Історія України > Розвиток української державності. Основні етапи її становлення

Розвиток української державності. Основні етапи її становлення

План

ВСТУП

1. ПОЧАТКИ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ. КИЇВСЬКА РУСЬ

2. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО – ЯК НАСТУПНИК КИЇВСЬКОЇ РУСІ

ТА ДЕРЖАВОТВОРЧИХ ПРОЦЕСІВ

3. ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ

У 1648—1654 PP.

4. УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ДЕРЖАВНІСТЬ (ЛИСТОПАД 1917 - 1920 PP.)

5. УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ РАДЯНСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ

6. УКРАЇНСЬКА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ В НАШ ЧАС

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Вступ

Становлення української державності проходило досить складно і суперечливо. Науковці схильні виділяти дві основні складові цього тривалого процесу в часі. Перший великий етап формування держави і права України: від часу появи перших державних утворень на території України у Північному Причорномор'ї і Приазов'ї (те до нової ери) і закінчується часом, який передував Лютневій демократичній революції. В межах цього першого етапу історії держави і права України досить чітко виділяються такі періоди 1) перші державні утворення і право на території Північ­ного Причорномор'я і Приазов'я (середина І тис. до н.е. — V ст. н.е.); 2) становлення і розвиток держави і права Київської Русі (VI — початок XII ст.); 3) держава і право феодально-роздробленої Русі (XII—XIV ст.); 4) суспільно-політичний лад і право в українських землях під владою іноземних загарбників (кінець XIV — перша половина XVII ст.); 5) формування Української національної дер­жави та її розвиток у період народно-визвольної війни 1648—1654 pp., автономія України у складі Росії у другій половині XVII ст.; 6) суспільно-політичний лад і право України в період обмеження її автономії царатом (перша половина XVIII ст.); 7) кінцева ліквідація царатом автономного устрою України (друга половина XV111 ст.);

8) суспільно-політичний лад і право України у складі Російської імперії (перша половина XIX ст.); 9) суспільно-політичний лад і право України в період проведення в Росії буржуазних реформ (друга половина XIX ст.); 10) суспільно-політичний лад і право України на початку XX ст. (до лютого 1917 p.).

Другий етап історії держави і права України містить такі періоди: 1) суспільно-політичний лад України після перемоги Лю­тневої демократичної революції (лютий-жовтень 1917 p.); 2) украї­нська національна державність (листопад 1917—1920 pp.); 3) утво­рення Української радянської республіки, держава і право УСРР в роки громадянської війни і воєнної інтервенції; 4) держава і право України в умовах нової економічної політики (1921 — початок 1929 pp.): 5) держава і право України в період тоталітарно-репресивного режиму (1929—1941 pp.); 6) держава і право України в роки Великої Вітчизняної війни (1941—1945 pp.); 7) держава і право України у перші повоєнні роки (1945 — середина 1950-х pp.); 8) держава і право України в період десталінізації (друга половина 1950-х — перша половина 1960-х pp.); 9) держава і право України у "Брежнєвський період" неосталінізму (середина 1960-х — середина 1980-х pp.); 10) держава і право України в період "перебудови" (1985—1991 pp.). Другий етап закінчується сьогоденням, коли у політичній боротьбі справедливу перемогу здобуло одвічне праг­нення народу України — створити незалежну суверенну Українську державу.

А тепер спробуємо коротко розглянути найголовніші етапи становлення української державності.

1. Початки формування української державності. Київська Русь

Процес політичної консолідації східних слов'ян звершився наприкінці IX ст. утворенням великої, відносно єдиної середньовіч­ної Давньоруської держави — Київської Русі.

Під владою Києва об'єдналися два величезних слов'янських політичних центри — Київський і Новгородський. Ця подія, яку літопис відносить до 882 p., традиційно вважається датою утворен­ня Давньоруської держави. Пізніше київському князю підкорилась більшість східнослов'янських земель. У рамках Давньоруської дер­жави робили перші кроки у суспільно-політичному розвитку більше 20 неслов'янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північ­ного Кавказу і Причорномор'я. Першим князем Київської держави став Олег.

Виникнення Давньоруської держави з центром у Києві було закономірним результатом внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов'ян. Процес їх політичної консолідації зумовлений також рядом інших внутрішніх і зовнішніх факторів: територіальною і культурною спільністю східних слов'ян, економічними зв'язками і їхнім прагненням об'єднати сили в боро­тьбі з спільними ворогами*. Інтеграційні політико-економічні та культурні процеси призвели до етнічного консолідування східних слов'ян, які утворили давньоруську народність. Вони характеризу­валися насамперед східністю мови (із збереженням, проте, місцевих діалектів), спільністю території (котра в основному збігалася з межами Київської Русі), матеріальної та духовної культури, релігії, певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню східних слов'ян в єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, звичаєве право, закон, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів. Мабуть, уже в цей час виникають певні елементи національної свідомості, почуття патріотизму.

