Наукознавство > Методологія спростування теорій і еволюція знання у К.Поппера
Однак, не можна заперечити, що емпiризм потрiбен, щоб наука не перетворилась у метафiзичну догму, на припинила свiй розвиток. В нiй постiйно повиннi вiдбуватись висунення нових теорiй, їх емпiрична перевiрка та спростування. Якщо ж цей процес призупиняється i деякi теорiї панують на протязi тривалого часу, то вони перетворюються на неспростовнi метафiзичнi догми. "Я стверджую, що безперервний рiст є iстотним для рацiонального та емпiричного характеру наукового пiзнання i, якщо наука перестає зростати, то вона втрачає цей характер. Саме спосiб росту робить науку рацiональною та емпiричною, тобто той спосiб, при допомозi котрого вченi проводять розрiзнення помiж iснуючими теорiями i вибирають кращу з них або (якщо немає задовiльняючої теорiї) висувають пiдстави для вiдкидання всiх наявних теорiй, формулюють тi умови, котрi повиннi виконувати задовiльняюча теорiя" [2. -с.335]. Якi ж вимоги повинна виконувати наукова теорiя, аби вважатись такою? Перед вченими стоїть проблема: знайти нову теорiю, що спроможна пояснити певнi експериментальнi факти - факти, котрi з успiхом пояснювались попереднiми теорiями; факти, котрi попереднi теорiї не змогли пояснити; факти, при допомозi котрих цi попереднi теорiї були фальсифiкованi. Нова теорiя повинна також усувати деякi теоретичнi утруднення: як звiльнитись вiд ad hoc гiпотез (таких, що потребують додаткових пояснень), як об'єднати в одне цiле ранiше незведенi гiпотези, тощо. Якщо вченому вдається створити теорiю, яка вирiшує всi цi задачi, то тим самим вiн вже зробить значний внесок в розвиток пiзнання. Однак, на думку Поппера, недостатньо, щоб нова теорiя пояснювала вiдомi факти та вирiшувала вiдомi теоретичнi ускладнення. Для того, щоб її можна було вважати новим наближенням до iстини, вона повинна задовiльняти наступним вимогам. (1) Нова теорiя повинна виходити з якої-небудь нової, простої, плiдної та цiлiсної iдеї стосовно деяких зв'язкiв та вiдношень (наприклад, iдея гравiтацiйного тяжiння) мiж до цих пiр не пов'язаними речами (такими, як планета та яблука), чи фактами (такими, як iнерцiйна та гравiтацiйна маси), чи новими "теоретичними сутностями" (такими, як поля та частки). Це вимога простоти. (2) Нова теорiя повинна бути такою, щоб незалежно перевiрялась. Це означає, що поряд з поясненням вiдомих фактiв нова теорiя повинна мати новi та перевiрюванi наслiдки, вести до передбачення нових явищ. Ця вимога є необхiдною, оскiльки без неї нова теорiя може бути теорiєю ad hoc, адже завжди можливо створити систему знання, котра буде вiдповiдати множинi фактiв, що обов'язково потребують додатковi пояснення. А фальсифiкая пояснень не потребує, бо вона лише вимагає перевiрки. Нова теорiя, що задовiльняє другу вимогу, буде краще перевiрювана, нiж передуюча їй теорiя, оскiльки вона не лише пояснює всi факти передуючої теорiї, але й передбачає новi, котрi ведуть до нових перевiрок. Окрiм того, виконання другої вимоги забезпечує бiльшу плiднiсть нової теорiї. Вона приводить нас до постановки нових експериментiв, i, навiть якщо їх результати вiдразу ж спростують нову теорiю, наше знання буде все ж таки зростати, оскiльки результати нових експериментiв поставлять перед нами новi проблеми, вирiшення котрих вимагатиме створення нових теорiй. Отже вони рухають науку вперед. Першi двi вимоги обмежують коло пошукiв нової теорiї, вiдкидаючи тривiальнi та нецiкавi рiшення проблеми, що стоять перед науковцями. (3) "...ми вимагаємо, аби теорiя витримала деякi новi та строгi перевiрки" [2.-с.366]. Зрозумiло, що ця третя вимога рiзко вiдрiзняється вiд двох перших. Виконання перших двох вимог можна встановити при допомозi логiчного аналiзу старої та нової теорiй, i в цьому розумiннi вони є лише "формальними вимогами". Стосовно ж останньої вимоги, то її виконання можливе лише за допомогою емпiричної перевiрки передбачень нової теорiї, i в цьому розумiннi вона є завжди змiстовною вимогою. Виконання перших двох вимог необхiдне для того, щоб нову теорiю можна було взагалi серйозно розглядати i ставити питання про її емпiричну перевiрку. Третю вимогу Поппера можна роздiлити на двi частини: по-перше, деякi передбачення нової теорiї повиннi бути успiшними; по-друге, нова теорiя не повинна остаточно спростовуватись, перш нiж досягне деякого явного успiху при вирiшеннi вже поставлених наукою проблем. На логiчне вiдношення помiж теорiєю та новим пiдтверджуючим її свiдченням не впливає той факт, чи передує в часi побудовi нової теорiї виявлення свiдчення чи нi. Внутрiшня цiлiснiсть теорiї не може залежати вiд того, як довго вона могла бути спростована. Однак цi умови неважко пояснити: успiх передбачень, що випливають з нової теорiї, рiвнозначний вирiшальним перевiркам, котрi теорiя повинна витримати для