Українознавство > Українці на Кубані, історичний огляд

1. Викладання в нижчій школі на території, заселеній українським народом, зокрема в Кубанській області, повинне вестися українською мовою.

2. Українська мова повинна бути введена у вжиток у всіх просвітительських установах, які функціонують у місцевостях з українським населенням і організовані для освіти мас.

3. У середній і вищій школі, що функціонує на території України, необхідне введення українознавства у вигляді вивчення української мови, літератури, історії, географії й економічних особливостей України.

4. Рекомендувати громадам народних університетів й іншим приватним просвітительським організаціям, що діють на територіях, населених більшістю українців, щоб уникнути докорів у мимовільній підтримці русифікаторської політики і з метою найбільш успішного розвитку справи освіти, широке впровадження як вживання української мови, так і дисциплін з українознавства”.

Доповідач невипадково говорив про Кубань як про територію, населену переважно українцями. Щойно в Катеринодарі були опубліковані більш ніж красномовні дані останнього перепису населення, які підтверджували, що 48,2% родин станичного і сільського населення області вважає своєю рідною мовою “малоруську” і лише 42,7% - такою визнають російську мову. “Таким чином, - дійшли висновку статисти того часу в особі найавторитетнішого етнографа Л. В. Македонова, - судячи з мови, малоруська народність переважає в Кубанській області. Корінне козаче населення переважно говорить малоруською мовою”.

Коли лютнева революція створила умови для активної творчої роботи, першими зібралися на свій з’їзд кубанські педагоги. Він проходив у Катеринодарі 13-14 травня 1917 р. У резолюції педагогічної секції з’їзду говорилося: “1. Принципово погодитися з потребою негайного введення в Кубанському краї навчання рiдною мовою… кількість шкiл українських i росiйських повинна бути пропорцiйна числу людей, якi говорять тiєю або iншою мовою”. Десятий пункт резолюції пропонував негайно приступити до найширшого видання української дитячої літератури. Що стосується “Українського букваря”, то він витримав два видання (1917 р., 1918 р.).

Завдяки ініціативі знизу вже в ході громадянської війни починається масова українізація кубанської школи, періодичної преси, видавничої справи. Книги українською мовою видає С.І.Ерастов. Перша українська газета вийшла в Катеринодарі в 1917 р. Називалася вона “Черноморець”, а видавало її товариство “Ранок”. У 1918 р. у Новоросійську побачили світ перші номери газети “Нове життя”. Пізніше (1919 р.) у столиці Кубанського краю видавалася просвітянська газета “Кубанська зоря” з багатим літературним розділом, у різних видавництвах вийшли казки для дітей, збірник оповідань В. Винниченка, цілий розсип тоненьких книжечок віршів Т. Шевченка, В. Мови, М. Вороного й інших українських літераторів. Окремі видання С. І. Ерастова фінансувалися з Києва, зокрема урядом гетьмана П. Скоропадського. І це зовсім не випадково. З моменту проголошення незалежної Української держави кубанські українці тісно співробітничали з метрополією, шукаючи і частково знаходячи в ній союзника. У Центральній Раді по територіальному представництву Кубань представляв С. Ерастов. Останнім часом багато написано про двотижневий візит кубанської делегації на чолі з М. С. Рябоволом у Київ влітку 1918 р., про підписані тоді військові і економічні договори, покликані максимально зблизити дві держави (Україну і Кубанський край) аж до їх об’єднання. Підвищені симпатії до кубанців мав і С. Петлюра, який фактично починав свій революційний шлях в Катеринодарі, добре знав як про українські симпатії кубанців, так і особливості їх етнічної свідомості.

На жаль, справжнього зближення так і не вдалося досягти… “Единонеделимцев” білого руху турбувало посилення українських позицій у Кубанській раді і кубанському уряді. Влітку 1919 р. денікінською контррозвідкою був злочинно вбитий перший кубанський президент, український патріот і народний улюбленець Микола Рябовол, а в листопаді все тими ж темними силами на Кубані був вчинений державний переворот. Чорноморська фракція в Раді була арештована, її лідер священик О. І. Кулабухов повішений на Фортечній площі, а інші лідери чорноморців депортовані в Константинополь. В тому ж 1919 р. кубанська “Просвіта” була заборонена, а за томик віршів Т. Шевченка, виявлений у козачій хаті, за солодкоголосу бандуру, нерозлучну подругу козака, господаря чекав розстріл.

