Журналістика > Публіцистична сміхотерапія на сторінках українських таборових часописів

Повноцінні культурно-громадські обов'язки виконували й полонені у Фрайштадті. Їхніми стараннями видавалася газета "Розвага", призначена передусім для духовних потреб, а тому редакція прохала "панів земляків" привітати свій часопис, не цуратися його: "Пишіть нам про все, що каменем лягло Вам на душу, а ми по змозі, коли Вам не поможемо, то хоч від щирої душі розрадимо"[7]. Вже з перших номерів тут постав "Веселий кутик", друкувалися фейлетони на актуальні теми (наприклад, "Суперечка між дядьками в таборі" С.Полтавця), низка гострих статей Івана Павлюка ("Не поможеться, панове!", "Авантюра Корнілова"), сатиричні вірші (зокрема, "Антихрист" О.Невідомого).

Навіть у таборі Йозефштадт (згодом перейменованому у Йозефів) на території Чехії, де перебували українські старшини, хоч преса й залишилася на рівні рукописної чи стінної ("Вінок кайданам", "Свободне слово", "Наш голос"), не бракувало гумору й сатири, фейлетонів Шершнів і Грі-Грі. Ось як один із кореспондентів описував побут українських полонених у Данії: свобода "така куца, як заячий хвіст. Життя в таборі походить на дисциплінарний батальйон. Душа й тіло мають бути застібненими на всі пувиці, зашнуровані ремінцем, а язик "прилип к гортани", щоб свободна мисль не була сказана голосно"[8]. Гострою критичною думкою просякнуті стаття "Сумний щирізм і думки громадянина" Невпокореного та фейлетон "Літучий гермофродит, або "московоманія" Д.Завзятого" Кісіля.

Змістовністю і здоровим глуздом відзначалися матеріали йозефштадського тижневика "Наш голос". Звертаючись до огляду таборової преси, часопис небезпідставно писав: "Ні, нема чого боятися за долю України! Скільки ще спить в її національних надрах тих невідомих світу талантів!.. Ось дайте тільки нам свободу національного розвитку - і вони, як печериці, вилізуть на світ божий!..". Водночас відчутна й іронія: надто нещира "самобутність", надто гіперболізується значення критики, вад, песимізму; і такі видання стають згодом нежиттєвими, лайка зживає їх зі світу, "мов корова язиком злизала" [9].

Часопис "Шлях" (Зальцведель, 1919-1920) для українців у Німеччині намагався не тільки інформувати "полонених і не полонених" про загальносвітові й українські події, а й прагнув "розрадити читачів у їхньому сумному становищі". Досить популярними тут стали фейлетони і гумористичні оповідання з полону Синежупанця ("Комуністи", "Пантруйте!", "Наче казка", "Протест", "Культура", "Біла гарячка", "Сучасні співи", "Погрались"). Закономірно, що у Зальцведелі окремо вийшла друком популярна серед українського загалу "Збірка фейлетонів" Миколи Синежупанця.

Зокрема у гострому матеріалі "Інформації" автор змушував читачів прислухатися до мудрих порад, щоб не нарікати на безвихідь чи не каятися у прогаяних миттєвостях: "Випростайся. Не гни спину ні перед ким, бо минув той час. Згуртуйся в одно тіло. Не розбредайся, як череда по степу без пастуха. Тоді матимеш силу... Не бійся: сміливий, згуртований, гордий свого ім'я і знаючи свою силу, ти відстоїш своє місце серед народів. Тебе не будуть дарувати панам і не приходитимуть тебе питати, чого ти бажаєш, бо ти сам без їхніх запитів зможеш не бажати, а домагатись. І то - рішуче домагатись" [10].

Навіть у тяжких умовах італійського полону, коли українці (здебільшого галичани) виявилися майже заблокованими в інформаційно-духовному просторі чужинців, їм вдалося у таборі старшин Кассіно створити українську громаду й налагодити випуск белетристичного журналу "Полонений" і сатирично-гумористичного додатку "Лязароні" (1919-1920). На обкладинці останнього подавалися вихідні дані: "З друкарні "П'ять пальців". За редакцію не відповідає ніхто, бо нема за що". Зміст номерів був майже однотипним: вірші, байки, листи, оголошення, прислів'я, відповіді, малюнки - смішні, гіркі, дотепні й трохи злі... Редакція вказувала, що приймає різні дописи: "плітки, сплетні, таборні "ля-тріни", сварки, байки і пр., і пр." (ч.6-7). Тут майже не зустрічаються справжні імена, найчастіше - вигадливі Гай-гай-ко, Панас Ген-той, Грицько Макароні, Кирило Той-сам, Козелець Острий, Вештибурко та їм подібні. Як правило, журнал відкривався "Листами з Парижа" нового українського мандрівника, який величав себе то репортером Пантелеймоном де Смик Черепашкою, то Грицьком Злим де Лазароном.

Об'єктом сатиричної поезії і прози ставало і навколишнє життя, і політичні перипетії, і власний світ переживань, і філософські погляди на майбутнє. Особливою прикрасою рукописного журналу стали ілюстрації - галерея "Касинські типи", графічні зарисовки з таборового побуту, дотепні шаржі й карикатури. Чимало з них належали перу Василя Касіяна (пізніше він здобув звання народного художника СРСР).

