Наукознавство > Методологія спростування теорій і еволюція знання у К.Поппера

Методологія спростування теорій і еволюція знання у К.Поппера

Карл Поппер (1902-1994) - австрiйський фiлософ, що розпочав свою наукову дiяльнiсть у Вiднi (славнозвiсному центрi iндуктивних наук), а з 1946 р. - проф. Лондонської вищої школи економiки i полiтичних наук. Вiн автор концепцiї "критичного рацiоналiзму". Його погляди формувалися пiд значним впливом логiчного пози­­­тивiзму, проте свої головнi iдеї вiн створював на грунтi критики методологiчних принципiв iндуктивiзму.

Вбачаючи найбiльш характерну особливiсть науки у фальсифiкова­­­ностi її теорiй, Поппер приходить до специфiчного розумiння науко­­­вого знання та наукового методу. Своє розумiння знання вiн протис­­­тавляє есенцiалiзмовi, котрий був найбiльш поширений у ХYIII-XIX ст., та iнструменталiзмовi, що широко розповсюдився у ХХ ст.

Есенцiалiстське тлумачення наукового знання сходить, на думку Поппера, до Галiлея та Ньютона. Його можна окреслити у трьох те­­­зах.

1. Вченi прагуть отримати iстиний опис свiту.

2. Iстинна теорiя описує "сутностi", що лежать в основi спос­­­тережуваних явищ.

3. Тому, якщо теорiя є iстинною, то вона не припускає нiяких сумнiвiв i не потребує в подальшого пояснення чи змiни.

К.Поппер приймає першу тезу. Вiн "хоче" прийняти i другу тезу, хоча фактично не приймає її: "Я цiлком погоджуюсь iз есенцiалiзмом щодо того, що багато вiд нас скрито i що багато з того, що скрите, може бути виявлене... Я навiть не схильний критикувати тих, хто намагається зрозумiти "сутнiсть свiту" [2. -с.302]. Однак, iдею сутностi Поппер вiдкидає тому, що з неї випливає третя теза, з котрою вiн рiшуче не погоджується. Якщо ми визнаємо наявнiсть знання останньої сутностi свiту, то ми повиннi прийняти i мож­­­ливiсть остаточного пояснення, яке не потребує виправлень чи пок­­­ращень. Поппер не може допустити в науцi нiяких остаточних пояс­­­нень, бо це заперечується реальною iсторiєю науки. Таке пояснення не можна було б фальсифiкувати, тому (за його критерiєм демар­­­кацiї), воно було б ненауковим.

Поппер дає надвичайно чiткий та простий виклад iнструмен­­­талiстської концепцiї та її вiдмiнностi вiд есенцiалiзму [Див.: 2. -с.304-315]. З точки зору останнього ми повиннi проводити розрiзнення помiж:

1) унiверсумом сутностей;

2) унiверсумом феноменiв, що спостерiгаються;

3) унiверсумом мови. Кожний з них можна представити у виглядi квадрата.

Тут "а" i "b" - феномени, що спостерiгаються; "А,В" ­­­вiдповiднi сутностi; "г" i "є" - символiчнi представлення або опи­­­си цих сутностей; "E" являє собою iстотний зв'язок помiж "А" i "В"; "i" - теорiя, що описує зв'язок "E". З "г" та "i" ми можемо вивести "є". Це означає, що при допомозi теорiї ми можемо поясни­­­ти, чому поява "а" викликає появу "b". Iнструменталiзм вiдкидає квадрат (1), тобто унiверсум сутностей. Тодi "r" та "є" безпосе­­­редньо вiдносять до феноменiв "а" та "b", що спостерiгаються, а "i" взагалi нiчого не описує i представляє собою iнструмент, кот­­­рий допомагає дедукувати "є" з "r".

К.Поппер погоджується з iнструменталiзмом в тому, що науковi теорiї є iнструментом для наукових передбачень. Однак, науковi те­­­орiї завжди претендують на те, що вони описують дещо iснуюче i ви­­­конують не лише iнструментальну, але й дескриптивну функцiю. Це витiкає з наступниих положень, якi вiн висуває:

По-перше, науковi теорiї пiддаються перевiркам з метою їх фаль­­­сифiкацiї, а отже, теорiї не є лiчильними правилами, як вважають iнструменталiсти. Правила та iнструменти не пiддаються таким пе­­­ревiркам, вони лише використовуються вiдомим чином.

По-друге, теорiя в процесi перевiрки фальсифiкується; правила та iнструменти не можна фальсифiкувати. Отже, iнструменталiстська iнтерпретацiя не спроможна зрозумiти реальнi перевiрки, якi є спробами спростування, i не може пiти далi за твердження про те, що рiзноманiтнi теорiї мають рiзнi сфери застосування.

По-третє, iнструменталiзм, розглядаючи теорiї як правила, рятує їх вiд спростування, витлумачуючи фальсифiкацiї як обмеження сфери застосування теорiй-iнструментiв. Тим самим iнструменталiзм галь­­­мує науковий прогрес, сприяючи консервацiї спростованих теорiй та перешкоджаючи їх замiнi на новi, кращi теорiї.

