Культура > Українська культура та історія Придністров'я

Українська культура та історія Придністров'я

З покоління в покоління люди передають національні культурні традиції, звичаї, пісні, легенди про походження населених пунктів, побудову церков та історичні події. Є дані, що деякі з цих легенд мають реальне історичне підгрунтя. В останні десятиліття інтерес до власної історії і культури особливо підсилився. Ще за радянських часів в багатьох селах були місцеві краєзнавці та історики-аматори, які вивчали і записували фольклор, топоніміку, історичні відомості. А десь сто п’ятдесят років тому було зовсім не так. Описуючи свою мандрівку по Карпатах, Яків Головацький писав: "Немає у нас, як це буває в інших краях, ані по селах, ні в містах, ні в місечках письменика, ученого, любителя рідної минувшини, який, збираючи пам’ятки своєї околиці, зміг би інформувати про все подорожнього та подати добру пораду... Немає жодного твору, де були б описані місцевість та пам’ятні місця." Тепер все змінилося. Із здобуттям незалежності місцеві краєзнавці у багатьох місцях публікують зібрані матеріали. В де-не-де навіть був налагоджений випуск культурно-історичної періодики. Незважаючи на фінансові труднощі, в Борщеві, наприклад, вже близько восьми років виходить історико-краєзнавчий збіпник "Літопис Борщівщини", який видають Борщівський краєзначий музей та краєзнавче товариство "Джерело" (редактор Ігор Скочиляс). Зусиллями інших ентузіастів на Буковині видавався щоквартальник "Дністер", літературно-мистецького, громадсько-історичного та культурно-освітнього спрямування (редактор Марія Чобан). Крім того, досить багато місцевих краєзнавців написали і опублікували брошури з історії рідних сіл. Та все ж таки, найбільше інформації зберігається в народній пам'яті і щоб перенести її на більш надійні носії потрібно дуже багато кропіткої роботи. У цій короткій статті можна лише побіжно оглянути народне трактування власної історії та культури на теренах Придністров'я, рухаючися від витоків Дністра і Стрия до українсько-молодовського кордону. Для більш повної картини тут інколи будуть приводені дані з літературних джерел. Експедиція збирала також етнографічний матеріал, але суттєво нового нічого не було знайдено, здебільшого звичаї до деталей збереглися так, як це, наприклад, описує Олекса Воропай.

м. Турка. Це "столиця" бойківського краю, розташована в Карпатах зовсім недалеко від верхнього Стрия по обидвох берегах його притоки Яблоньки. А трохи західніше від Турки розпочинає свій біг Дністер. Турка як село відоме з 15-го століття, коли польський король Владислав Ягайло передав право на його володіння одному з волоських шляхтичів, який став на службу в короля. Коли у 1729 році Турку придбав Ян Антоній Калиновський і добився переведення її до стану міста, він, намагаючися принадити купців та ремісників, обіцяв їм широкі свободи і пільги, незалежно від їх майнового і громадського стану, релігій та національності. Він мав на меті зробити з Турки великий торговий центр, для чого вона, розташована на гостинці з Польщі до Угорщини, добре надавалася. З тих часів у Турці завжди було мішане населення - українці, поляки, волохи, жиди. Тільки євреї складали замкнену громаду, решта ж населення поступово українізувалася, всі ходили до тої самої православної церкви. Лише після побудови мурованого костелу поляки стали зберігати свою національну ідентичність, але українсько-польських шлюбів все було багато. Під час експедиції "Дністер-2001" у Турці місцеві люди розповідали, що в мішаних подружжях діти частина дітей хрестилася у костелі, а частина у церкві. Якщо батько був поляк, то у костелі хрестилися хлопчики, а якщо полькою була мама, то - дівчатка. Хрещені в костелі українці тепер складають місцеву римо-католицьку парафію.

