≤стор≥¤ ¬сесв≥тн¤ > —усп≥льний ≥ державний лад –имськоњ –еспубл≥ки

Ќаселенн¤ –има ≥ завойованих ним областей д≥лилос¤ на дек≥лька груп, ¤к≥ розр≥зн¤лис¤ по м≥р≥ правоздатност≥.

ѕовною правоздатн≥стю волод≥ли римськ≥ громад¤ни (cives). Уѕовна правоздатн≥сть характеризувалас¤ наступними рисами:

a) jus connubii - право браку, тобто квиритський шлюб, що супроводжувавс¤ певними юридичними насл≥дками (батьк≥вська влада, право д≥тей на спадщину батька с≥мФњ ≥ т.д.);

б) jus commercii - повна майнова правоздатн≥сть з правом звертатис¤ до римського суду дл¤ захисту своњх матер≥альних ≥нтерес≥в;

в) jus suffragii - право голосу, тобто право участ≥ в народних зборах;

г) jus honorum - право висувати свою кандидатуру на маг≥стратури [III. 2; 26]Ф.

ѕатриц≥њ ≥ плебењ до початку III ст. по своњй правоздатност≥ не розр≥зн¤лис¤. ¬они були повноправними громад¤нами (cives optimo jure).  атегор≥ю неповноправних громад¤н (cives m≥n optimo jure) складали в≥льноотпущенники (libertini), ¤к≥ не мали права шлюбу (jus connubii), не могли бути маг≥стратами (не мали jus honorum) ≥ були обмежен≥ в≥дносно права голосуванн¤ (jus suffragii); вони брали участь лише в трибутних ком≥ц≥¤х, ≥ то т≥льки в чотирьох м≥ських трибах.

ѕон¤тт¤ Ђлатиниї (latini) в≥дносилос¤ спочатку до жител≥в в≥льних латинських м≥ст. «а договорами з –имом њм надано було jus commercii (майнова правоздатн≥сть), а де¤ким надавалос¤ ≥ jus coniiubii (право шлюбу).

ѕ≥сл¤ Ћат≥пськоњ в≥йни (340-338 рр.) де¤к≥ жител≥ м≥ст Ћац≥¤ д≥стали право римського громад¤нства, ≥нш≥ ж продовжували називатис¤ латинами. «а ними збер≥галос¤ право шлюбу ≥ майнова правоздатн≥сть, р≥вна з римл¤нами, бо вони не брали н≥¤коњ участ≥ в римському пол≥тичному житт≥. “ак утворилас¤ категор≥¤ латинського громад¤нства, ¤ка поширюЇтьс¤ на р≥зн≥ категор≥њ населенн¤.

–аби не користувалис¤ н≥¤ким захистом держави. ¬они були виключен≥ з цив≥льного житт¤. « точки зору римських рабовласник≥в, м≥ж рабами ≥ тваринними не було н≥¤коњ в≥дм≥нност≥; пан був в≥льний в житт≥ ≥ смерт≥ своњх раб≥в. Ќа в≥дм≥ну в≥д грецьких держав в –им≥ раб н≥де не м≥г знайти притулку, н≥хто не м≥г його захистити.

ѕ≥дкоренн¤ –имом ≥тал≥йських племен ≥ м≥ст не означало ще створенн¤ суворо централ≥зованоњ держави. ћ≥ста ≥ племена продовжували жити самост≥йним, в≥дособленим житт¤м. –им залишавс¤ ≥ надал≥ м≥стом-державою, з ¤кою п≥длегл≥ м≥ста ≥ област≥ знаходилис¤ в догов≥рних в≥дносинах. ƒогов≥р цей (foedus) був примусовим. –≥зн≥ племена ≥ м≥ста ув≥йшли в цю федерац≥ю не на однакових основах. ќдним з них було дароване право римського громад¤нства. “ак≥ м≥ста називалис¤ мун≥цип≥¤ми. ћун≥цип≥њ збер≥гали автоном≥ю у вир≥шенн≥ питань внутр≥шнього житт¤. ƒе¤к≥ з них користувалис¤ повними правами, ≥нш≥ не мали пол≥тичних прав Ц громад¤ни њх не могли брати участ≥ в римських ком≥ц≥¤х вони були м≥стами без права голосуванн¤ (civitales sine suffragio). Ќижче за м≥ста, що отримали римське громад¤нство, сто¤ли м≥ста, що мали латинське громад¤нство. “ретю категор≥ю складали союзники (socii). ƒо них належала б≥льш≥сть. ”мови союзних договор≥в також були не однаковими. «агальним було те, що вс≥ союзн≥ м≥ста позбавл¤лис¤ права вести самост≥йну зовн≥шню пол≥тику ≥ зобов'¤зан≥ були виставл¤ти в≥йська, що складали особлив≥ допом≥жн≥ загони.

