Культура > Поети шестидесятники, їх роль в духовній письменній культурі ХХ століття

Очолив Українську Гельсінкську групу письменник Микола Руденко — по-
літичний комісар у роки другої світової війни та колишній партійний чиновник у пись-
менницькій організації. Його близьким товаришем був генерал Радянської армії
Петро Григоренко — кавалер багатьох урядових відзнак, якого відправили у від-
ставку. Ця група налічувала 37 учасників, найрізноманітніших за походженням. Тут
були дисиденти, що вже відбули терміни ув'язнення, такі як Ніна Строката, Василь
Стус, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична та Вячеслав Чорновіл,
такі колишні націоналісти (що вижили після десятиліть, проведених у сталінських
концтаборах), як Святослав Караванський, Оксана Попович, Оксана Мешко, Ірина
Сеник, Петро Січко, Данило Шумук та Юрій Шухевич (син командувача УПА Ро-
мана Шухевича), й такі релігійні активісти, як православний священик Василь Ро-
манюк.

Українську Гельсінкську групу відрізняли від попередніх дисидентів дві важ-
ливі риси. Перша полягала в тому, що група являла собою відкриту громадську ор-
ганізацію, яка хоч і не була прорежимною, проте вважала, що має законне право на
існування. Такі погляди були для Східної України чимось нечуваним ще з часу вста-
новлення радянської влади. Іншою безпрецедентною рисою були контакти з анало-
гічними групами по всьому СРСР з метою «інтернаціоналізувати» захист громадян-
ських і національних прав.

У програмних заявах групи явно проступало й нове мислення. Вони наголо-
шували на застосуванні легальних методів, убачаючи вирішення суспільних проблем
у дотриманні законів узагалі й поважанні прав особи зокрема. Тому члени групи
часто називали свою діяльність правозахисним рухом. Як зауважував Іван Лисяк-
Рудницький, проповідування законності й справжньої демократії замість певної
ідеології, наприклад, націоналізму чи марксизму, якими доти захоплювалася укра-
їнська інтелігенція, стало важливим поворотним пунктом в історії української по-
літичної думки.

Хоч деякі члени Української Гельсінкської групи лишалися якоюсь мірою на
позиціях марксизму чи націоналізму, погляди її більшості найчіткіше передає
такий уривок із спогадів Данила Шумука, що в минулому був водночас комуністом і
націоналістом і провів близько 40 років у польських, нацистських і радянських тюр-
мах: «Лише демократія здатна врятувати людство від небезпеки тиранії як лівого, так
і правого гатунку. Лише необмежене, гарантоване законом право усіх громадян ви-
словлювати, пропагувати й захищати свої ідеї спроможне дати людям можливість
контролювати і скеровувати політику уряду. Без цього права не може бути й мови
про демократію і демократичні вибори до парламенту. Там, де немає легальної опо-
зиції, що користується рівними правами в парламенті й серед народу, немає демокра-
тії... Я дійшов цих висновків після багатьох років роздумів, узагальнень та аналізу, і
вони привели мене до критичного ставлення як до комуністів, так і до націоналістів
донцовського типу».

Різким контрастом до ксенофобії, притаманної націоналізмові оунівського га-
тунку, було те, що палкий патріотизм українських дисидентів не передбачав воро-
жості до інших народів, навіть до росіян. У 1980 р. в одній із їхніх заяв говорилося:
«Ми розуміємо, що значить жити під колоніальним гнітом, і тому заявляємо, що
народові, який живе в нашій країні, буде забезпечено найширші політичні, еконо-
мічні і соціальні права. Будуть безумовно гарантовані всі права національних мен-
шостей і різноманітних релігійних асоціацій». Виходячи зі своїх легалістських по-
глядів, члени Української Гельсінкської групи вважали, що найкращим шляхом до
незалежності України є застосування гарантованого в радянській конституції права
на вихід з СРСР. На їхню думку, найефективніший спосіб «деколонізації» Радян-
ського Союзу полягав у тому, щоб дозволити його народам провести справді вільні
вибори.

Але ні поміркованість Гельсінкської групи, ні вимоги Заходу дотримуватися
зобов'язань, що їх на себе взяв СРСР за Хельсінкськими угодами, не перешкодили
радянським властям знову влаштувати дисидентам погром. До .1980 р. приблизно
три чверті членів Української Гельсінкської групи отримали терміни ув'язнення від
10 до 15 років. Решту було вислано з України. Деяким, аби заспокоїти світову гро-
мадську думку, дозволили емігрувати.

60-і роки породили менше літературних феноменів, але більше феноменів літературно-народознавчо-політичних. Вони намагалися відтворювати, відроджувати, а до певної міри і герметизувати усе національне, що ще можна було зберегти – такою була ідея фікс 60-х років.

Для 80-х років ідеєю фікс була українська культура як елемент загальноевропейської культури або й загальносвітової. Але, для того, щоб така думка чи система оцінки з’явилася, досить добре попрацювали шестидесятники, а особливо – яскрава, феноменальна група спротиву, найвидатніші представники якої лежать на Байковому цвинтарі в Києві: Стус, Литвин, Тихий. Василь Стус був найвиразнішою, найзнаковішою постаттю покоління шестидесятників, у тому сенсі, що він, як і Шевченко, не відділив власне життя від літератури – як писав, так і прожив, на відміну від своїх дещо старших колег.

1	2

Назва: Поети шестидесятники, їх роль в духовній письменній культурі ХХ століття
Дата публікації: 2005-02-23 (2163 прочитано)