того, щоб отримати визнання як крок уперед в розвитку пiзнання. Це надає теорiї право на подальшi експериментальнi перевiрки, котрi, можливо, приведуть до її спростування. Третя вимога Поппера приводить нас до обговорення його поняття пiдтвердження i тiєї ролi, котру в його концепцiї вiдiграє позитивне свiдчення експериментiв. Яке значення надавав Поппер позитивним свiдченням на користь наукової теорiї, видно з того, що вiн навiть спецiально вiдзначав небезпеку їх накопичення для науки. Свої спроби сфальсифiкувати теорiю ми починаємо з таких перевiрок, котрi з найбiльшою ймовiрнiстю повиннi виявити її хибнiсть. Кожна наступна перевiрка має все меншi шанси спростувати теорiю. Таким чином, накопичення позитивних свiдчень в первiсному розумiннi їх Поппером зменшує можливостi фальсифiкувати теорiю, отже - робить її все менше науковою. Теорiя тає "закритою" i не забеспечує росту знання. В подальшому Поппер починає говорити про пiдтвердження в iншому розумiннi. Третя вимога стверджує, що спочатку ми повиннi шукати i знайти позитивнi свiдчення на користь теорiї, тобто пiдтвердити її, а вже по цьому знову повернутись до фальсифiкацiонiстської стратегiї. Тодi модель розвитку науки набуває бiльш традицiйного вигляду: припущення - пiдтвердження - стпростування. Без сумнiву, цей перехiд був пов'язаний з визнанням Поппером iдеї наукового прогресу та уведенням в методологiю поняття правдоподiбностi. Коли Поппер говорить про змiну наукових теорiй, про рiст їх iстинного змiсту, про зростання ступеню правдоподiбностi, то може скластись враження, що вiн вбачає прогрес в послiдовностi змiнюючих одна одну теорiй Т1 - Т2 - Т3 - ...n з iстинним змiстом, що збiльшується, i, таким чином, накопиченням iстинного знання про свiт. Однак, до повного визнання кумулятивностi Поппер так i не дiйшов. Перехiд вiд Т1 до Т2 не виражає накопичення: "...найвагомiший внесок в рiст наукового знання, котрий може зробити теорiя, полягає в нових проблемах, котрi вона породжує..."[2. -с.336]. Наука, за Поппером, починає не iз спостережень i навiть не з теорiй, а з проблем. Для вирiшення проблем ми будуємо теорiї, руйнацiя котрих породжує новi проблеми i т.д. Тому схема розвитку науки набуває такий вигляд: T1———↓ P1 ―——→T2 → EE →P2 Tn——— ↑ де P1 - первiсна проблема; T1, T2,... Tn - теорiї, що вису нутi для її вирiшення; EE - перевiрка, фальсифiкацiя висуну тих теорiй; P2 - нова, глибша та складнiша проблема. Зi схеми видно, що прогрес науки полягає не в накопиченнi знання, а лише у зростаннi глибини та складностi вирiшуваних нами проблем. Методологiчна концепцiя К.Поппера являє собою значне явище в сучаснiй фiлософiї. Вона зiграла велику роль в розкладi та руйнацiї панування позитивiстської методологiї. На основi методологiчних поглядiв Поппера вирiс цiлий ряд методологiчних концепцiй його учнiв та послiдовникiв - Дж.Агассi, П.Фейєрабенда, I.Лакатоса та iнших (наприклад, Т.Кун), котрi в тiй чи iншiй мiрi вiдштовхувалися вiд iдей Поппера. Якщо тривалий час в захiднiй фiлософiї панувала одна методологiчна концепцiя, породжена в рамках неопозитивiзму, i важко було собi уявити можливiсть альтернативних концепцiй, то завдяки впливу дослiджень К.Поппера тепер ми знаходимо цiлу низку рiзних методологiчних моделей. I в цьому звiльненi фiлософiї науки вiд "тенет" лiнгвiстичного повороту в першу чергу зобов'язанi К.Попперу. Вiдмова вiд ототожнення методологiї з епiстемологiєю, вiд абсолютизацiї методологiї аналiтичної фiлософiї та народження нових методологiчних концепцiй ставлять питання про їх фiлософську орiєнтацiю. Це стосується i методологiчної концепцiї Карла Поппера. Багато авторiв вважають його послiдовником позитивiзму. З цим, однак, важко погодитись, оскiльки вiн пiддав нищiвнiй критицi позитивiзм та iнструменталiзм - двi найпоширенiшi форми iндуктивiзму в фiлософiї науки. Поппер завжди визнавав цiннiсть фiлософiї для пiзнання, тодi як для всього iндуктивiзму характерним є негативне вiдношення до фiлософiї. В розумiннi знання та його розвитку, у вирiшеннi проблем, пов'язаних з емпiричним базисом науки, з дихотомiєю емпiричного та теоретичного знання, з поясненням, передбаченням та iстиною Поппер далеко розходиться з логiчним позитивiзмом повертаючись до "фiлософiї свiдомостi" у супереч тенденцiям поширення "фiлософiї мови". В такому випадку, якою ж є суто фiлософська позицiя Поппера? Мабуть, Поппер (як i переважна бiльшiсть сучасних захiдних фiлософiв) не є прихильником певної фiлософської концепцiї i його фiлософськi погляди представляють собою деяку сумiш рiзноманiтних фiлософських iдей. Разом iз цим, методологiя Поппера - це величне, цiлiснее явище в сучаснiй фiлософiї та методологiї науки.
Назва: Методологія спростування теорій і еволюція знання у К.Поппера
Дата публікації: 2005-03-07 (1105 прочитано) |
.gif){kind=spacer}