У процесі формування давньоруської державності можна, та­ким чином, простежити чотири етапи: княжіння східних слов'ян, утворення первісного ядра давньоруської державності — Руської землі, формування південного та північного ранньодержавних ут­ворень, об'єднання цих утворень у середньовічну державу з цент­ром у Києві.

2. Галицько-Волинське князівство – як наступник Київської Русі

та державотворчих процесів

У 12 столітті після розпаду Київської Русі з великих князівств, які в цей час існували на території України, виділялося Галицьке-Волинське, створене в 1199 p. Про­існувало воно до 1340 p. Державний лад Галицько-волинської землі, хоча й мав ряд своєрідних рис, обумовлених особливостями її соціально-економічного і політичного розвитку, все ж у головно­му був подібний до державного ладу інших князівств і земель Південно-Західної Русі. Галицько-волинська земля, навіть, перебу­ваючи в залежності від Золотої Орди, значною мірою зберегла риси державного та правового устрою, притаманні Давньоруській держа­ві. Главою тут був великий князь. Йому належала верховна влада. Князь міг приймати законодавчі акти. Великі князі здійснювали поточне управління як у своєму домені, так і в межах усього князівства.

Князі Галицько-волинської землі мали судові повноваження. Вони також очолювали військову організацію князівств. Князю належало право збирання податків, карбування монет і розпоряд­ження скарбницею, визначення розміру і порядку стягнення мит­них поборів. Прерогативою князівської влади було керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими державами.

Великі князі прагнули мати свій вплив і на церковну організа­цію, використовувати її у своїх інтересах. За згодою великого князя призначалися єпископи, тільки після цього вони освячувалися в сан київським митрополитом. Це, безумовно, також возвеличувало владу князя.

Галицько-волинській землі відомо було і спільне правління двох великих князів. Так, у період після 1245 p. формою правління на цій величезній території став своєрідний керівний дуумвірат Данила, безпосередньо "тримавшого" Галичину, а також Дорогочинську, Белзьку та Холмську землі на Волині, та Василька, який мав "під своєю рукою" Володимир з більшою частиною Волині. Наприкінці XIII ст. з'явилась потенційна можливість встановити дуумвірат в особі Лева (Галицького) та Володимира (Волинського), але внаслідок міжусобиць між ними вона не була реалізована. Однак сини князя Юрія Андрій та Лев виступали як співправителі у зовнішньополітичних питаннях. У спільній грамоті 1316 p. вони називають себе "князі всієї Русі, Галичини та Володимири"".

Для підтримки авторитету князів використовувалися ними титули "руських королів", "принцепасів", "князів Руської землі".

печатка. Так, королівським титулом володів Юрій. Про існування такого титулу свідчить зображення Юрія на печатці з короною на голові і скіпетром у руці, супроводжене написом: "Король Русі та князь Володимири'"*.

Однак зосередити всю державну владу у своїх руках великим князям Галицько-волинської землі так і не вдалося. У цьому їм заважало згуртоване і сильне боярство, особливо галицьке. Князь був змушений допустити його до управління Галицько-волинською зем­лею. Хоча князь в Галицько-волинській землі в окремі періоди вважався "самодержцем", тобто необмеженим правителем, фактично він залежав від боярства, яке всіма силами прагнуло обмежити його владу, використовуючи князя в той же час як знаряддя для охорони власних інтересів. Бояри, які були великими землевласниками, під­тримували князівську владу настільки, наскільки вона була виразни­ком інтересів феодалів у боротьбі з пригнобленим населенням, захи­щала їх земельні володіння. В окремі періоди Галицько-волинської Русі значення князівської влади настільки принижувалося, що князі практично не могли розпочати ні однієї значної політичної акції без відома і підтримки бояр. Сказане дає підставу вважати цілком пере­конливим судження про те, що в Галицько-волинській Русі існувала така форма правління, як феодальна монархія, з сильними олігар­хічними тенденціями місцевого боярства.

3. Формування української національної держави

у 1648—1654 pp.

1	2

Назва: Розвиток української державності. Основні етапи її становлення
Дата публікації: 2005-02-21 (3010 прочитано)