≤стор≥¤ економ≥чних вчень >  онсервативна неокласика. Ќеокласичн≥ теор≥њ економ≥чного зростанн¤

Ѕуло очевидним, що використан≥ показники характеризують не граничну продуктивн≥сть фактор≥в, а лише пропорц≥њ м≥ж обс¤гами продукц≥њ та обс¤гами застосовуваних фактор≥в у ц≥нах. “ому дл¤ побудови функц≥њ ≥ була необх≥дна така к≥льк≥сть обмежень: пост≥й≠н≥сть зароб≥тноњ плати, норми прибутку, ≥ндексу ц≥н. Ќасправд≥ ц≥ни завжди випереджають зростанн¤ ном≥нальноњ зароб≥тноњ плати, тим самим знижують реальну зароб≥тну плату ≥ п≥двищують прибутки.  р≥м того, р≥зна ц≥на ≥дентичних вид≥в засоб≥в виробництва даЇ р≥зн≥ показники вартост≥ кап≥талу. “ому багатофакторн≥ модел≥ не в≥≠дображали реального стану розвитку, були статичними, а не дина≠м≥чними.

¬одночас ≥ теор≥¤ ефективного попиту, сформульована  ейнсом на п≥дстав≥ висновку про нездатн≥сть ринкового механ≥зму забезпе≠чити р≥вновагу попиту та пропозиц≥њ, унасл≥док чого виникаЇ проб≠лема неповноњ зайн¤тост≥ людських та матер≥альних ресурс≥в, звузи≠ла сферу використанн¤ виробничоњ функц≥њ, звела њњ роль до анал≥тичного р≥вн¤. –озвиток теор≥њ функц≥ональноњ обумовленост≥ економ≥чного зростанн¤ в≥дбуваЇтьс¤ у напр¤мку њњ пристосуванн¤ до р≥зноман≥тних кон'юнктурних умов.

–азом з тим виробнича функц≥¤ стаЇ основою дл¤ розробки внут≠р≥шньогалузевих баланс≥в економ≥чного розвитку, ¤к≥, усупереч ви≠сновкам кейнс≥анськоњ теор≥њ, базуютьс¤ на принцип≥ автоматичного саморегулюванн¤ економ≥чноњ системи через формуванн¤ рац≥о≠нальноњ структури виробництва. ѕоказники, ¤к≥ вводились у функ≠ц≥ю, були б≥льш сталими, а зв'¤зки м≥ж ними менш еластичними. ѓњ використанн¤ з ц≥Їю метою ви¤вилос¤ ефективн≥шим.

«годом неокласичн≥ принципи, ¤к≥ визначились у зв'¤зку з досл≥≠дженн¤м проблеми макроеконом≥чного технолог≥чного вибору, в≥≠дображеноњ через виробничу функц≥ю, поширюютьс¤ за меж≥ анал≥≠зу впливу фактор≥в на обс¤ги виробництва. ¬ивчаЇтьс¤ зв'¤зок м≥ж галуз¤ми виробництва, њх взаЇмовплив. √алуз≥ виробництва розгл¤≠даютьс¤ неокласиками з фактор≥альних позиц≥й з метою визначенн¤ пр≥оритетних напр¤мк≥в розвитку, впливу кожноњ з них на форму≠ванн¤ структури сусп≥льного виробництва.

ѕоступово неокласичний п≥дх≥д до побудови м≥жгалузевих ба≠ланс≥в стали використовувати й посл≥довники  ейнса дл¤ в≥добра≠женн¤ структурних зрушень в економ≥ц≥ та створенн¤ основ еконо≠м≥чного моделюванн¤ й програмуванн¤. ¬≥д модел≥ стац≥онарноњ економ≥ки вони переход¤ть до побудови динам≥чноњ модел≥ еконо≠м≥чного зростанн¤, використовуючи њњ, однак, дл¤ обгрунтуванн¤ необх≥дност≥ втручанн¤ держави в процес формуванн¤ виробничоњ структури з метою запоб≥ганн¤ кризам та њхн≥м насл≥дкам.

