Наукознавство > Наукове мислення та його структура

А усерединi чого ж спiввiдносяться мiж собою такi феномени, як уявлення та матерiальний предмет? Чи є щось "третє", по вiдношенню до якого вони "одне й те ж саме" (незважаючи на всi свої очевиднi вiдмiнностi)? Невже саме це i називають "практикою"? Якщо такої загальної основи, що рiзними способами виражається i в думцi, i в речi, немає, то мiж ними неможливо встановити нiякого спiввiдно­­­шення.

Фактично, вперше дана проблема чiтко була сформульована "голов­­­ним об'єктом" постмодернiстської критики Рене Декартом. Оскiльки з причини вiдсутностi просторової межi думка не може "обмежити" про­­­тяжну рiч, а рiч - iдею, уявлення не спроможне взаємодiяти з про­­­тяжною рiччю, а рiч - з думкою, кожна з них знаходиться у власнiй сферi буття. У Декарта це виражено наступним чином: "Мислення i протяжнiсть суть двi рiзнi субстанцiї, а субстанцiя є те, що iснує i визначається тiльки через самого себе, а не через "iнше""[21. -с.36].

У свiй час I.Кант поставивши собi за мету виявити тi iстини, якi нi в кого не викликали б сумнiву, хоча б ними й нехтували з-за їх банальностi, переконався, що таких iстин не так вже й багато: ряд загальних положень логiки, сформульованих, по сутi, ще Аристотелем та його прямими послiдовниками. Тобто, всi теоретики мислили у вiдповiдностi до певних правил логiки. Однак, кожний раз маючи справу з "приписуванням" предмету окремої властивостi, доводить­­­ся постiйно виходити за межi суто логiчних правил, бо використання правил спирається на певне обґрунтування, яке не має чистого фор­­­мально-логiчного характеру. Ще античнi скептики цю обставину вiдзначили положенням про вiдсутнiсть доведення: "доведення завжди потребує критерiя, щоб бути твердим та непохитним, а критерiй ­­­доведення, щоб бути вiрним, бо не може бути вiрного доведення, як­­­що йому не передує вiрний критерiй, так само, як не буває правиль­­­ного критерiю без доведення"[22. -с.230]. Будь-яке засноване на емпiричних даних поняття завжди знаходиться пiд загрозою спросту­­­вання з боку досвiду. Як слушно зазначив Гадамер "Досвiд... є досвiд людської обмеженостi. Досвiдчений той, хто пам'ятає про свою обмеженiсть, той. хто знає, що час i майбутнє йому не пiдвладнi"[23.-с.420].

Разом з тим, як вiдомо, люди використовують й iншi поняття, котрi носять всезагальний i необхiдний характер самi по собi, безвiдносно до мiнливої емпiрiї. Наприклад, розгляд трикутникiв та квадратiв у геометрiї не має нiякого вiдношення до нашого ро­­­зумiння властивостей кола та елiпса, оскiльки у визначеннi поняття "коло" входять лише такi предикати, якi строго описують межi лише даного роду фiгур, межi, якi не можна переступити, не переходячи у iнший рiд об'єктiв нi емпiрично, нi логiчно. Такi поняття передба­­­чають предикати, змiнити i усунути котрi неможливо без усунення суб'єкта судження нi в наявному, нi в майбутньому, анi в будь-яко­­­му "усякому можливому" досвiдi. Отже, використовуючи тезу "всi тiла є протяжними", ми з необхiднiстю повиннi погодитись з тим, що у разi iснування iнших "дивних" "тiл" вони в поле нашого досвiду потрапити нiколи не зможуть, бо не вiдповiднi поняттю "тiло".

Тому загальнi просторово-часовi визначення речей (математичнi, для прикладу) виводяться з-пiд емпiричної загрози з боку спросту­­­вання усяким можливим досвiдом, адже вони самi є визначеннями можливого досвiду. Природа таких понять "апрiорна", тобто аксiома­­­тична.

Якщо по вiдношенню до процесу мислення загальнi схеми синтезу понять аподиктичнi, бо iнакше мислити неможливо, то по вiдношенню до змiсту мислимого, до тiла яке мислиться, вони випадковi. А вiдповiдно й уявлення, що ґрунтується на здiйсненнi синтезу, є ви­­­падковим. Таким чином, цей синтез здiйснюється у довiльнiй, i в цьому розумiннi - "слiпа" дiяльнiсть "продуктивної сили уявлення". Отже, спосiб, яким можна побудувати трикутник (трапецiю, коло та тощо), є мислимо-всезагальним i мiстить у собi принцип перевiрки уявлення на вiдповiднiсть встановленому мисленням правилу мислен­­­ня.

Знання правил(схем) мислення сповiщає про нашi теперiшнi розу­­­мовi можливостi, а не про об'єктивно iснуючий свiт. Правила, усвiдомленi як прийнятнi для керiвництва розуму реалiзуються в знаходженнi конкретного знання, яке вiдповiдає на поставленi пи­­­тання заздалегiдь визначеним чином. Загальновiдомим прикладом може слугувати знання таблицi множення. У свою чергу, знання власних властивостей є знання неодмiнних умов самого знання. Суперечностi виявленi у наслiдок аналiзу свiдчать розуму, що мислення прийня­­­лось за вирiшення таких завдань, для котрих ще немає схем синтезу визначень, тобто суб'єкт ще не має вiдповiдного ступеня розвитку розуму для вирiшення проблеми. Цi схеми належить ще тiльки сконс­­­труювати.

