Історія України > Життя та діяльність М. П. Драгоманова

Повернення М. Драгоманова до Києва дало йому поштовх до за­нять у Південно-Західному відділенні Російського географічного то­вариства, два роки він фактично редагує газету «Киевский телеграф», бере участь у роботі Київського археологічного з'їзду. Але наклепи рептильних видань із Галичини, доноси з Києва на адресу міністра народної освіти ретрограда Д. Толстого про нібито сепаратистські, соціалістичні переконання Драгоманова (причому слово соціологія на його лекції було сприйняте за соціалізм) стали невідпорним пунктом звинувачення. І у вересні 1875 року вченого було звільнено з Київсько­го університету, на початку 1876 року він назавжди виїхав за кордон. Відтоді все життя його сім'ї і всі його видання аж до зайняття восени 1889 року кафедри загальної історії у Вищій школі Софії велися лише на субсидіях Старої громади і на нечисленних гонорарах. І в цих до­сить несприятливих умовах, коли царський уряд ввівши в дію Емський указ, ополчився проти будь-яких маніфестацій культурної, не кажучи вже про державну, політичну, самостійності українського на­роду, Драгоманов створив українську позацензурну пресу. Фактичний повпред українства за кордоном, він виконав для своєї нації місію не менш поважну, ніж Герцен — для Росії, тим більше, що завжди мав на увазі історичні традиції, реальний стан і перспективи співжиття різ­них слов'янських народів, державних і недержавних. Він був послі­довним прихильником ідеї соціалізму, вільного від гнітючого центра­лізму і заснованого на принципах федералізму, максимальному засто­суванні місцевого самоврядування. Оптимальне волевиявлення інтере­сів кожної громади і кожної особистості з огляду не на якісь вузько-партійні, а на загальнолюдські інтереси — такою була загальна справ­ді демократична платформа цього вченого, блискучого публіциста і політичного діяча. Цей принцип він послідовно обстоював у своїх товариських взаєминах із російськими революціонерами А. Желябовим, М. Бакуніним.

За кордоном М. Драгоманов разом із С. Подолинським і М. Павликом налагоджує випуск спочатку альманаху «Громада» (1878—1880), (5 книг), а згодом і однойменного безцензурного журналу. Поруч із художніми творами («Лихі люди» і «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного, «Марія» Шевченка та ін.) він уперше публікує знаменитий лист В. Бєлінського до М. Гоголя (1880), листи І. Тургенєва і К. Кавеліна до О. Герцена як виразні свідчення тодішньої політичної думки.

При всій напористості своїх суджень Драгоманов ніколи не був доктринером, він завжди прагнув розглядати явища і факти історич­ним, об'єктивним поглядом, на тому грунті, де вони постали, в їхній еволюції.

Особливе місце у драгоманівській спадщині займає стаття «Шев­ченко, українофіли і соціалізм», у якій автор гостро скритикував фор­мальний культ Шевченка у Галичині, що спирався на тенденційне препарування народовцями його творчості, не чуже й пізнішим лі­тературознавцям. Сьогодні є застарілим пунктом твердження автора статті про малу начитаність Шевченка, неприйняття умовно-фанта­стичних прийомів у його поемах. Ю. О. Івакін на широкому матеріалі довів велику інтелектуальну наснаженість поезії Т. Г. Шевченка, ори­гінальність і новизну його умовно-поетичних форм. Проте позиція Драгоманова щодо деїзму поета, мабуть, не викликатиме сьогодні такої однозначної критики, як раніше. Набагато складнішим є питання і про соціалізм Шевченка. При всіх своїх вузьких місцях ця моно­графія ставила аналіз питання на широкий соціальний грунт, була продиктована, на думку А. Луначарського, автора статті «Шевченко і Драгоманов», потребами зміцнити соціальні можливості української літератури.

Якщо стисло окреслити віденсько-женевський період діяльності Драгоманова, то можна визначити в ній кілька принципово важливих проблем: це спроба популяризувати соціалізм, який був би прийнят­ний українській громаді й не гнітив би свободу індивіда,— громадівський соціалізм; це послідовна пропаганда конституційних гарантій — федералістського принципу державотворення, принципу широкого розповсюдженого місцевого самоврядування і принципу свободи осо­бистості; критика унітарно-централізаційного принципу в побудові держави, партії тощо; пропаганда ідей соціального і духовного роз­витку української нації; виведення її на європейський спосіб буття; критика репресивно-диктаторської ролі російського царизму як всере­дині країни, так і поза її межами. Зрештою, всі вони підпорядковані ідеї вільного розвитку української нації та ідеї людської свободи. У статті «Что такое украинофильство?», вказуючи на присутність у національних рисах як позитивного, так і негативного; Драгоманов наголошував: «...наилучшее условие для подбора национально-человеческих черт, конечно, свобода национального развития при свободном же общении наций между собой».

