Релігія > Розвиток християнства до розколу 1054 року

Ставши на чолі політичного обєднання полян, правитель Мешко І в 966 році прийняв християнство.

Про ідеологічну діяльність польської церкви в ІІ половині Х – І половині ХІ століття майже нічого не відомо. Проте одне з завдань польської церкви було поширення християнства серед язичників Балтійського Помор’я. Внаслідок проведення роботи християнських церков серед польського населення Східне Помор’я в ХІІ ст.. увійшло до складу Польської держави, і процес християнізації Польщі завершився.

þЯк і в інших народів, християнізація угорців на першому етапі здійснювали іноземні місіонери (перша половина VIII – кінець Х ст..), на другому (в ХІ ст..) – сама мадярська ранньофеодальна держава. Початком християнізації можна вважати ознайомлення представників родоплемінної верхівки мадяр з візантійськими місіонерами, які діяли в Північному Причорномор’ї, де предки мадяр мешкали з VII ст.. приблизно до 830 р. в складі племінного об’єднання оногурів.

Про контакти мадяр з місіонерами Візантійської імперії в другій половині ІХ ст.., про зустріч Костянтина Філософа з загоном мадяр в Криму недалеко від міста Херсонеса біля 860 року написано в другій половині 885 року (очевидно, за життя Костянтина). Це було не лише звернення до Візантії, як церковного центра не лише в силу ворожих відносин з імперією з кінця 50-х років, а й створення небезпеки, яка приведе до залежності від імперії. Все це зумовило звернення правителя мадяр до Риму, яке поклало початок так званій західній місії.

Активна діяльність західних місіонерів розгорнулась під час правління Гези (970 – 997 роки). Умови діяльності західних місіонерів визначалися процесом концентрації влади над всіма областями розселення мадяр в руках Гези. Він при цьому опирався на власне військо, яке складалося із трьох частин: важко озброєних рицарів іноземного походження, угорських кінних воїнів і легкої кінноти. Гезі вдалося підкорити або знищити тих вождів, які чинили опір утвердженню його влади.

Початок діяльності першого західного місіонера в володіннях Гези безпосередньо пов’язане з здійсненням цим правителем мирної політики по відношенню до заходу. Визначну роль в насадженні християнства відіграв єпископ Пілігрим. Пілігрим повідомляв, що було хрещено біля 50 тисячмадяр.

Християнізація на даному етапі зачіпала перш за все вищі слої населення володінь Гези. Решта словян і мадвярів, які жили на Задунаї в володіннях Гези, були християнізовані в результаті діяльності місіонерів, а потім – ранньофеодальної держави.

В системі зв’язків королівства Угорщини з Візантією в ХІ ст.. важливо виділити ті моменти, які дозволяють судити про результати діяльності візантійських місіонерів і про відношення до них мадвярської ранньофеодальної держави, яка приймала християнство від Риму. Безумовно, цілям християнізації населення служило будівництво монастирів, яке мало місце в королівстві протягом всього ХІ ст..

Процесу християнізації населення Угорщини сприяли два закони короля Іштвана І, три закони короля Ласло V (1077 – 1096 рр.) і три закони короля Кальмана (1095 – 1116 рр.). Закони передбачали різного роду покарання за порушення заборон працювати, полювати, торгувати по неділях, як і за недотримання постів. Одним словом, залучення населення королівства Угорщини до християнства здійснювалося церквою і ранньофеодальною державою з застосуванням насилля. Держава і церква діяли при цьому разом.

þПроцес християнізації полабських словян простягнувся на декілька століть. Уже в VII ст.. серби, а в кінці VIII ст.. і племена Північного Полаб”я ввійшли в тісний контакт з християнською державою франків. Соціальні і політичні передумови християнізації полабських словян ще зовсім не склалися в ІХ столітті. І все-таки Х століття німецькі королі в результаті завойовницьких походів підкорили собі всіх словян між Ельбою і Одрою, місіонерська діяльність відновилася. В Полаб”ї зявилися перші церкви і навіть монастирі, єпископи вели проповіді. В другій половині ХІ ст.. місіонерська діяльність тут продовжувалася. Методи її залишилися такими, якими й були. Так, Вернер, єпископ Мерзебурзький, в 1074 – 1101 рр. дав наказ, щоб у нього була книга на словянській мові написані латинськими буквами. Можливо, в кінці ХІ – початку ХІІ століття і були досягнуті вирішальні успіхи в християнізації словян міжріччя Ельби і Заале. Розвинута церковна організація склалася тут в кінці ХІ – ХІІ ст..ст.., а в Лужицях – лише в ХІІІ – XIV ст..ст..

В Північному Полаб”ї події розвивалися інакше. Тут етап християнізації завершився не масовими хрещеннями, а повстанням і вбивством в 1066 році самого князя. За словами Адама Готшалк “був убитий язичниками, яких він сам намагався повернути в християнство”. Всі, хто не відмовився від нової релігії, були вбиті.