Можливо, надмірні кепкування кассінського "Лязароні" зачіпали багатьох українців, викликали нарікання, змушували інколи "з'ясовувати стосунки". Тим, хто не розумів жартів, у п'ятому числі редакція адресувала свої "кілька слів". У статті, написаній жваво й ущипливо, говорилося: "Легше медведя скакати навчити, корову газету читати, собаку легше відучити від гавкання за порядними людьми, несолену зупу з'їсти маляру, ... як тут у таборі, серед української громади, гумористичну часопись видавати. Стара бо то вже правда: мудрим науки, а веселим гумору не треба... а сатира?.. І не введи нас во іскушеніє!.. Тут треба бути дуже обережним, бо у таборі з'явився такий звичай: "мускулами і м'язами" "мацаються по пиці". Нема тієї християнської засади: хто на тебе каменем, ти на нього - хлібом, а про теперішнє нема що й говорити... Редакція, одначе, думає, що то винні нерви: краще таке оминати і грати на бандурі, аніж на "розстроєних" нервах грати. Редакція не бере на себе обов'язок шановну громаду поучати, але перестерігає мудрою засадою: "не нарушай поважних осіб, звірят і речей..." [11].

Як бачимо, загальним гаслом цих видань, де працювали здебільшого самі полонені (в редколегії, як дописувачі, репортери, автори художньо-публіцистичних творів, на технічних посадах - у друкарні) став життєвий принцип: "Хто має вуха - хай слухає, хто має розум - хай думає, хто має очі - хай дивиться, щоби не впасти знов у кайдани кріпацтва й неволі"[12]. Українська громада у "задротяній" ситуації теж не втрачала здатності до критично-веселих роздумів. Так, у таборах для інтернованого вояцтва армії УНР видавалася у 1921-1924 рр. ціла низка сатирично-гумористичних часописів, хоча не всі вони досі віднайдені. Принаймні, у спогадах чи оглядах тогочасної преси зафіксовані такі назви: "Аванс", "Блоха", "Будяк", "Гримаса", "Жало", "Характерник", "Кайдани", "Комарик", "Колючки", "Око", "Окріп", "Полин", "Сич" тощо. А в 1920 р. полонені галичани у Тухолі подбали про "незалежний орган нежуристів" із своєрідною назвою "Взад" і сатиричний рукописний часопис "Хрунь".

Журнал "Колючки" (Тарнів, Каліш, Варшава, 1921, 1926, 1929, 1931) на своїх шпальтах подавав віршовану хроніку життя втікачів - "Одісею Реп'яшка", всебічно розглядав "фізіономіку" таборового гурту, у шаржах і карикатурах змальовував тодішнє еміграційне життя, знаходив місце для дописів, телеграм, оголошень. Завуальовані Сорокопуди, Дрозди, Блазні, Немо, Акселі, Марцінчики, Не-Шевченки, Кихтики та їм подібні дбали тут про виразні сюжети, відточені порівняння-кпини, дошкульні політичні акценти. Цей "орган вільної думки" засвідчував прагнення служити "високим ідеалам правди, свободи і світлої будучини людськости". А тому констатуючи необхідність долати важкий і "невеселий" шлях, сповнений страждань і муки, болю в душі й тривог у серці, редакція закликала цих "виснажених, знесилених, без світлої віри, без сподіванок, надій і мрій" українських вояків не полишати думок про "могуче сонце" правди, шукати втіху в оточенні.

Сатирично-гумористичний журнал "Окріп" (Александрів Куявський, 1921) друкував із продовженням своєрідну, не позбавлену дотепів "Історію України", пропонував вибрані "Сценки з натури", на тему військового побуту була створена п'єса-мініатюра на одну дію "Максим Халява". Автори публікацій обирали собі жартівливі імена: Дімі, Бум-та-ра-ра тощо. Звертаючись до читачів, редколегія наголошувала на факті об'єднання преси двох українських дивізій - 4-ї і 6-ї, а тому особливо відзначала свій загальнотаборовий характер: "Вже священий вогонь під "Окропом" розводять і підтримують однаково обидві дивізії. З цього часу не жевріє, а просто палахкотитть величезне полум'я: не згасить його"[13].

Аполітичний часопис "Аванс" (Вадовиці, 1920 - 1921) з'явився, щоб "дати розвагу нашому вояці", але прагнув робити це досить обережно, висміюючи "різні хиби військового товариства". Цій меті підпорядковувалися "Гімн запорожця" Олеся Нечуя, "Мрії за дротом" Безрадного, статті "Наші перспективи", "Консолідація", а також повідомлення у рубриках "Що чувати в світі", "Радіо та телеграми", "Поштова скринька". Окремим додатком вийшов випуск "Волохівщина", де через історично-народний образ козака Волоха редакція намагалася осмислити проблеми політичної і національної кон'юнктури.

1	2	3	4	5

Назва: Публіцистична сміхотерапія на сторінках українських таборових часописів
Дата публікації: 2005-02-17 (1532 прочитано)