Знайомство Драгоманова з вченням М. Бакуніна давало йому підстави ототожнити «безначальство» із «самоврядуванням». Спів­робітничав учений також із «лавровцями», за іменем П. Лаврова, ре­дактора соціалістичного органу «Вперед». Але контакти Драгоманова з російськими революціонерами в цей час помітно ослаблюються, передусім через розходження з ними стосовно форм боротьби (Драгоманов дедалі послідовніше відмовляється від терору), щодо принципу побудови партії і участі публіциста у новому виданні. У Женеві Драгоманов видавав газету «Вольное слово» на кошти Земського союзу, хоча, як виявилося, це були гроші від «Священної дружини», промонархістської організації. І як би не уточнювались деталі цієї досить заплутаної справи, принципово важливо, що драгоманівські публікації у цьому органі були послідовно антисамодержавницькими. У цьому виданні М. Драгоманов, оглядаючи історичні взаємини України і Польщі, кри­тично висловлюється з приводу підтримки Герценом та іншими росій­ськими революціонерами лозунга «історичної Польщі» на прапорах польського повстання 1863 року. Наскільки він справедливий для ук­раїнців та білорусів, які потрапляли в сферу цього повстання? Герцен, як відомо, стверджував всеєвропейське значення польського повстан­ня, але й він не врахував усю гостроту питання про перспективи не­державної нації, яка примусово асимілюється іншою.

Так зване слов'янське питання на Балканах, яке тривалий час визначало зовнішню політику багатьох європейських країн, постій­но привертало увагу «старогромадівців» і М. Драгоманова зокрема. Співчуття до сербів і болгар, придавлених турецькою тиранією, не заважало йому бачити й від'ємні позиції російського панславізму як проурядової централізаторської політики.

Якщо в 70-х роках у статтях Драгоманова переважає об'єктивний виклад, то в 80-х аргументація підсилюється пристрасно полемічним тоном. Цикл брошур, спрямованих проти російського ц : («Турки внутренние й внешние», 1876; «Внутреннее рабство й война за освобождение», 1877; «До чего довоевались», 1878 та ін.), викриває внутрішню гнилизну царської армії, де безстрашність простих сол­дат — визволителів сербів і болгар уживалась з продажністю та са­дизмом офіцерів. Із Києва писали Драгоманову про те, як добровольця поета Манжуру офіцер покарав за непоштивість 200 різками. У вклю­ченій в це видання брошурі «Турки внутренние й внешние», яка викли­кала великий читацький резонанс, публіцист висловлював далекогляд­ні міркування: «Государство, в котором под видом самодержавия гос­подствует своеволие чиновников, в котором даже в податной системе существуют еще сословние привилегии, в котором господствует систе­ма насильственного обрусения всех невеликорусских елементов, полицейская охрана господствующей церкви и нет самой елементарной личной неприкосновенности... такое государство не может ревностно служить делу свободы и самоуправления славянских и неславянских племен даже под Турцией».

Борючись проти цього «внутрішнього потуречення», М. Драгома­нов прагнув використати європейську трибуну для розвінчання подіб­ного шовінізму і для пропаганди українського слова в світі. Паризька «Lа République Française» 16 квітня 1876 р. писала, що «русинам недоставало найбільше усього знати Європу і бути знаними» (цит. за: Правда. 1876. № 7. С. 279). На світовому конгресі у Парижі Драгоманов і використав авторитет І. Тургенєва, щоб ознайомити членів кон­гресу з доповіддю про реальну заборону царським урядом в 1876 році української літератури.

Останні роки Драгоманов прожив у Софії, де, як вже говорилося, став професором загальної історії щойно створеної Вищої школи, пред­течі нинішнього Софійського університету. Незважаючи на прогресу­вання хвороби, він, крім читання лекцій, постійно зайнятий досліджен­ням болгарського фольклору, підтримує систематичні зв'язки зі сво­їми українськими кореспондентами. На сторінках нових українських видань «Народ», «Житє і слово» та інших неодноразово з'явля­ються статті і рецензії М. П. Драгоманова. Він відкидає думки скепти­ків про інтерес народу лише до хліба, мріє зложити історію української літератури в дусі статті «Шевченко, українофіли і соціалізм». І загалом попередні фольклористичні студії поруч із плановою працею, на його думку, і входять у його задум «зложити очерк історії цивілізації на Україні».

Тут, у Софії, народжується одна з найкращих праць ученого — «Чудацькі думки про українську національну справу», яка пройнята гострою критикою перелицьованої «московської» нетерпимості україн­ських національників. Як позитивну програму вчений висуває ідею спільної боротьби українців і росіян проти політично-адміністративної системи, за свободу і децентралізацію. Характерно, що саме тут накреслена програма майбутніх широких історичних студій: «...треба оглянути історію нашу совокупно в усі її доби: княжо-городську, фео­дально-литовську, пансько-польську, козацьку, царсько-російську (з виділом цісарсько- й конституційно-австрійським) — і в усяку з цих діб звернути увагу на зріст чи упадок людності, господарства, поряд­ків і думок громадських і державних, освіту, пряму чи косу участь ук­раїнців усяких класів чи культур в історії, культурі європейській... рівняючи її з історією других народів Європи». Таке завдання і досі лишається далеким від повного втілення.

1	2	3	4	5	6

Назва: Життя та діяльність М. П. Драгоманова
Дата публікації: 2005-02-21 (7707 прочитано)