Повстання 1066 року звело нанівець зусилля князів і місіонерів утвердити в країні християнство. Лише в кінці ХІ століття син Готшалка Генріх намагався продовжувати його політику щодо християнізації населеня. Центром християнізації в Північному Полаб”ї було місто Старий Любек, де жив князь, його сімя і священники.

До речі, обширні простори між Середньою Ельбою і Балтикою залишалися в ХІ ст.. справжнім заповідним краєм язичництва. Тут з початку ХІІ століття християнська місія супроводжувалася завойовницькими хрестовими походами німецьких рицарів проти словян-язичників. Поширення християнства в Полаб”ї закріпило і прискорило процес складання тут нових громадських відносин, сприяло ліквідації племінних кордонів, збагаченню місцевої традиційної культури.

Однак в цілому християнізація не стала для полабських словян важливою історичною подією, як для більшості інших народів регіону. В умовах завоювання вона вже не змогла привести до зміцнення в Полаб”ї самостійних словянських держав. З втратою полабськими словянами політичної самостійності (в Х ст.. на півдні, а в ХІІ ст.. і на півночі) і з початком німецької колонізації їх земель християнізація здійснювалася німецькими властями. Вона робила все неминучішою інтеграцію місцевого населення в іноетнічну державу, яка з часом завершилася для більшої частини словян між Ельбою і Одрою також повною їх асиміляцією.

В попередніх розділах було показано, яке велике значення в справі зміцнення державності і зміцненні позицій пануючого класу мав процес християнізації в словянських країнах.. важлива роль належить християнізації в процесі розвитку культури словянських народів. Християнство з часу виникнення стало формуватися не як регіональна, а як світова релігія.

За рівномірністю свого соціально-економічного розвитку в ІХ – ХІ ст.. словянські країни суттєво не відрізнялися. Всі словяни в цей період, за винятком, можливо, полабських, знаходилися на етапі ранньофеодального державного розвитку. Багато спільного в духовній культурі словян в епоху язичництва. Є підстави вважати, що і в діловій писемності на Русі до її хрещення використовували словянську азбуку, не лише кирилицю, а й глаголицю.

Потреба церковної служби Русі не могла не призвести до знайомства з болгарською музикою й нотними знаками. Помітні ранні зв’язки Київської Русі з Болгарією і в області архітектури.

Наступний етап культурного спілкування Русі з Болгарією – це ХІ – перша половина ХІІ ст.. Цей період можна визначити як час широкого і інтенсивного освоєння візантійського і болгарського літературного надбання на Русі. Багатства книжного слова йшли на Русь із різних центрів Болгарії. Вже в першій половині ХІ ст.. на Русі стали безпосередньо і самостійно звертатися до візантійського культурного надбання.

Наступний етап розвитку культурних зв’язків Русі з південними словянами (причому тепер не лише з болгарами, а й сербами) охоплює другу половину ХІІ – початок ХІІІ століття. він ознаменував появу і розвиток ряду принципово нових рис. Перш за все це пов’язано з еволюцією самої руської культури, яка мала можливість не лише розвиватися самостійно, а й впливала на розвиток балканських культур. Починаючи з ХІІ ст.. руські перекази з грецького йдуть на Балкани.

В період християнізації Русі існували тісні зв’язки між Польщею і Руссю, рівень розвитку культур яких взаємно доповнювався. Перед Давньою Руссю випав складний шлях щодо вибору християнства, оскільки вона межувала як з християнськими, так і з мусульманськими країнами.

Давньоруська держава розширилась і зміцніла в другій половині Х ст.., коли князем став син Ігоря Святослав. За часів його князювання Русь брала активну участь у подіях міжнародного життя того часу, вела війни за розширення своїх кордонів.

Протягом Х – ХІ ст.. Київська Русь стала наймогутнішою державою. Під владою київського князя перебувала більша частина Східної Європи, в т.ч. Галицька земля і Закарпатська Русь.

Особливо зміцніла і розширилась Київська Русь за князювання Володимира (978 – 1015 рр.). На час його правління Київська Русь являла собою сильну феодальну державу. Панівним класом в ній були велика землевласники – князі та бояри. В їхніх руках зосереджувались великі земельні володіння. За князювання Володимира для охорони південних кордонів держави було споруджено укріплені лінії з фортецями і валами. Як і попередні князі, Володимир робив походи на окремі племена і підкорив їх своїй владі. Він усував місцевих князів і на їх місця ставив своїх синів і родичів.

У 988 році на Русі почали запроваджувати нову релігію – християнство. До цього словяни були язичниками. Вони обожнювали сонце, дощ, вітер, блискавку, а також померлих предків. Християнська релігія визнавала тільки єдиного Бога. Вона більше відповідала інтересам феодалів, ніж стара язичницька, бо вчила бідних і рабів коритися своїм панам, виправдовувала бідність і гноблення. Християнська церква, звеличуючи владу київських князів, сприяла зміцненню єдності Русі. Зявилися великі земельні володіння церкви, що стала таким самим феодалом, як князі і бояри.

1	2	3	4

Назва: Розвиток християнства до розколу 1054 року
Дата публікації: 2005-03-22 (3011 прочитано)