Культура > Українська культура ХІХ - початок ХХ ст.

У середині XIX ст. стан українського шкільництва можна було оцінити як катастрофічний. Колишні середні школи з українською мовою навчання перетворилися на духовні семінарії, а нові, як уже говорилося, були російськомов­ними. "Ці всі школи, — писав Мирослав Семчишин, — були чужими для українського народу не тільки мовою, але й програмою, бо в усіх читанках і підручниках говорилося тільки про руський народ, його звичаї, життя, історію. Про свою батьківщину українська дитина нічого не довідалась". На Правобережжі гнітило польське шкільництво. Діти ук­раїнців не мали майбутнього, вони виходили зі школи, не маючи підготовки зі своєї мови, культури, історії. Імперії потрібні були сліпі раби, глухонімі послушники без роду, без племені.

За часів боротьби за визволення селянства з кріпацької неволі головним завданням української громадської куль­турної праці було поширення народної освіти, заснування недільних шкіл для дорослих. Недільні школи у колишній імперії з'явилися найраніше у Києві під захистом обрано­го куратора округу М. І. Пирогова і за діяльної участі про­фесора П. В. Павлова. У жовтні 1859 р. перша недільна школа була відкрита в Києві при Подільському повітово­му училищі. У 1860 р. про відкриття недільної школи клопо­чуться цукрозаводчики К. М. Яхненко і П. Ф. Симиренко.

В організації шкіл беруть участь Т. Шевченко, М. Драгоманов, Ф. Вороний, брати Стефановичі, О. Стоянов, П. Чубинський, П. Житецький. Засновані школи в Чернігові, Каневі, Переяславі, Полтаві.

Дещо по-іншому складалась освітницька діяльність у Галичині, де 70-ті роки проходять під знаком розвитку шкіль­ництва і виходу у світ цілої серії підручників — переклад­них та оригінальних, написаних авторами для нижчої і се­редньої школи — з української мови, літератури, географії, математики, латини, природознавства, фізики, мінералогії, граматики грецької мови, філософії, історії церкви та ін. Авторами їх виступають О. Огоновський, О. Барвінський, В. Ільницький, А. Вахнянин, М. Полянський та ін.

Центром національного відродження в Україні був Хар­ківський університет. У 1841 —1849 рр. ректором універси­тету був П. Гулак-Артемовський — відомий український поет, літературознавець, педагог. Професор університету О. Потебня зробив найвизначніший внесок у розвиток вітчизняної науки того часу. Він методологічно поглибив дослідження української мови і літератури, започаткував психологічно-порівняльну школу в українському мовознав­стві, обстоював рівноправність народів і мов. Тут сформу­лювалася своєрідна романтично-філософська школа, дослі­джувалася філософія Ф. Гегеля, І. Канта, І. Фіхте, Ф. Шеллінга. Плідну науково-педагогічну діяльність здійснювали В. Каразін (з ініціативи якого засновано університет), І. Срезневський, А. Метлинський, М. Костомаров та інші вчені. У Чернігові й Києві широку культурно-просвітницьку діяльність провадив Б. Грінченко — український письмен­ник, педагог, етнограф, автор першої книги для читання в школі українською мовою "Рідне слово", "Української граматики" та інших підручників. Велику цінність стано­вить підготовлений і виданий Б. Грінченком "Словарь ук­раїнської мови" (1907—1909 рр.).

Незважаючи на тотальну русифікацію, університети висунули цілу когорту вчених зі світовим ім'ям у галузі природничих та технічних наук, таких, як П. Тутківський, Д. Заболотний, М. Гамалія, І. Пулюй, І. Горбачевський, С. Тимошенко — аж до геніального В. Вернадського. Щодо гуманітарних наук, то рівень і світовий престиж визначи­ли, насамперед, українці: М. Костомаров, М. Драгоманов, В. Антонович, О. Потебня, М. Дашкевич, Ф. Вовк. У галузі філософії з'являються праці П. Юркевича, С. Гогоцького, галицького філософа К. Ганкевича.

Чи не головною науковою подією того часу була участь членів "Київської громади" у діяльності Південно-російсь­кого відділення "Русского географического общества" (1873—1876 рр.). Підсумком експедиції стало семитомне наукове дослідження, яке б могло скласти честь найславетнішій європейській академії того часу. Тут були зібрані і досліджені документи з усіх сфер буття українського на­роду — про природу, географію, історію краю. У виданні взяли активну участь М. Драгоманов, Ф. Вовк, М. Лисенко, О. Русов, П. Житецький, В.Антонович.

Поряд з різними природничими науками в XIX ст. особ­ливого розвитку набирає медицина. Видатними вченими-медиками були: Ілля Буяльський, Єфрем Мухін, Павло Наранович. Так, І. Буяльський видав оригінальний атлас з оперативної хірургії "Анатомико-хирургические таблицы", які були перекладені на ряд іноземних мов. Також ним упер­ше в межах Росії був застосований хлороформний наркоз.