Саме при розглядi процесу мислення, що будує послiдовностi дiй самого ж мислення, мислення виявляє себе найяскравiше. Розглядаючи випадки, коли думка побудована на пiдставi деякої загальної схеми, ми не можемо визнати наявнiсть актуально здiйснюваного мислення. Так, зовнiшньо дана схема, для прикладу, у виглядi плану дiй виз­­­наченого керiвництвом для пiдлеглих, "орiєнтована" на виникнення у пiдлеглих досить чiтких уявлень про їх дiї. Тут дiяльнiсть уявлень пiдлеглих здебiльшого обмежується лише пам’яттю. Якщо мета i спосіб її досягнення є заздалегiдь вiдомi, то для буття мислення не може бути мiсця. Повторюються вже вiдомi образи у вiдомому зв'язку - пригадування.

Хоча, здебiльшого, люди користуються саме готовими штампами суджень, у процесi виникнення будь-якого елементарного судження було задiяно мислимий синтез визначень. Судження "А є В", якщо во­­­но здiйснюється вперше (тобто актуально), а не повторюється при допомозi пам'ятi, передбачає вихiд за межi закону логiки, який за­­­бороняє протирiччя, тобто руйнує дедукцiю. Адже чим би не було приєднуване до А деяке В, воно, у всякому випадку, є не-А. Отже, наявний логiчний вираз тiєї обставини, що синтетичне отримання но­­­вого знання завжди руйнує границi старого знання та змiнює його. Синтез, що дає нове знання зовнiшньо є продуктом "анти-логiчної" дiї, де наповненi змiстом досвiду попереднi схеми мислення скорiше "шкодять" думцi. Але це тi перешкоди, якi зобов'язуючи рахувати­­­ся з ними не дозволяють повторювати вже зробленi помилки.

Використання готових схем синтезу дозволяє алгоритмiчно вирiшу­­­вати завдання, якi повсякденно виникають перед людиною. Для безпо­­­середнього споживача продуктiв мислення, що використовує готовi конструкцiї суджень, байдуже, чи цi взаємозв'язанi уявлення є ре­­­зультат випадку, коли неодноразово виявлялася деяка послiдовнiсть чуттєвих образiв, чи цей зв'язок уявлень є продуктом спецiально органiзованого емпiричного дослiдження (систематичних дослiдiв Фа­­­радея, наприклад), чи це - результат складного науково-теоретично­­­го, фiлософсько-рефлексивного дослiдження. Тому споживач продуктiв мислення непохитно стоїть на точцi зору необхiдностi точно слiду­­­вати встановленому алгоритмовi. А будь-який вiдхiд вiд опрацьова­­­них схем, тобто протирiччя, вiн намагається уникнути. В результатi виходить, що мислення починають ототожнювати лише з вiдомим, несу­­­перечливим, покладеним у завершених формах алгоритмiв. Наведене вимагає погодитися з думкою Дональда Девiдсона, що "доки ми не враховуємо, що вiдбувається у свiдомостi iнших людей, немає сенсу вважати, що ми маємо поняття об'єктивностi" [24.-с.63].

Однак, хоча мислення не зводиться до оперування схемами синтезу уявлень в судження, а охоплює їх створення, необхiдно враховувати, що саме несуперечливо з'єднанi уявлення є його головний результат. Послiдовностi мислимих дiй - це всезагальний i необхiдний момент мислення. I якщо вважати, що в продуктi мислення можливi супереч­­­ливi судження, то цим заперечується позитивнiсть, потрiбнiсть мис­­­лення взагалi.

Концепцiя мислення прагматизму та марксизму визначаючи зв'язок думки i знання з практичнiстю та практикою, нажаль, стала причиною визнання тотожностi мiж когнітивними та матерiально-практичними подiями, що обґрунтовувало модель спiввiдношення "знання, мова ­­­об'єктивна дiйснiсть". Наша концепцiя будується на моделi спiввiдношення "людина - об'єктивна дiйснiсть", де мислення та знання можуть розглядатися лише у вiдношеннi до людини, а не дiйсностi.

Без здатностi створювати однозначний та визначений алгоритм ро­­­зумової дiї, який завжди приводить людину до шуканого тут i тепер результату, мислення нiкому не потрiбне. Вiдповiдно, абсолютизацiя дiалектики, що доходить до дiалектичного образу буття природи, суспiльства та мислення, дозволяючи зламати закляклiсть "метафiзи­­­ки" (в гегелiвському розумiннi даного термiну), самообмежена несп­­­роможнiстю створити позитивний, необхiдний, визначений та одноз­­­начний спосiб отримання потрiбних результатiв. Така абсолютизацiя суперечливостi часто породжує парадокс - теоретичної плiдностi та практичної безплiдностi фiлософського вчення.

Використана література

1. Карнап Р. Преодоление метафизики логическим анализом язы­­­ка//Аналитическая философия науки: становление и развитие. -М.,1998.

2. Патнем Х. Реализм с человеческим лицом//Аналитическая фило­­­софия науки: становление и развитие. -М.,1998.

3. Борн М. Размышления и воспоминания физика: Сборник статей. -М.,1977.

1	2	3	4

Назва: Наукове мислення та його структура
Дата публікації: 2005-03-07 (2001 прочитано)