Критика Поппером есенцiалiзму та iнструменталiзму дозволяє от­­­римати уявлення про власне розумiння ним наукового знання. Вiн приймав тезу есенцiалiзму про те, що вчений намагається отримати iстинний опис свiту i дати iстинне пояснення фактам, що спос­­­терiгаються. Але, на вiдмiну вiд есенцiалiстiв, Поппер вважає, що ця мета актуально недосяжна i наука здатна лише наближатись до iстини. Таким чином, попперiвське розумiння вiдмiнне вiд з есенцiалiстського в тому, що вiн виключно методологiчно, а не епiстемологiчно визнає пошук iстини метою науки. У "той же самий час", його обмеження епiстемологiї спирається на аргументи iнстру­­­менталiзма, коли вiн вважає, що мета науки вiдкрити "абсолютну iстину" не може бути досягнута. I навпаки, виключно з позицiй ви­­­мог епiстемологiї, Поппер обмежує сферу функцiонального-методо­­­логiзма iнструменталiзма, коли визнає можливiсть створення усе "ближчих" до iстини картин свiту.

Iнструменталiзм зводить реальнiсть лише до iнформацiйного рiвня спостережуваних феноменiв. Есенцiалiзм роздiляє свiт на рiвень сутностi та рiвень спостережуваних явищ. Поппер же вiдкидає дихо­­­томiю спостережуваного-теоретичного. В його концепцiї всiм термiнам та реченням мови науки приписується дескриптивне значення i немає термiнiв та речень, значення котрих повнiстю визначається спостережуваними ситуацiями. Вiн вiдкидає специфiку емпiричної мо­­­ви, оскiльки всi термiни науки до деякої мiри є теоретичними ­­­однi в бiльшiй мiрi, iншi - в меншiй, що, власне, й дозволяє умов­­­но видiляти емпiричний та теоретичний рiвнi пiзнання. Абсолютне ж розмежування мов спостереження та теорiї є докорiнно помилковим, бо мова взагалi має цiлiсний, системний, а не фрагментарний харак­­­тер. Таким чином, всi термiни, що входять у мову науки, є диспо­­­зицiйними, однак, практичнiсть i функцiональнiсть знання для науки може мати, в межах науки, одну лише форму - емпiричної перевiрки передбачень фактичного положення реально iснуючих речей. У цьому випадку, об'єктивна дiйснiсть постає для людини не як предмет її практичної життєдiяльностi, а як фальсифiкатор - джерело знань про можливiсть емпiричного спростування теорiї.

Найважливiшим, а iнодi i єдиним методом наукового пiзнання дов­­­гий час вважали лише iндуктивний метод. Згiдно iндуктивiстської методологiї, наукове пiзнання починається iз спостереження та констатацiї фактiв. Пiсля того, як факти встановленi, починається процес їх узагальнення та висунення теорiї. Щоправда, ще Д.Юм вiдзначав, що загальне твердження неможливо вивести з фактiв i то­­­му усяке iндуктивне узагальнення є недостовiрним. Дане зауваження розумiлося як проблема iндуктивного методу.

К.Поппер заперечує iндуктивний метод як метод придатний для те­­­оретичного рiвня наукового пiзнання взагалi. Вiн намагається до­­­вести, що процедура, котру описує iндуктивний метод, не використо­­­вується i не може використовуватись в процесi отримання системи наукових знань (теорiї).

Насамперед фальсифiкацiонiзм вказує на те, що в науцi немає твердо встановлених наукових фактiв, тобто того незаперечного емпiричного базиса, котрий слугує вiдправною точкою iндуктивної процедури створення системи знання. Всi нашi констатацiї фактiв є твердженнями, а всяке твердження носить гiпотетичний характер i може бути спростоване на пiдставi рiзних причин. Не iснує й "чис­­­того" спостереження, котре могло б постачати нам достовiрнi факти, оскiльки "спостережння завжди носить вибiрковий характер". Таким чином, наука на противагу тому, що рекомендує iндуктивний метод, не може почати iз спостережень та констатацiй фактiв. Можна на конкретних прикладах показати, що стрибок до загального твердження часто здiйснюється не вiд сукупностi, а вiд одного єдиного вирiшального факта, тобто факти є лише приводом для висунення за­­­гального положення, а зовсiм не його базою. Загальнi положення не випливають з фактiв безпосередньо, що довiв у свiй час ще I.Кант, вони мають позаемпiричний характер. Емпiричнi данi спроможнi лише спровокувати висунення певного узагальнюючого положення на проти­­­вагу iншим загальним положенням. Але самi загальнi положення мають власну a priori причину свого виникнення.

З позицiї чистої методологiї для пiзнання свiту, стверджує Поп­­­пер, "немає бiльш рацiональної процедури, нiж метод спроб та поми­­­лок - припущень та спростувань: смiливе висунення теорiй; спроби найкращим чином показати помилковiсть цих теорiй та тичасове їх визнання, якщо критика виявляється безуспiшною" [2. -с.366]. Метод спроб та помилок є характерним не лише для наукового, але й для усякого пiзнання взагалi.

Очевидно, що така жорстка критика iндуктивiзму зумовлена вихiдними гносеологiчними настановами, що витiкають з епiстемо­­­логiчного тлумачення принципу "фаллiбiлiзму" та загальних методо­­­логiчних настанов фальсифiкацiонiзму. К.Поппер не може погодитись з тим, що факти все ж таки дають нам деяку основу при висуненнi гiпотез i що ми швидше приймемо гiпотезу, яка спирається на факти, нiж цiлком довiльну. Тому немає iндукцiї як методу обгрунтування. Iндукцiя, це метод самопереконання у чомусь, створення вiри у щось, пiдстава для збурення почуттiв i фантазування.

1	2	3

Назва: Методологія спростування теорій і еволюція знання у К.Поппера
Дата публікації: 2005-03-07 (1105 прочитано)