Українознавство > Українознавство як політика та філософія Української Центральної Ради

Українознавство як політика та філософія Української Центральної Ради

Стало мало не аксіомою твердження, що коли Центральна Рада займалася переважно державно-політичними проблемами, то Гетьманат П. Скоропадського - науково-освітніми. Нині відомо, що принаймні обидва уряди опiкувалися і тими, і тими питаннями. А все ж традиція - річ живуча, і початки принципової орієнтації на культуру (організація НАН, університетів, інститутів) настійливо адресуються передусім П. Скоропадському.

Документи засвідчують протилежне: основоположні засади освітньо-наукової політики були закладені саме Центральною Радою.

На доказ - спочатку окремі джерела та факти: ще 26 червня 1917 року була створена ґрунтовна програма національної системи освіти та підготовки кадрів для неї. На її основі було складено й обнародувано декларацію Генерального Секретаріату щодо освітніх напрямків, проблем, перспектив. На цій основі було проведено два педагогічні з'їзди - у квітні та серпні 1917 року і Всеукраїнський професійний з'їзд (13-15 серпня 1917 року), на яких головним завданням ставилося сприяти освітньому розвиткові народу шляхом боротьби з темрявою, "що охопила нашу Землю після чужого панування" (з матеріалів наради 15-20 грудня 1917 року). 5 жовтня був відкритий Київський народний університет, а 7 листопада 1917 року створена Педагогічна Академія, завданням якої стала підготовка вчителів з українознавства.

Зауважимо: всі ті організаційні заходи здійснені за умов неймовірної фінансової та матеріально-технічної скрути і найскладніших державно-політичних та соціально-економічних конфліктів!

Не менше вражає й мотивація та спрямованість реформ системи освіти. А передовсім - їх проведення на принципах українознавства. Конкретніше: українознавство стає політикою та філософією не тільки Генерального Секретаріату, а й, як бачимо, всієї Центральної Ради.

Зауважимо: до системи українознавства автори "матеріалів до предметів українознавства" (підготованих 1917, а виданих 1918 року) І. Стешенко й О. Дорошкевич відносили: історію народу, географію, українську мову та художню словесність. Отже, бачили Україну в комплексі дисциплін, до того ж, в органічній цілісності.

Не менш вагомі й причини, мета й орієнтації українознавства.

Як зазначалося у зверненні Генерального Секретаріату "До Української людності" 13 жовтня 1917 року, "нині все буде робитися для того, щоб просвітлити народ, щоб довести дітей його до такої високої науки, яка потрібна для людського щастя".

Важливий акорд - не просто дати знання, а просвітлити розум і серце, піднести духовно, отже: поєднати навчання та виховання, інтереси вчителя й учня, особистости держави.

Не менш вагомі i такі наголоси: "А для того треба знати життя своє й чуже, і старе й нове, - і правдиво про це знання діти народу будуть діставати тепер в школі". І це тому, що "ця школа віднині буде не тільки вільна по думках і правдива. Вона буде рідна".

Воістину: як не побачити тут великих традицій митрополита з руських Іларіона, великого князя Володимира Мономаха, Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, творця не лише "Кобзаря", а й "Букваря", з їх педагогікою державницько-філософського змісту - з одного боку, і політики та філософії, зумовлених подіями національно-визвольної боротьби - з другого.

Для переконливості нагадаємо: щоб зміцнити і піднести Державу (Київську Русь), Володимир Великий запроваджує нову систему релігії (спочатку пантеон язичницьких, а згодом християнських Богів), систему освіти, власну державну систему права. І все те здійснюється в єдності, й за мету ставиться: піднесення виховної, релігійної, правової культури в ім'я розквіту держави. Навіть частина бояр протидіяла реформаторству (і коли їхніх дітей силоміць брали до школи, на Русі, як зазначає літописець, по сім'ях "стояли плачі великі"). Так постала цілісність: мета - Держава, шлях до неї - політика, освіта, філософія, релігія. Щоб звести могутню державу, велика княгиня Ольга запровадила канонізацію, культ власних (українських) святинь.

Надзвичайно повчальний досвід Ярослава Мудрого: він продовжує справу батька, будує школи і храми, розвиває знамениту правову систему (кодекс законів "Руська правда"), при цьому особливу увагу приділяє освіті. Зазначимо: київські князі самі були людьми найвищої освіти та культури. Ярослав любив книги та читав "їх вдень і вночі" - наголошують автори "Літопису Руського"). Та особливо важливо, що вони усвідомлювали освіту (книгу) не лише як джерело мудрости та благочестя, а й як засіб досягнення загальнодержавних інтересів, зокрема й формування певного типу людей і поколінь. За умови синтезування політики, релігії, філософії Київська Русь стала правовою державою та досягла найвищої могутності та ролі у міжнародному процесі.

Вершиною єдности суспільно-політичної думки, релігії, філософії, освіти стають і державні акти (Володимир Мономах завершує творення та впровадження у життя "Руської Правди"), і твори Володимира Мономаха "Поучення дітям" і митрополита Іларіона "Слово про закон, благодать та істину".