ќсобливу категор≥ю м≥ст складали колон≥њ. ѕерш≥ колон≥њ були виведен≥ латинським союзом. ” числ≥ поселенц≥в в цих колон≥¤х могли бути ≥ латини ≥ римл¤ни. «годом ≥ сам≥ римл¤ни виводили колон≥њ, ¤к≥ називалис¤ латинськими. ÷е були в≥йськово-землеробськ≥ поселенн¤, заснован≥ у новозавойованих област¤х.  олон≥њ волод≥ли автоном≥Їю аж до карбуванн¤ монети ≥ мали м≥ський устр≥й, той, що нагадував римський. ќсоби, що в≥дправл¤ли в латинських колон≥¤х р≥чн≥ магистратури, д≥ставали права римського громад¤нства. У” латинськ≥ колон≥њ виводилос¤ в≥д 2 до 6 тис¤ч чолов≥к; кожний поселенець волод≥в д≥льницею в≥д 30 до 50 югер≥в ≥ зобов'¤заний був нести гарн≥зонну службу [III. 5; 209]Ф.

ƒо вищого рангу в≥дносилис¤ колон≥њ римських громад¤н. ” епоху ранньоњ –еспубл≥ки вони ¤вл¤ли собою в≥йськов≥ пости по берегах мор≥в. “акими були ќст≥¤, јнт≥й, —≥на √алльська та ≥нш. —початку у них, ймов≥рно, не було свого управл≥нн¤; згодом вони стали управл¤тис¤ двуумв≥рами, що нагадували римських консул≥в, ≥ радою декур≥он≥в, що в≥дпов≥дала римському сенату.

√оловна мета заснуванн¤ колон≥й в ту епоху була стратег≥чною. –озкидан≥ в р≥зних пунктах завойованих земель, вони повинн≥ були захищати римськ≥ ≥нтереси, втримувати населенн¤ в≥д виступ≥в проти –има, а у раз≥ повстань придушувати њх.

—воњм п≥днесенн¤м у багатьох в≥дносинах –им зобов'¤заний був м≥цн≥й ≥ дисципл≥нован≥й арм≥њ. ” давню епоху римське в≥йсько, що д≥лилос¤ по родам та племенам, складалос¤ з родич≥в, здатних носити зброю. ” ход≥ ≥сторичного розвитку з'¤вл¤Їтьс¤ цив≥льне ополченн¤, що складалос¤ переважно з сел¤н, в ¤ке збиралось все в≥льне населенн¤ ≥ ¤ке д≥лилос¤ зг≥дно майновому цензу. “радиц≥¤ приписуЇ цей розпод≥л на класи —ерв≥ю “улл≥ю, але воно було результатом тривалого ≥сторичного розвитку. ” ранн≥й пер≥од –еспубл≥ки нар≥вн≥ з майновим розпод≥лом з'¤вл¤Їтьс¤ ≥ розпод≥л за в≥ком. ¬с≥ громад¤ни у в≥ц≥ в≥д 17 до 46 рок≥в зобов'¤зан≥ були брати участь у вс≥х походах, ¤к би часто вони не зд≥йснювались. Ќаб≥р в≥йська зд≥йснювавс¤ консулами, що комплектували арм≥ю на основ≥ цензорських списк≥в. ќсновною бойовою одиницею римського в≥йська був лег≥он, в ¤кому перебувало звичайно з 4500 чолов≥к, з них 3 тис¤ч≥ було п≥хотинц≥в, 300 кавалерист≥в ≥ 1200 легкоозброЇних. ¬ажкоозброЇн≥ п≥хотинц≥ д≥лилис¤ на три групи: молодш≥ називалис¤ гастати (hastati в≥д hasta спис), люди середнього в≥ку принципи (principes) та старш≥ по роках триар≥њ (triarii). √аст≥в ≥ принцип≥в в лег≥он≥ було по 1200, а триар≥њв 600. —початку лег≥он д≥ливс¤ т≥льки на цептур≥њ, до к≥нц¤ ж пер≥оду (ймов≥рно, в ход≥ —амн≥тських в≥йн), лег≥он складавс¤ з 30 ман≥пул≥в, а кожний ман≥пул з двох центурий; центур≥Їй командував центур≥он Ц сотник, причому один з центур≥он≥в командував правим, а ≥нший л≥вим крилом ман≥пула, ≥нод≥ ж один центур≥он м≥г командувати вс≥м ман≥пулом.  ≥ннота, що додавалась до кожного лег≥ону д≥лилас¤ на дес¤ть турм, по 30 чолов≥к в кожн≥й.

—таршими начальниками у в≥йську були в≥йськов≥ трибуни, ¤к≥ перший час призначалис¤ консулами, а пот≥м стали обиратис¤ народними зборами. ƒо епохи ѕун≥чних в≥йн основн≥ збройн≥ сили складалис¤ у римл¤н з чотирьох лег≥он≥в, та нар≥вн≥ з римським в≥йськом все б≥льше ≥ б≥льше значенн¤ набувають в≥йська союзник≥в, ¤к≥ зобов'¤зан≥ були виставл¤ти визначен≥ контингенти.