с. Вовче. Тут бере свій початок Дністер. Він витікає з джерела на горі недалеко за селом, але завдяки численим притокам швидко стає повноводним і вже в самому селі становить певну перешкоду для сполучення між правобережною і лівобережною частинами села. Село старовинне, патріархальне, типове для гірської частини Придністров’я. У верхів’ях Дністра і Стрия по селах майже всі родини живуть з діда-прадіда і добре пам’ятають про своє походження. Ще донедавна тут існував поділ на “хлопів” і “шляхту”. І хоч ті і другі бували однаково бідні, але в церкві стояли окремо і для подружжя обирали партнера тільки в межах свого стану. Люди в цих селах глибоко релігійні, свято дотримуються старих звичаїв. Тут дуже часто на подвір’ях, вздовж доріг можна побачити хрести, кам’яні і дерев’яні. Ці хрести ставилися в різних випадках, але їх можна поділити на дві групи. Є хрести як знак прохання допомоги у Бога (щоб урожаю бути, щоб діточки годувалися, щоб чоловік або син з війни повернувся). Інші хрести ставилися в подяку Богові за одужання після тяжкої хвороби, за щасливе повернення з війни, заробітків. Багато з тих, хто емігрував в далеку Америку також ставили хрести, щоб залишити пам’ять про себе. Окремо ставилися великі хрести в пам’ять скасування панщини 1848 року і насипалися кенотафи (порожні могили з хрестами) загиблим січовим стрільцям. Це явище було характерне всюди в Галичині. Більша частина цих пам’яток була зруйнована в радянські часи, але після здобуття незалежності України вони всюди були відновлені. У самому Вовчому було дві церкви, дві каплички і костел. На вході до церкви Пресвятої Богородиці висить пам’ятна дошка з таким надписом: “Найбільшому украіньскому поетови Тарасови Шевченкови в столітнї роковини уродин 1814 - 1914”. Про побудову цієї церкви існує легенда, яка в певній мірі є типовою для Приністров’я. Церкву планувалося поставити на горі, що піднімається над селом, недалеко від костелу. Місце було освячене і на ньому був поставлений хрест. Але ця земля належала швабам (німцям), і вони вночі перенесли хрест на протилежний берег Дністра, а людям сказали, що хрест з волі Божої переніс вітер. Люди повірили і збудували церкву на новому місці. Зразу за селом під старою дуплястою липою стоїть криниця. Люди називають її Франковою, бо ніби до неї приїжджав наш славетний письменник. Живуть серед мешкаців села, так як і в інших карпатських селах, перекази про боротьбу воїнів УПА. Найчастіше в таких переказах присутній трагічний момент самознищення партизанів, вмотивованого небажанням потрапляти в руки катів НКВС.

с. Верхнячка. Тут починається Стрий. І от, легенда про побудову церкви в селі подібна до тої, що у Вовчому. Колись в грозі з церкви зірвало хрест і занесло вітром. Нову церкву побудували там, де знайшли хрест.

с. Н. Висоцьке. Ще та сама тематика легенди. В селі була стара церква. Нову хотіли будувати на попівстві, вже поставили хрест, але за ніч хрест перенісся до старої церкви. Там і побудували нову. Церкви у карпатських селах будувалися переважно дерев’яні. Багато з них є справжніми шедеврами народної архітектури. Як приклад можна навести відому церкву Пресвятої Богородиці у Маткові на Стрию побудови 1838 р і менш відому у Бусовиську на Дністрі, побудовану ще в 1718, про що свідчить дошка при вході до церкви. Особливо цікаві церкви з багатоступеневими верхами, такі як у с. Комарники та колишня церква з с. Кривка, перевезена до Львова у музей народної архітектури у Шевченківському гаю. Лише десь років сто де-не-де починають з’являтися муровані церкви. Особливої уваги заслуговує церква Святого Духа у селі Бориня недалеко від Турки. Вона побудована в 1912 р. і несе в собі деякі риси романського стилю.