ѕрихильники неокласичного трактуванн¤ основ виробничоњ функц≥њ вказували на обмежен≥сть кейнс≥анських моделей, що в них прир≥ст виробництва розгл¤давс¤ т≥льки ¤к функц≥¤ кап≥таловкла≠день, хоч ≥снували й ≥нш≥ чинники, наприклад б≥льш повне викорис≠танн¤ виробничих потужностей.  р≥м того, ц≥ модел≥ передбачали незм≥нн≥сть р≥вн¤ кап≥талов≥ддач≥, що суперечило сформульованому неокласиками закону спадноњ в≥ддач≥ фактор≥в. јле пом≥чен≥ були й перспективн≥ напр¤мки кейнс≥анськоњ теор≥њ економ≥чного зростан≠н¤, а саме те, що при моделюванн≥ використовувавс¤ багатофактор-ний п≥дх≥д, економ≥чна система анал≥зувалась у динам≥ц≥, зб≥льшу≠валась к≥льк≥сть об'Їкт≥в моделюванн¤.

ѕњов≥ напр¤ми функц≥онального анал≥зу в межах неокласичного п≥дходу були зв'¤зан≥ з≥ зменшенн¤м к≥лькост≥ обмежень у досл≥≠дженн≥ фактор≥ального впливу, тобто фактори розгл¤дались ¤к аб≠солютно незалежн≥, взаЇмозам≥нн≥, зростанн¤ одного не обов'¤зково вело до зростанн¤ ≥ншого; у виробничу функц≥ю запроваджувавс¤ фактор часу, що надавало функц≥њ динам≥чност≥. ÷е було зумовлено р¤дом суттЇвих зм≥н у розвитку виробництва, породжених науково-техн≥чним прогресом.

”перше ц≥ зм≥ни вн≥с у функц≥ю я. “≥нберген, ¤кий зазначав, що в перв≥сному вар≥ант≥ ц¤ функц≥¤ не змогла б по¤снити нових тенде≠нц≥й, коли ≥з розширенн¤м виробництва кап≥талов≥ддача зб≥льшуЇ≠тьс¤ всупереч закону спадноњ в≥ддач≥, а частка прац≥ в нац≥онально≠му доход≥ зменшуЇтьс¤.

ѕpo визначальну роль науково-техн≥чного прогресу ¤к фактора економ≥чного зростанн¤ в 1956Ч1958 pp. пише у своњх прац¤х ≥ –. —олоу. …ого досл≥дженн¤ проблеми впливу Ќ“ѕ поклало початок анал≥зу рол≥ нематер≥альних фактор≥в, до ¤ких в≥н в≥дносить нова≠торство та нововведенн¤, зростанн¤ науково-техн≥чного р≥вн¤ п≥дго≠товки кадр≥в, удосконаленн¤ в орган≥зац≥њ виробництва, тобто вс≥ ¤к≥сн≥ зм≥ни не≥нвестиц≥йного походженн¤^ј в м≥ру того, ¤к науку та осв≥ту починають уважати одним ≥з пр≥оритетних напр¤мк≥в дер≠жавноњ пол≥тики, витрати на њхн≥й розвиток також включаютьс¤ у виробничу функц≥ю ¤к чинник ≥нтенсиф≥кац≥њ.