Зауважимо, що великий князь свою педагогічну заповідь скеровував дітям, а митрополит - усьому суспільству. Однак обидва твори були, по-перше, з державницьким змістом, духом, спрямуванням, стилем; по-друге - засновані на глибокій українській вірі, філософії, етиці. Для митрополита Іларіона головне - теза, що кожен народжується для щастя (благодаті); шлях до нього - пізнання істини, а вища форма благодатi - воля.

Новий етап української державности - Гетьманщина - також був підготований значною мірою завдяки освітній діяльності братств, науково-філософського виховання в Острозькій, Києво-Могилянській академіях і козацьких школах та відновленню впливу Української Церкви. Саме це все сприяло утвердженню національної визвольної ідеї, політики творення української суверенної держави й її ідеологічних основ: концепції волі ("філософія серця") та теорії пізнання і самопізнання як основи творення та самотворення Г. Сковороди; українського типу людини - патріота, борця, гуманіста, носія етнопсихології побратимства; політики демократичної, правової держави (універсали Богдана Хмельницького, церковно-освітня політика П. Могили, П. Сагайдачного, І. Мазепи, "Вивід прав України", "Конституція" Пилипа Орлика).

"Історія Русів" стала синтезою історіософської, політично-державницької, філософсько-педагогічної пам'ятки минулих тисячоліть.

Творчість Т. Шевченка, П. Куліша, М. Максимовича, В. Антоновича, "Книги Битія українського народу" М. Костомарова визначили відродження української суспільно-політичної, соціально-економічної, національно-державницької, культурно- та мовотворчої думки, спрямованих у майбутнє. Логічно, що з'являються М. Драгоманов, П. Юркевич, О. Потебня, І. Франко, Леся Українка, Братство Тарасівців, НТШ і ЛНВ. Синтезуючи віки та досвід тисяч поколінь, творить "Історію України-Руси" М. Грушевський. А далі праці М. Міхновського, В. Липинського і Д. Донцова, провідників "Української Хати", в яких питанням стає: Україна - її минуле, сучасне та майбутнє; основи розвитку українського народу, умови здійснення ним своєї історичної місії.

"Українці: хто вони і чого вони хочуть?", - це питання не лише праць і діяльности М. Грушевського ще з початку XX століття, а й С. Петлюри, В. Винниченка, В. Туган-Барановського, С. Єфремова, В. Вернадського, М. Шаповала, А. Кримського, І. Огієнка, І. Стешенка, як практично й усіх українських партій (зрозуміло, з різноманітними, нерідко, діаметрально протилежними відповідями на поставлене питання).

Для керівників Центральної Ради основою стали: діяння та спадщина великих князів Київської та Галицько-Волинської Руси, гетьманів-державників Б. Хмельницького, П. Сагайдачного, П. Дорошенка, І. Мазепи, П. Орлика, Л. Полуботка; тисячолітніх освітніх, наукових, право- та культурологічних традицій; питання Т. Шевченка "Хто ми, чиїх, яких батьків діти?", "Ким, за що закуті?", "Нащо нас мати привела: чи для добра, чи то для зла? Нащо живем?..", "За що ми билися з ляхами, за що ми різались з ордами? За що скородили списами московські ребра?". З огляду на багатовікові традиції національно-державного розвитку і на природне право кожного народу, українці мають універсальну ідею створення та розвитку власної суверенної соборної держави та повної самореалізації як нації, своєї мови, культури, повноправного суб'єкта міжнародного поступу.

Одним із вирішальних чинників досягнення мети і було (з огляду як на великі традиції, так і на особливості обставин розвитку) визначено освіту, культуру, науку, синтезованих універсальним чинником і Буття, і свідомости народу - Мовою.

Тож цілком логічно, що політики були однодумними з поетами: основа самозбереження, самопізнання та самореалізації - "рідна мова в рідній школі" (О. Олесь), а вирішальним чинником розвитку рідної школи як основи розвитку національної держави має стати поєднання політики, освіти, науки, української релігії та філософії, що творять і ядро, і головну форму вираження українознавства.

Досі поширюються міфи про стійкий автономізм чи федералізм М. Грушевського, В. Винниченка, меншою мірою, але і С. Петлюри до наступу більшовиків (1918 року).

Це - помилка: "Історія України-Руси" (перший том якої вийшов ще в кінці XIX ст.), статті початку XX ст. С. Петлюри, "Між двох сил" (1918 року) В. Винниченка переконливо засвідчують, що в принципі вони і до 1917 року були державниками-самостійниками. Інша річ - стратегія і тактика - в 1917 році, коли на Україні розташовувалася 12-тисячна російська армія, кожен крок збройно незахищеної Центральної Ради контролювався емісарами Москви, а широкі маси України не були готові до рішучого повороту в державно-політичному житті та мисленні, - мали бути віднайденими й єдино можливі кроки реалізації стратегічної програми-максимум.

1	2

Назва: Українознавство як політика та філософія Української Центральної Ради
Дата публікації: 2005-03-24 (1421 прочитано)