Релігія > Релігії Давнього Китаю

Релігії Давнього Китаю

Одна з найдавніших у світі цивілізацій — давньоки­тайська — сформувалася у II тис. до н.е., осівши в долині р. Хуанхе, їй притаманні раціоналізм мислення, повага до норм етики, адміністративної практики.

З часом сформувалася політеїстична релігія з яскраво вираженими елементами тотемізму, культу предків, куль­ту природи, особливо Землі (у кожному поселенні був вів­тар для жертвопринесень духу Землі). Поширеними були криваві жертвопринесення.

Храмів у Давньому Китаї не було, функції жерців ви­конували державні чиновники, а найважливішими ритуа­лами верховодив сам правитель.

Поширеними були і місцеві культи. Відчутним був вплив шаманів, знахарів, ворожбитів.

Саме в такому середовищі сформувалися основні релі­гійні системи Китаю: конфуціанство, даосизм, буддизм.

Конфуціанство сформувалося на рубежі VI—V ст. до н.е. як філософське вчення, в якому домінував соціально-моральний аспект. З часом воно розвинулося в одну з найвпливовіших у Китаї (поряд із буддизмом і даосиз­мом) релігійно-філософських систем, серцевиною якої є іде­ал досконалої людини, передумови і засади соціального порядку.

Особливості розвитку конфуціанства. Запропонував та обґрунтував його великий китайський мислитель Кон-фуцій.

Конфуцій, Кун-цзи, Кун-Фу-цзи, Кунг-Ксю, Кун Чжу-Ні («Учитель Кун»). Народився, за однією версією, взим­ку 550 р. до н.е., за іншою — 551 р. до н.е. в знатній, але збіднілій родині, що мешкала в провінції Лу м. Цюйфу. Один із його предків був герцогом (першим міністром), який згодом був позбавлений цього титулу і, згідно з ки­тайськими законами, його сім'я в п'ятому поколінні за своїм статусом належала до простолюду, називаючись Кунг. Це дало підстави стверджувати, що слово Конфуцій є латинізованою формою Кунг-Фут-це, тобто «філософ, учи­тель Кунг». Батько Конфуція був офіцером, служив ко­мендантом містечка Тсов. Сам Конфуцій був сином у другому шлюбі батька, в який той вступив, маючи понад сімдесят літ.

Батьки називали його Кев («маленький пагорб»), бо мати молилась за нього на пагорбі. З часом це слово ста­ло священним для китайців, і вони бояться проголошува­ти його, як євреї слово «Єгова».

Коли Конфуцію виповнилося три роки, помер батько. Сім'я опинилася у великій матеріальній скруті, що зму­сило хлопця з ранніх літ бути і пастухом, і сторожем, при­лучатися до різних ремесел. У п'ятнадцятилітньому віці він виявив неабиякі пристрасть і здібності до навчання. У дев'ятнадцять років одружився, а невдовзі отримав по­саду наглядача амбарів і державних земель, виявивши се­бе ревним служивцем.

На двадцять другому році Конфуцій розпочав свою діяльність учителя. З часом довкруг нього зібралось не­мало молодих і допитливих людей, зорієнтованих на пі­знання принципів моральності й правильного державно­го управління. Він викладав історію, основи політики, учен­ня про моральність, тлумачив смисл книг, народних пісень, музику. Для нього важливими були не розмір плати за навчання, а здібності й старання учня.

Пізні національні релігії

Здійснивши подорож до міста Лу, де знаходилася рези­денція імператора, Конфуцій познайомився з найвідомі-шими тогочасними мислителями, багато працював у бібліо­теці. Доводилося неодноразово спілкуватися з чиновним людом, правителями, що живило його розум роздумами про мудру і справедливу владу. Проте не завжди можно­владці прислухалися до його слів.

На п'ятдесят другому році життя Конфуцій отримав службу намісника м. Хунг-то, яке роздирали соціально-політичні протиріччя. Він видав закони, що змінили си­туацію в місті, життя городян. Наприклад, для літніх лю­дей передбачалися інші продукти, ніж для молодих, на слабких покладалися інші обов'язки, ніж на сильних. Ці нововведення швидко дали свої плоди, і Конфуція невдо­взі призначають наглядачем державних земель провінції Лу. І на цій посаді він відзначився сміливими і розсудли­вими нововведеннями, що сприяло призначенню його мі­ністром. Але незадовго внаслідок непорозумінь з герцо­гом Конфуцій покидає службу і починає своє мандрування різними провінціями Китаю. Йшов тоді йому 56 рік.

На цей період у нього було до трьохсот учнів і послі­довників, серед яких сімдесят-вісімдесят, за словами Кон­фуція, володіли неабиякими здібностями. Найближчі з них рідко розлучалися з ним надовго. Здебільшого вони сиді­ли чи стояли довкруг учителя, вслухаючись у його думки, разом проникаючи вглиб історії, пізнаючи поетичні обра­зи, релігійні обряди, етичні норми. Він був розкутий і від­критий у таких розмовах.

Тринадцять років тривало поневіряння Конфуція, який не переставав надіятись на те, що хтось із державних вель­мож запросить його до себе в радники. Але вони охоче приймали його в себе, та до слів його не прислухалися. Шістдесятивосьмирічним він повернувся в провінцію Лу, присвятивши свої останні дні літературній праці. В цей час помирає його син (у Конфуція було ще дві дочки), улюб­лений учень, чию смерть він переніс із глибоким болем: «Небо знищує мене», — у відчаї промовив він.