Чимало зробив для розвитку хірургії в Україні Микола Іванович Пирогов. У 1856 р. М. І. Пирогова призначили на посаду опікуна Одеського навчального округу, де він пору­шив питання про відкриття університету в Одесі. У 1858 р. отримавши посаду опікуна Київського навчального округу, він сприяв розвитку і демократизації освіти. Пирогов був од­ним із видатних хірургів XIX ст., добре відомим не лише в Україні, але і за кордоном. Він працював майже в усіх ділян­ках хірургії, але особливо прославився у галузі кістково-пла­стичних операцій, воєнно-польової хірургії, десмургії.

Видатним хірургом був Микола Васильович Скліфосов-ський, професор Київського університету, завкафедрою Московського університету. М. В. Скліфосовський одним із перших почав впроваджувати в оперативну практику асептику і антисептику. Часто приїздив в Україну і оперу­вав хворих у Полтавській міській лікарні, мав симпатії до українського національного руху.

Одним з перших професорів хірургії, які починали чи­тати лекції українською мовою, був декан медичного фа­культету Харківського університету Павло Михайлович Шумлянський. Наукові праці Шумлянського присвячені лікуванню вивихів.

Петро Андрійович Наранович займався розвитком уро­логії, запропонував ряд нових хірургічних інструментів, дуже вдало робив операції на очах.

Талановитим хірургом, основоположником вільної пере­садки шкіри в Україні був Олександр Степанович Яценко.

З 1787 до 1805р. у Львівському університеті діяв медич­ний факультет. У 1805 р. замість медичного факультету створено дворічну медико-хірургічну школу, 1833 р. цю школу реорганізовано на трирічну. У 1894 р. у Львові знову засновано медичний факультет. В Одесі медичний факультет відкрито у 1900р.

Професорами терапії в Росії у XIX ст. були українські вчені-медики: Йосип Варвинський, професор Московського уні­верситету, Йосип Каменський-Гамета був професором Петер­бурзької медико-хірургічної академії та редактором "Военно-медицинского журнала". Професорами цієї академії були: Прохор Чаруківський, Іван Сміловський, Степан Андрієв-ський, Аркадій Альфонський був професором, деканом та ректором Московського університету, Яків Саполович був ди­ректором Петербурзького медико-інструментального заводу.

У XIX ст. розпочали свою працю два найвидатніші тера­певти України Т. Г. Яворський та М. Д. Стражеско, їх обох вважають засновниками терапевтичних шкіл України.

Крім цього, в XIX ст. набувають широкого розвитку фар­макологія, епідеміологія, акушерство, стоматологія.

Займалися науковою працею лікарі провінційних ліка­рень та працівники лікарських управ, міських та військо­вих лікарень. Наукові розвідки та популярні медичні праці писали видатні громадські діячі-лікарі Модест Левицький, Іван Липа та Євген Озаркевич, засновник та директор "Народної лічниці" у Львові.

Після ліквідації кріпацтва почався розвиток земської медицини. Напрям її розвитку йшов від роз'їзної до стаціо­нарної медицини з улаштуванням амбулаторій, збільшен­ням кількості лікарських дільниць. Відкривалися земські акушерські і фельдшерські школи. В усіх 70 повітах налічу­валося 50 земських акушерок та 150 лікарів.

3. Розвиток культури в Україні надзвичайно ускладню­вався мовною політикою, яку здійснювали уряди Польщі та Росії. Якщо у XVIII ст. російський уряд забороняє книго­друкування українською мовою, то в XIX ст. заборони сто­суються освіти. Так, у 1817р. була закрита Києво-Могилянська академія як освітній центр України. Особливо негатив­не ставлення до української мови визначає вже згадуваний вище Валуєвський циркуляр, який у 1876 р. був підтверджений і доповнений пунктами Емського акта. Емським актом у Росії вводилася жорстка цензура на українські книжки, що ввози­лися з-за кордону; заборонялося вживання української мови на сцені, при нотописанні.

Мовна політика в Галичині і Буковині з часу, коли вони опинилися під Австрією, також не сприяла вільному роз­витку української мови. Так, якщо в 1787р. при Львів­ському університеті було відкрито Руський інститут, де на двох факультетах (філософському і богословському) ок­ремі предмети викладались українською мовою, то вже в 1808 р. інститут було закрито під тиском польських шов­іністичних кіл. Національно-культурному розвитку пере­шкоджали австро-польські реакційні сили. Намагання цісарського уряду латинізувати український алфавіт вик­ликало так звану азбучну війну, проти цього виступив М. Шашкевич. Протести передової галицької інтелігенції, підтримані відомими європейськими славістами Ф. Міклошичем і П. Шафариком, змусили реакційні кола відмови­тися від свого задуму.

Першу в Галичині граматику української мови створив 1829 р. І. Могильницький. У 1846 р. з'являється "Граматика української мови" Й. Лозинського. Під впливом революції 1848 р. в Австрії у Львові створюється культурно-освітнє то­вариство 'Талицько-руська матиця", яке видавало книж­ки з різних галузей знань. Першою такою книжкою був "Буквар руський для школ в Галіції" (1848р.), згодом ви­дано "Читанку для малих дітей" М. Шашкевича. У Львівському університеті відкрито кафедру української мови та літератури.

1	2	3	4	5

Назва: Українська культура ХІХ - початок ХХ ст.
Дата публікації: 2005-02-23 (14341 прочитано)