с. Лімна. Наддністрянське село Турківського району. Місцеві жителі вважають, що раніше село називалося Ломна, і ця назва походить від слова “ломати”. Однак, скорш за все в основі назви лежить румунське лемн “деревина”. Волохи були одними з перших жителів села, яке було засноване приблизно в 15-му столітті. За легендою в селі було поставлено хрест на честь перебування тут Маркіяна Шашкевича. В селі є гарна, типова бойківська трибанна дерев’яна церква, яка довший час була закрита, але люди таємно доглядали за нею, і зовні, і всередені, зберігали вбрання для священника та стару Біблію в оправі, обитою бляхою. Вже в часи перебудови люди самовільно її відкрили, користуючись присутністю в селі експедиції “Дністер”, що викликало переслідування винуватців з боку районного відділу КДБ.

с. Головецьке. Це вже Старосамбірський район. Село велике, складається з кількох колишніх хуторів Бабино, Шляхта, Підтатарином, Золотківець, Гвоздець та самого давнього села Головецького. І кожна з цих назв має своє народне пояснення. Наприклад назву Підтатарином пов’язують з історичним фактом татарського наїзду 1594 року. Тоді місцеве населення ховалося від наїзників в горах і скочували на татарські чамбули, які йшли долиною, великі колоди. Таким робом одного татарина було вбито, і він був похований на одному з пагорбів. Про інші деталі татарського наїзду можна почути в сусідньому Дністрику Головецькому. При в’їзді в Головецьке з боку Лімни стоїть великий хрест в пам’ять про скасування панщини, і цей хрест один з небагатьох, який не був знесений за радянських часів. Очевидно він не муляв очі районному начальству. Але люди думають інакше. Від багатолітнього в’язня радянських концтаборів у 1989 році була записана наступна казка.

За Руськими горами на славному Дунаї стояв стольний город Відень. Жив там цісар Франц-Йосиф з дружиною, синами і доньками. Їх було стільки, скільки земель у цісаря. Кожна дитина опікувалася дарованою їй землею. Руську землю опікував наймолодший син. Поїхав він у Карпати довідатися, як живуть у його володіннях люди. Пройшов він ту землю, вернувся до батька і сказав йому: “Знайдіть мені трьох коней - тлустого, сухого і сліпого!” Цісар не знав, що йому відповісти на то, і велів привести коней, а син сказав: “Тлустий кінь - то твої вельможі, які грабують землю Руську. Сухий кінь - то твій нарід, який живе у ярмі панському, а сліпий кінь - то ти сам, бо ніц не бачиш!” Задумався цісар і вирішав сам піти у ту землю, накинувши поверх мундуру лахміття. Минув гори і прийшов у село Головецько. Зайшов у крайню хату до бідної вдовиці і напросився переночувати. Жінка відповіла, що радо прийме гостя, але не має нічого поїсти ні для подорожнього, ні для своїх діточок. Дав їй гість пару крецарів і вона пішла до корчми купити в жидів хліба. Жиди вдивувалися на такі гроші, але хліба дали, зібралися разом і на решту для вдови спромоглися. Жінка прийшла додому, нагодувала дітей, гостя і вже вогень не паливши повкладала всіх спати. Раненько вона встала і запалила п’єц. Дим побачили гайдуки, прибігли, залили вогень водов і погнали усіх на пащину. Працює цісар з людьми в полі, вже й час обіду підійшов, але ніхто їх не годує. Тоді він крикнув, що пора вже обідати. Гайдуки з нагаями накинулися на него, а цісар скинув лахміття і став перед ними у свому цісарському вбранні. Гайдуки постовпіли, попадали на коліна, помліли, а цісар крикнув, щоб гайдуків прибрали, а пащину закопали. З того часу стоїть у Головецькому Хрест Свободи, і ніяка сила не може його звалити. При виході з села стоїнь стара криниця. На її кам’яному цямринні бив вибитий лев на щиті, над яким стоїть надпис:”Герб Руси”.

1	2	3	4	5	6	7

Назва: Українська культура та історія Придністров'я
Дата публікації: 2005-02-23 (2751 прочитано)