Один із його учнів стверджував, що про найближення своєї смерті Конфуцій дізнався у віщому сні. «Жоден муд­рий правитель не приходить, щоб узяти мене за вчителя. Пора мені вмирати», — так підсумував він своє життя. Невдовзі злігши, на сьомий день помер. При ньому не бу­ло тоді ні дружини, ні дітей. Сталося це в 479 р. до н.е.

Учні поховали його з великими почестями, багато з них, побудувавши довкола могили хатинки, протягом трьох років молилися там за свого вчителя. Тепер там пантеон Конфуція та його учнів.

Звістка про смерть Конфуція швидко облетіла давньо­китайську державу. Відтоді багато його співвітчизників стали поклонятися йому, були серед них і ті, хто за життя Конфуція неприховане ігнорував його.

Приблизно через 225 років після смерті Конфуція відбу­лася зміна правлячої династії в Китаї. Нова влада, праг­нучи насадити деспотичні порядки в державі, наштовхну­лася на потужний спротив послідовників Конфуція, що, зрештою, спричинило крах тиранії. Сила і вплив Конфу­ція після смерті виявилися значно могутнішими і, що най­головніше, — затребуваними, не як за його життя, хоч Конфуцій не залишив після себе жодних текстів, у яких була б викладена його філософсько-етична система. Мож­ливо, це сталося тому, що свої думки він розцінював не як ориганільні творіння, що претендують на статус божест­венного Одкровення, а всього лише як коментування іс­тин, сформульованих давньокитайськими мудрецями. Йо­го цікавила тільки людина. Цілісне уявлення про нього та його погляди викладено в працях учнів Конфуція.

На тому місці, де був його будинок у Цюйфу, у XII ст. споруджено храм Конфуція. Формою він нагадує імпера­торський палац, оточений стіною з червоної цегли, з чо­тирма вежами на кутах. Симетрично розташовано кілька будинків. Головний із них — Дачандянь — Палац вищої досконалості, там стоїть статуя Конфуція і відбуваються жертвопринесення. Храм реконструйовано у 1724 р., він є справжнім центром китайської культури.

Із зростанням авторитету конфуціанства відбувався і процес канонізації особи Конфуція. З 555 р. обов'язковою стає наявність храму Конфуція в кожному місті, де спочат­ку поклонялися поминальним табличкам Конфуція, по­тім — його скульптурам. Пізніше цього мислителя стали вважати «першим святим», а ще через деякий час розроб­лено церемонію поклоніння Конфуцію на його могилі, а йому присвоєно титул «наставника держави». Потім його стали називати «великим вчителем нації», у 1906 р. було замінено «середні жертвопринесення» Конфуцію «вели­кими жертвопринесеннями». Культ Конфуція зберігся і після падіння династії Цін у 1912 р., хоча жертвоприне­сення Небу, Сонцю і Місяцю було скасовано. Лише в КНР культ Конфуція припинив своє існування на державному рівні, але в побуті зберігся дотепер.

Діяльність Конфуція припала на ті часи, коли давньо­китайська релігія вже остаточно сформувалась. Це було вчення про Небо, духів і душі предків з відповідною систе­мою релігійного культу. Розвиток вірувань, культової сис­теми майже не відбувався, не було духовенства, священ­них писань і богослов'я. Головними були зумовлені звича­ями зовнішні дії. Конфуцій усе це сприйняв як абсолютну істину. Він не вважав себе релігійним реформатором. В існуючу систему анімістичних і фетишистських уявлень з дуже бідною міфологією, але з розвинутою магією він вніс ідеї, яких потребувало суспільство, сповнене соціального напруження і протиріч. Його вчення — не стільки релі­гійне, скільки етико-політичне, оскільки в релігійно-філо­софському вченні Конфуцій зробив наголос на етико-полі-тичних проблемах.

Філософсько-етичні, релігійні засади конфуціанства. Конфуціанство є складним комплексом філософських, етичних, релігійних поглядів, особливим способом життя, основу якого становить солідарність. Серцевину його утво­рює своєрідне розуміння моральної природи людини, її вза­ємозв'язків у родині, суспільстві, державі.

Спершу конфуціанство заявило про себе як етико-філософське вчення, а його творець бачив себе навчите-лем мудрості, завдання якого полягало в коментуванні висловлювань давніх мудреців. Загалом конфуціанство було спрямоване на стабілізацію китайського суспільст­ва, якому дошкуляли різноманітні міжусобиці та смути. Це спонукало Конфуція, звернувшись до давніх націо­нальних вірувань, традицій, культів, переосмислити їх від­повідно до тогочасних суспільно-політичних, духовних об­ставин.

Передусім він зосереджується на двох давньокитайсь­ких культах — культі Неба і культі предків. Небо кон­фуціанство розглядає і як частину природи, і як вищу ду­ховну силу. Даром Неба є етичні якості людини, з якими вона повинна жити в злагоді, що передбачає підкорення Небу. Визнання конфуціанством необхідності поклонін­ня Найвищій сутності, Вищому правителю, Небу є найваж­ливішою підставою того, щоб вважати його релігією.

1	2	3

Назва: Релігії Давнього Китаю
Дата публікації: 2005-03-22 (4797 прочитано)