ясна р≥ч, що забезпеченн¤ точност≥ показник≥в науково-техн≥ч≠ного прогресу, ¤к≥ вводились у функц≥ю в рол≥ третього фактора зростанн¤, оск≥льки саме вони визначали достов≥рн≥сть анал≥зу, бу≠ло центральним питанн¤м, ¤ке, хоч ≥ з р≥зних причин, турбувало ≥ неокласик≥в, ≥ кейнс≥анц≥в. “еоретичним основам вим≥рюванн¤ но≠вовведень присв¤чено ц≥лу низку праць таких автор≥в, ¤к ƒ. ’≥кс, ƒ. –об≥нсон, –. ’аррод, котр≥ запропонували, виход¤чи з умови ф≥≠ксованого сп≥вв≥дношенн¤ прац≥ та кап≥талу в нагромаджуван≥й час≠тин≥ нац≥онального доходу, брати за показник техн≥чного прогресу прир≥ст зароб≥тноњ плати та прибутку за незм≥нноњ к≥лькост≥ фактор≥в виробництва (йдетьс¤ про граничну продуктивн≥сть фактор≥в без урахуванн¤ њх пропозиц≥њ).  ейнс≥анц≥ той самий показник ототож≠нюють з показником кап≥талоозброЇност≥ одного роб≥тника.

“рактуванн¤ техн≥чного прогресу ¤к третього незалежного чинника економ≥чного зростанн¤, хоч ¤к це парадоксально, згодом поставив п≥д сумн≥в –. —олоу. ¬≥н зазначав, що науково-техн≥чний прогрес не ≥снуЇ поза факторами прац≥ та кап≥талу, ≥ пропонував визначати його через к≥льк≥сну та ¤к≥сну зм≥ну цих фактор≥в. ¬≥н бу≠дуЇ модель-прогноз темп≥в економ≥чного зростанн¤ економ≥ки —Ўј, ¤ка, проте, не враховувала можливост≥ цикл≥чних коливань, а тому не в≥дпов≥дала фактичним даним. —олоу зробив висновок, що необх≥дно враховувати ще один фактор Ч кон'юнктурн≥ зм≥ни ефе≠ктивного попиту, ¤к≥ знаход¤ть в≥дображенн¤ у зм≥н≥ показник≥в ефективност≥ використанн¤ виробничих потужностей. ќтже, в≥н упритул п≥д≥йшов до визначенн¤ проблеми цикл≥чност≥ з кейнс≥ан≠ських позиц≥й.

¬ласне в 50Ч60-х pp., ¤кщо не брати до уваги спец≥ально декла≠рован≥ розб≥жност≥ в п≥дходах до розробки моделей, уже було скла≠дно розмежувати кейнс≥анський та неокласичний напр¤мки до≠сл≥дженн¤. ÷е особливо стосувалось проблем макроанал≥зу економ≥чного зростанн¤, ¤кий у обох випадках базувавс¤ на викори≠станн≥ теор≥њ фактор≥в виробництва, попиту та пропозиц≥њ, виробни≠чоњ функц≥њ, на економ≥ко-математичному моделюванн≥, а кожна но≠ва ≥де¤, сформульована т≥Їю чи ≥ншою школою, сприймалась ¤к доповненн¤ до загальноњ теор≥њ.

“енденц≥њ об'Їднанн¤ двох шк≥л спри¤ло те, що методи досл≥≠дженн¤ економ≥чних ¤вищ, використан≥  ейнсом дл¤ створенн¤ його теор≥њ, не суперечили неокласичному п≥дходу. —ам  ейнс п≥дкреслю≠вав, що його теор≥¤ враховуЇ гру в≥льних ринкових сил, ≥ лише знанн¤ об'Їктивних економ≥чних законом≥рностей даЇ можлив≥сть визначити допустим≥ меж≥ втручанн¤ держави в економ≥чний механ≥зм. √оловна розб≥жн≥сть погл¤д≥в кейнс≥анськоњ та неокласичноњ шк≥л пол¤гала в т≥м, що вони по-р≥зному визначали ц≥ допустим≥ меж≥.

1	2

Ќазва:  онсервативна неокласика. Ќеокласичн≥ теор≥њ економ≥чного зростанн¤
ƒата публ≥кац≥њ: 2005-02-18 (1669 прочитано)