, Рівненської і Тернопільської областей, а також Луцько-Волинського єпархіального управління та Управління Служби безпеки України у Волинській області.

У Державному архіві Волинської області зосереджені документи, які характеризують дерусифікацію церкви в краї у 20-30-х рр. Перший період розвитку національно-церковного руху відображають матеріали фонду Луцької повітової “Просвіти” (Ф.54 “Луцьке повітове товариство “Просвіта”. 1920-1939"). Церковну політику польської влади характеризують донесення повітових старост і конфідентів (довірених осіб), листування волинського воєводи з керівництвом Польської держави та ієрархією Православної церкви, статистичні дані, які зібрані у фонді Волинського воєводського управління (Ф.46 “Волинське воєводське управління. Відділ безпеки. 1921-1939”). Роль українських парламентарів у процесі національно-церковного будівництва розкривають документи Української парламентської репрезентації Волині (Ф.60 “Українська парламентська репрезентація на Волині. м. Луцьк. 1923, 1926, 1927, 1931-1939”). У цьому фонді зосереджено в основному заяви, листи та звернення православних до українських послів різних каденцій з проханням унормувати життя парафій, сприяти українізації богослужінь, віднайти кошти на будівництво нових храмів. Діяльність Товариства ім. Петра Могили розкриває інша група документів (Ф.63 “Луцька управа товариства прихильників православної освіти і охорони традицій православної віри імені митрополита Петра Могили, м. Луцьк, Волинське воєводство. 1931-1939”). Внесок політичної організації поміркованих українців —Волинського українського об’єднання відображає ще один фонд ДАВО (Ф.198 “Округове управління Волинського українського об’єднання. м. Луцьк. 1927-1938"). Серед цієї групи документів важливими є інструкції управи об’єднання, листування з відділками та членами організації у справі Православної церкви краю, матеріали, що стосуються відновлення та діяльності Луцького братства у 30-х рр.

Інформацію про розвиток Української церкви у 1941-1944 рр. та її ліквідацію в перше післявоєнне п’ятиріччя містять документи з фонду уповноваженого в справах РПЦ у Волинській області (Ф.Р-393 “Уповноважений Ради у справах Російської православної церкви при Раді міністрів СРСР по Волинській області, м. Луцьк, з 1969 р. — уповноважений Ради у справах релігій при Раді міністрів СРСР по Волинській області, м.Луцьк, 1945-1969”). Циркуляри, директивні вказівки, листування уповноваженого з київським та московським керівництвом, інформаційні звіти про проведену роботу розкривають механізм утвердження на Волині тоталітарної системи, нищення Автокефальної церкви, репресії проти духовенства, нівеляцію українською православ’я у краї, використання для цього контрольованої режимом Російської православної церкви. Окремі документи, що стосуються українського національно-церковного руху у міжвоєнний період зберігаються у фондах Володимир-Волинської “Просвіти” (Ф.390 “Володимир-Волинське повітове Товариство “Просвіта”. 1919-1933"), секретаріату посольського клубу у Луцьку (Ф.410 “Секретаріат Українського посольського клубу в Луцьку. 1922-1923”) та адвоката Григорія Степури (Ф.522 “Адвокат Григорій Степура в Луцьку. 1922-1929”).

Значний масив документів з історії Української церкви на Волині зберігається в Державному архіві Рівненської області. Джерела міжвоєнного періоду представлено фондами місцевого повітового староства (Ф.30 “Рівненське повітове староство. 1919-1939”) та філії Волинського українського об’єднання у Рівному (Ф.479 “Волинське українське об’єднання. м. Рівне. 1930-1938"). Серед документів староства важливими є розпорядження про викладання Закону Божого у школах, а у фонді ВУО зберігаються листи і скарги парафіян у справі розмосковлення богослужінь, заміни русифікованих священиків національно свідомими душпастирями, матеріали про церковну діяльність посла до Сейму С.Скрипника. Процес радянізації Західної України у 1939-1940 рр. розкривають документи тимчасових органів радянської влади у Рівному (Ф. Р-106 “Тимчасове управління м. Рівне. 1939-1940”). Унікальними є документи, що стосуються діяльності Автокефальної церкви у період німецько-радянської війни. Вони сконцентровані у двох фондах — окружної “Просвіти” (Ф.Р-69 “Окружна “Просвіта” в м. Рівне. 1942-1943") та Рівненського церковного управління Автокефальної церкви (Ф.Р-281 “Рівненське церковне управління. 1941-1943”). Документи фондів розкривають національно-виховну працю автокефального духовенства, його участь у просвітянській роботі. Стан українського православ’я на Рівненщині віддзеркалюють також документи фонду уповноваженого у справах РПЦ (Ф.Р-204 “Уповноважений Ради у справах Російської православної церкви при Раді міністрів СРСР по Рівненській області. 1944-1964”).

