ѕсихолог≥¤ > –озвиток наукових знань про природу псих≥ки

ƒемокр≥т (бл. 460 Ч бл. 370 до н. е.) сл≥дом за Ћевк≥ппом (бл. 500 Ч 440 до н. е.) стверджував, що душа Ї р≥зновидом речовин, що утворюютьс¤ з атом≥в вогню та п≥дкор¤ютьс¤ загальним законам. ƒемокр≥т першим висуваЇ розгорнуту теор≥ю п≥знанн¤ на основ≥ розр≥зненн¤ чуттЇвого та розумо≠вого знанн¤.

¬идатному мислителев≥ стародавньоњ √рец≥њ —ократу (бл. 469Ч399 до н. е.) належить в≥домий висл≥в Ђѕ≥знай самого себеї. ѕ≥д цим розум≥Їтьс¤ анал≥з у процес≥ спе≠ц≥альноњ д≥¤льност≥ моральних норм людськоњ повед≥нки. ¬се це давало можлив≥сть по-новому зрозум≥ти душу.

«начний внесок в античну психолог≥ю зробив јр≥стотель (384Ч322 до н. е.). ” трактатах Ђѕро душуї, Ђѕро пам'¤тьї, Ђѕро сновид≥нн¤ї в≥н виклав систему психолог≥чних пон¤ть на основ≥ об'Їктивного ≥ генетичного метод≥в. «а јр≥стотелем, душа Ї нев≥д'Їмним началом лише орган≥чного жит≠т¤, а не всього матер≥ального св≥ту в ц≥лому.

¬≥домий ф≥лософ стародавнього –иму Ћукрец≥й  ар (бл. 99 Ч 55 до н. е.) вв≥в нове пон¤тт¤ Ђан≥мусї (дух) дл¤ позначенн¤ Ђтонкоњ без≥менноњ матер≥њї, ¤ку досл≥джував його вчитель ≈п≥кур, Ч зам≥сть терм≥на Ђан≥маї (душа). «а Ћукрец≥Їм, дух е активним д≥¤льним началом, здатним п≥д≠корити т≥ло, що зроблене з грубоњ матер≥њ.

¬идатний римський л≥кар √ален (129 Ч 199) використо≠вував при тлумаченн≥ душ≥ пон¤тт¤ Ђпневмаї. ѕерифер≥чна пневма поЇднуЇтьс¤ з центральною, внасл≥док чого душа стаЇ здатною розп≥знавати т≥лесн≥ зм≥ни.

” середньов≥чн≥й ™вроп≥ найб≥льший поштовх розвит≠ков≥ психолог≥чних погл¤д≥в дала система ‘оми јкв≥нського (1225 Ч 1274) Ч том≥зм, що була канон≥зована католицькою церквою. “ом≥зм захищав положенн¤ про безсмер≠т¤ ≥ндив≥дуальноњ душ≥, догмат про гр≥хопад≥нн¤, залежн≥сть кожноњ людини в≥д Ѕожоњ милост≥ та особисту в≥дпов≥даль≠н≥сть перед Ѕогом.

¬идатний учений ≤. ћ. —Їченов (1829Ч1905) у прац≥ Ђ–ефлекси головного мозкуї стверджував, що Ђвс≥ акти св≥≠домого та несв≥домого житт¤ за способом походженн¤ Ї рефлексиї. ћозкову ланку рефлексу неправом≥рно в≥докремлювати в≥д його природно≠го початку (д≥њ на органи чутт¤) ≥ к≥нц¤ (рух у в≥дпов≥дь). ѕороджене у ц≥л≥сному рефлекторному акт≥ псих≥чне ¤вище виступаЇ ¤к фактор, що випереджаЇ д≥ю, рух.

–ефлекторна л≥н≥¤ розум≥нн¤ псих≥ки була продовжена вже у XX ст. /. ѕ. ѕавловим (1849 Ч 1936), ¤кий експери≠ментально обгрунтував й розробив ученн¤ про дв≥ сигнальн≥ системи. Ќа його думку, тварини керуютьс¤ у своњй пове≠д≥нц≥ зоровими, слуховими, нюховими образами, що слугу≠ють дл¤ них сигналами певних безумовних подразник≥в. ”с¤ псих≥чна д≥¤льн≥сть тварин, формуванн¤ в них умовних реф≠лекс≥в зд≥йснюютьс¤ на р≥вн≥ першоњ сигнальноњ системи (Ђперш≥ сигналиї).

4. ” психолог≥њ наприк≥нц≥ XIX Ч на початку XX ст. починають використовуватис¤ пон¤тт¤ самосв≥домост≥ та осо≠бистост≥, ¤к≥ поступово вит≥сн¤ють пон¤тт¤ св≥домост≥ та повед≥нки (вони не зникають, а набувають нового значенн¤, пос≥дають певне м≥сце у нов≥й систем≥ пон¤ть про псих≥ку). ѕредставник американського функц≥онал≥зму ¬. ƒжемс (1842 Ч 1910) ув≥в у науковий об≥г пон¤тт¤ емп≥ричного Ђяї, або власне особистост≥, самооц≥нки, самоповаги, чистого Ђяї тощо, спираючись на головне дл¤ нього пон¤т≠т¤ Ђпотоку св≥домост≥ї.

«а принципом детерм≥н≥зму псих≥ка визначаЇтьс¤ спосо≠бом житт¤ ≥ зм≥нюЇтьс¤ з≥ зм≥ною способу житт¤. ѕсих≥ка, св≥дом≥сть людини детерм≥нован≥ сусп≥льним бутт¤м, р≥внем розвитку виробництва, матер≥альних умов житт¤ та куль≠тури.

«а принципом Їдност≥ св≥домост≥ та д≥¤льност≥ св≥дом≥сть становить внутр≥шн≥й план д≥¤льност≥, модель д≥йсност≥, за допомогою ¤ких регулюЇтьс¤ взаЇмод≥¤ людини з навко≠лишн≥м св≥том.

ѕсихолог≥¤ ¤к наука вивчаЇ факти, законом≥рност≥, меха≠н≥зми псих≥чного житт¤ людей ≥ тварин. ¬заЇмов≥дносини жи≠вих ≥стот з навколишн≥м св≥том реал≥зуютьс¤ за допомогою псих≥ки ¤к складноњ сигнальноњ системи, до ¤коњ вход¤ть по≠чутт¤ та образи, настанови й мотиви, процеси сп≥лкуванн¤ та ≥деальн≥ предметн≥ д≥њ, емоц≥йн≥ стани та ≥нш≥ псих≥чн≥ властивост≥. –≥зноман≥тн≥ псих≥чн≥ ¤кост≥ утворюють сис≠тему регул¤ц≥њ, що надаЇ повед≥нц≥ й д≥¤льност≥ ст≥йкост≥ та ефективност≥. ” людини ц¤ система виступаЇ ¤к псих≥чний склад особистост≥, ¤кий утворюЇтьс¤ њњ комун≥кативними зд≥б≠ност¤ми, ц≥нн≥сними ор≥Їнтац≥¤ми, рисами характеру, само≠св≥дом≥стю, ≥нтелектуальними зд≥бност¤ми, темпераментом тощо.

¬елике значенн¤ дл¤ розум≥нн¤ природи псих≥ки маЇ висв≥тленн¤ законом≥рностей њњ становленн¤ в процес≥ ево≠люц≥њ живого св≥ту та сусп≥льно-≥сторичного розвитку люд≠ства.

1	2

Ќазва: –озвиток наукових знань про природу псих≥ки
ƒата публ≥кац≥њ: 2005-03-22 (2019 прочитано)