Тут же, на Кубані, багато в чому визначилося майбутнє незалежної України. На думку видатного кубанського українця, останнього прем’єра республіки Кубанський край В. Іваниса, нерішуче ставлення українського уряду гетьмана Скоропадського до політичного об’єднання з Кубанню “врятувало добровольчу армію. Коли б гетьман використав пропозицію Кубані і негайно втягнув її на будь-яких умовах в орбіту українських дій, то напевно були б позитивніші наслідки боротьби з більшовиками. Досягти ж цього було не важко. У розпорядженні гетьмана була дивізія ген. Натієва, яку без великих труднощів можна було перекинути на Кубань. Таманський півострів уже звільнився власними силами від більшовиків. На Тамані саме тоді було і німецьке військо, зміцнивши яке, за два тижні можна було звільнити всю Кубань. Остання ж при мобілізації посилила б українську армію на 200000 добрих дисциплінованих козаків. Таке рішення змусило б добрармію створювати фронт за Волгою чи в Сибіру. У всякому разі не було б пізніше потреби як Україні, так і Кубані боротися ще й з добрармією. Дон і цілий Північний Кавказ при приєднанні Кубані до України не мали б іншого виходу, як пристати і собі до цього об’єднання. При цій комбінації прибулі представники Антанти мусили б допомогти амуніцією й іншим Україні та приєднаним до неї краям, а не добрармії, якої тут би не було. Та чи не найголовніше ще те, що відновилася б традиція єдності Кубані з Україною.. Ця ж перспектива зберегла б українські землі від голоду й інших совєтських тортур, які коштували понад 15 мільйонів загиблих різного віку й статі. Брак розуміння наведених вище фактів привели не тільки до руїни Кубані, але й цілої України”.

Трагедія кубанських українців у “країні серпа і молота” вимагає окремої розмови у світлі нових фактів і з урахуванням нашого сьогоднішнього знання про справжню спрямованість вектора, за яким розвивалася вся післяжовтнева історія імперії.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Б-аш. Ан. Корреспонденция из Екатеринодара// Иллюстрированная газета. 1869. №23.

2. Крыжановский Гр. Первая Кубанская Учительская Семинария. 1871-1915 гг. Историческая записка (рукопись из частного архива). С. 164.

3. См.: Эрастов С.И. Воспоминания // Кубань: проблемы культуры и информатизации. 1998 – 2000. №№ 11-17.

4.Эрастов С. Дневник (1926). Автограф// Институт рукописей ЦНБУ iм. В.Вернадського. Ф. 181. №2. Арк. 2-10.

5. Вороний М. Шевченковi роковини в Катеринодарi // Зоря. 1895. № 8. С.158.

6. См.: Чумаченко В.К. К биографии М.Дикарева //. Итоги фольклорно-этнографических исследований этнических культур Кубани за 1995 год. Дикаревские чтения –2. – п. Джубга., 1996. – С. 3-7.

7. С.И. ( Эрастов С.И.). Что дарить колядникам // Кубанские областные ведомости. 1900. 17 декабря.

8. Городецкий Б.М. Доклад Кубанского Просвитного Товариства. Читан на 2-м заседании 1-й секции 4-го января //Труды первого Всероссийского съезда деятелей обществ народных университетов и других просветительных учреждений частной инициативы. – СПб., 1908. С. 210-211.

9. Население Кубанской области по данным вторых экземпляров листов переписи 1897 г. /Под ред. действит. члена Кубанского статистического комитета Л.В. Македонова. Екатеринодар, 1906. С. 560-570.

10. Сулятицький. Нариси з icторii революцii на Кубанi. Прага, 1925. Т.1. C. 193.

11. Украiнський букварь. Катеринодар, 1918. С.32.

12. Георгиади Я. Национальная печать на Кубани и на Черномории //Красное знамя. 1923. № 96. 5 мая.

13. Дорошенко Д. Моi спомини про недавне минуле. Ч.III. – Доба гетьманщини (1918). – Львiв, 1923. С. 30.

14. Iванис. В. Стежками життя. Новий Ульм (Нiмеччина). 1959-1960. Т.2,3. 15. Іванис В. Історія Кубанського козачого війська // Кубанський край (Канада). 1959. № 3. С. 7-8.

1	2

Назва: Українці на Кубані, історичний огляд
Дата публікації: 2005-03-24 (589 прочитано)