Ряд справ, що характеризують національно-церковний рух на Волині у міжвоєнний період, зберігається у Державному архіві Тернопільської області. На сьогодні у фонді Волинської духовної консисторії міститься лише частина документації цього єпархіального уряду (Ф.148 “Волинська православна духовна консисторія. м. Крем’янець. Місіонерсько-законовчительський комітет. 1918-1939").

Доповнюють джерельну базу документи й матеріали, опубліковані у збірниках та як додатки до окремих досліджень. Найвагомішими з них є збірники: “Правовое положение Святой Автокефальной православной церкви в Польше” (Варшава, 1931), “Правда о религии в России” (М., 1942), “Патриарх Сергий и его духовное наследство” (М., 1947) та ін. Незважаючи на ідеологічну заангажованість вони є цінним джерелом з історії церковного життя Волині. Велику кількість документів з даної проблематики опубліковано у збірнику “Мартирологія українських церков” (Т.1, Торонто, 1987), а також подано як додатки у дослідженнях М.Сивіцького, В.Косика, І.Біласа, Ю.Волошина та ін.

Багатою на церковну полеміку, аналітичні статі та факти є тогочасна преса, в тому числі журнали “На варті”, “Воскресное чтение”, “За соборність”, “Церква і нарід”, “Шлях”, газети “Українська нива та “Волинське слово”. В роки німецько-радянської війни інформацію на церковну тематику друкували газети “Український голос” (м. Луцьк) і “Волинь” (м. Рівне).

У післявоєнний період у “Літописі Волині” (Канада) вихідці з Волині опублікували значну кількість спогадів про українське православ’я краю 20-40-х рр.

У другому розділі — “Суспільно-політичні передумови утвердження українського православ’я” — дано короткий огляд історичного шляху Православної церкви в Україні протягом Х-ХХ ст., показано набуття нею національних ознак, боротьбу за самоуправління, участь у державотворчих процесах.

Оскільки Україна прийняла східний варіант християнства, київським князям доводилося враховувати той факт, що співпраця держави і церкви на Сході мала свої особливості. Візантійська імперія вважала кожен народ, який прийняв православ’я з Константинополя, політично залежним. Приклад Болгарії та Болгарського патріархату красномовно це підтверджує. Окремі дослідники вважають, що, охрестивши Україну-Русь у 988 р., Володимир Великий, щоб унезалежнити себе, взяв єпископів та духовенство з Болгарії. Лише за Ярослава Мудрого під тиском політичних обставин у Києві було прийнято митрополита грека, а Вселенський патріарх підвищив Київську церкву до рівня митрополії. Призначувані з Царгорода, митрополити відстоювали інтереси Візантійської імперії. Незнання ними мови, звичаїв українського народу зменшували вагу церкви в духовному та національному розвиткові України. Тому за князя Ярослава виник перший прецедент обрання місцевими єпископами згідно 28 правила Четвертого вселенського собору митрополитом Іларіона. Це обрання відбулося під безпосереднім контролем київського князя і свідчило про намір ширшого залучення церкви до національного державобудівництва. Друга спроба посадити на Київському митрополичому престолі місцевого кандидата була зроблена за Ізяслава Мстиславовича. Подальшому розвиткові національно-церковних процесів перешкодили князівські усобиці й падіння держави.

Політичний занепад Києва спонукав київського митрополита шукати володаря з відповідною політичною та фінансовою підтримкою, тож у 1299 р. митрополит Максим Грек переїхав до Володимира-на-Клязьмі, а його наступник Петро — вже до Москви. За умов бездержавного буття українського народу однією з форм збереження народу була Православна церква. Занепад Галицько-Волинської та Литовсько-Руської держав, у якій український елемент зберігав свою релігійну та національну ідентичність, негативно позначився на долі українського народу. Поступове захоплення українських земель Польщею супроводжувалось наступом на Православну церкву, особливо після підписання Люблінської унії 1569 р. Церква з її чіткою ієрархічною структурою та впливовою ідеологією, що вже набула українських рис, залишалась єдиною формою організованого життя українського суспільства, яка забезпечувала захист національних та культурних інтересів. Зовнішній тиск та внутрішні проблеми Київської митрополії змушували ієрархію, духовенство та мирян шукати виходу із ситуації. Берестейська унія 1596 р. не вирішила усіх наболілих питань. Завдяки підтримці козацької верстви було реорганізовано життя митрополії. Сильні духовні постаті, які стали біля церковного керма, спрямували свою енергію на посилення моральних якостей духовенства, зміцнення дисципліни, підвищення освітнього рівня. У той період церква дала державі багатьох освічених і діяльних керівників, сприяла розвиткові української культури, підносила релігійну та національну свідомість суспільства.

1	2	3	4	5

Назва: Українська православна церква на Волині у 20-40-х рр. ХХ ст
Дата публікації: 2005-03-22 (1551 прочитано)