Ѕ≥й починавс¤ легкоозброюваними п≥хотинц¤ми (velites), що метали дротики у ворога ≥ що в≥дходили на фланги, на, ¤ких розташовувалас¤ к≥ннота. ѕ≥сл¤ цього вступали в б≥й гастати, за ними принципи, триар≥њ ж брали участь в битвах лише у вин¤ткових випадках. «броЇю служили меч≥, списи ≥ дротики, дл¤ захисту в≥д ворог≥в користувалис¤ щитами, над≥вали на себе панцир ≥ шолом.

¬елику роль грали римськ≥ укр≥плен≥ табори, що створювалис¤ за певним планом. ¬они служили дл¤ ноч≥вок або дл¤ притулку у раз≥ в≥дступу, а також були опорним пунктом у вс≥х в≥йськових операц≥¤х.

ќсобливо велике значенн¤ мала в арм≥њ дисципл≥на. ¬она не порушувалась пол≥тичною ≥ соц≥альною боротьбою, що в≥дбувалас¤ в –им≥. ” поход≥ солдат був ц≥лком п≥длеглий своЇму начальнику. ƒисципл≥на п≥дтримувалас¤ суворими покаранн¤ми.  омандуючий арм≥Їю, консул або претор, а тим б≥льше диктатор м≥г по своЇму розсуду засудити винного до смертноњ кари, за межами м≥ста –има не було права апел¤ц≥њ до народних збор≥в, не д≥¤ла тут ≥ влада трибун≥в. ÷ентур≥они могли карати по своЇму розсуду солдат за вс¤ку провину; широко застосовувалис¤ в арм≥њ т≥лесн≥ покаранн¤. јле не т≥льки покаранн¤ п≥дтримували дисципл≥ну. –имська арм≥¤ складалас¤ з в≥льних людей, зац≥кавлених в перемоз≥ над ворогом, бо справа йшла про захист р≥дного м≥ста (¤к це було п≥д час галльського нашест¤ або в≥йни з ѕ≥рром) або ж про захопленн¤ нових земель п≥д р≥ллю ≥ пасовища [II. 2; 47]. Ўвидко вводитьс¤ платн¤ солдатам (stipendium). «а переказами, в момент в≥йни з ¬ей¤ми, вже в епоху третьоњ —амн≥тськоњ в≥йни, п≥д час завоюванн¤ земл≥ саб≥н¤н, римл¤ни уперше, з≥ сл≥в ‘аб≥¤ ѕ≥ктора, ¤к≥ передаЇ —трабон, Ђспробували багатстваї.

” римськ≥й арм≥њ нар≥вн≥ з покаранн¤ми ≥снували ≥ нагороди. ѕолководець, що мав imper≥um ≥ що виграв в≥йну ≥з зовн≥шн≥м ворогом, оголошену за певними правилами, д≥ставав право на тр≥умф: так називавс¤ урочистий х≥д, в ¤кому полководець в лавровому в≥нку ≥ пурпурн≥й, прикрашен≥й золотом тоз≥ на кол≥сниц≥ в'њжджав у супровод≥ звит¤жного в≥йська. ’≥д зак≥нчувавс¤ в  ап≥тол≥њ, де зд≥йснювалис¤ урочист≥ жертвоприношенн¤. ћалий тр≥умф називавс¤ овац≥Їю. ” цьому випадку полководець вступав в –им на кон≥ або ж п≥шим, на голов≥ його був миртовий в≥нок ≥ од¤гнутий в≥н був в звичайну тогу.

—олдати, що в≥дзначилис¤ ≥ оф≥цери могли отримати р≥зн≥ нагороди за пор¤тунок римського громад¤нина: на голову покладали в≥нок з дубового лист¤ (corona civica), золотим в≥нком нагороджувавс¤ той, хто перший п≥дн¤вс¤ на ст≥ну ворожого м≥ста (corona muralis).

„аст≥ в≥йни спри¤ли тому, що в≥йськове житт¤ було повс¤кденним, солдати не в≥двикали в≥д в≥йськовоњ служби, а загартовувалис¤ ≥ набиралис¤ в≥йськового досв≥ду. ƒл¤ вищого стану римл¤н т≥льки служба в арм≥њ могла в≥дкрити пол≥тичну кар'Їру. ” III ст. в≥йськову справу ще не перетворили в профес≥ю, арм≥¤ збер≥гала колишн≥й сел¤нський характер, ≥ по зак≥нченн≥ поход≥в б≥льш≥сть солдат прагнуло повернутис¤ до р≥дних вогнищ.

“ак вигл¤дало римське сусп≥льство до початку ≤≤≤ ст до н.е.

1	2	3

Ќазва: —усп≥льний ≥ державний лад –имськоњ –еспубл≥ки
ƒата публ≥кац≥њ: 2005-02-18 (1507 прочитано)