Народознавство > Поняття про етнографію

Типові гуцульські прикраси клокічки — намисто з плодів, яке носять як жінки, так і чоловіки. Можливо, в давнину воно було ритуальним або оберегом. Нараквиці — чоловічі та жіночі прикраси у вигляді браслетів, плетених з вовни, прикрашених геометричним орнаментом. З часів Київської Русі збереглися жіночі чільця — налобні прикраси. Згарди — литі з металу хрести, нанизані на ремінець, які носять жінки, не зустрічаються більше ніде в Європі. Лише в гуцулів зберігся плащевидний ритуальний одяг нареченої гугля, який нагадує давньоруське корзно.

Особливі й гуцульські штани: холоші вишиваються із зворотного боку яскравою вовною, а потім вивертаються вишивкою наверх. Сорочка носиться поверх штанів. Онучі та шкарпетки (капчурі) вишиваються по краях. Жінки носили доколінниці — ногавиці з білого сукна (в холодну пору року). Доколінниці — стародавніші від жіночих штанів. Гуцулки також носили головні перемітки — убруси. Безрукавний одяг називався: гугля, гуня, манта, чуга.
Характерна дівоча налобна прикраса, схожа на давньоруські рясна, потребувала багато праці і була святковою. Її готували всі дівчата й жінки для старшої дочки: поки старша не виходила заміж, молодші не мали права вдягати цей головний убір.

Етнографічний район Карпат і Прикарпаття має ще історичну назву Галичина. У Х — ХІ ст. вона входила до складу Київської Русі. В ХІІ ст. тут було Галицьке князівство, а ХІІІ — XIV ст. Галицько-Волинське. Отже, нині територія Галичини точно не визначена. Крім того, Галичиною називалися у пізніші часи й землі, що входили до інших держав (Польщі, Австрії). Нині Галичиною прийнято вважати території Івано-Франківської, Львівської, Тернопільської, Чернівецької областей. Частину етнографічних груп цих областей ми вже розглянули, тому далі мова піде про райони, перехідні між Поділлям і Гуцульщиною.

Назву Галичина пов’язують з племенами Геродотових алазонів (галізонів). Геродот розмістив їх у межиріччі Дніпра й Південного Бугу, нині це територія Вінницької та Київської областей. Отже, така гіпотеза була б правомірною, якщо припустити, що ці племена перемістилися на захід. Цікавою гіпотезою є думка Олексія Стрижака про кельтське походження назви і самого населення Галичини. Це підтверджується багатьма топонімами та етнонімами спільного походження як у Галичині в Україні, так і в Галлії у Франції, в Галатії у Малій Азії, тобто на всьому шляху, який подолали ці племена. Греки називали кельтів галатами, римлянм — галлами. Цікаво й те, що в південній Галлії є історична провінція Руссийон, столицею якої було місто Русцино, а трохи північніше — м. Рутени (теперішнє Родез), населення якого ще і нині називає себе рутенами.

Галицьке Прикарпаття є перехідним етнографічним районом між Карпатами та Поділлям. Зберігаючи основні риси культури, спільні з населенням Карпат, Галицьке Прикарпаття має й свої оригінальні особливості. До наших днів у Чернівецькій області збереглися хати-мазанки, які можна вважати поліпшеним варіантом трипільських будівель: стіни, стеля, піл для спання, двері й лави — все це виплетене з лози. На Тернопільщині переважають садиби на кількох терасах: на верхній — хата, на нижній — господарські будівлі. Такого типу забудови характерні також і для Поділля.
Одяг жінок відрізнявся від одягу інших регіонів тим, що жінки тут не носили керсета, замість нього була коротенька безрукавка з перехватом на талії — камізелька. Чоловічий одяг — полотнянка, опанча з відлогою — особливо не відрізнявся від подільського. Жіночий кожушок кабат — кофтоподібний одяг приталеного крою, близький до закарпатського сіряка. Дівчата заплітали коси в дрібушки. На весіллі у молодої відтинали косу — звичай дуже архаїчний. Головний убір дівчат вінчик.

У цьому регіоні можна виділити дві етнографічні території: Буковину і Покуття, які мають свої локальні особливості. Назва Буковини походить від назви дерева бук, буковий ліс. Така назва зафіксована у грамотах молдавських господарів з XIV ст. Нині південна Буковина належить до Сучавського повіту в Румунії, а її населення є нащадками волохів і слов’ян. Північна Буковина — це переважно територія Чернівецької області.

Господарство Буковини має такі ж особливості, як і середнє Подніпров’я (Правобережжя): тут переважає землеробство, поширений безколісний плуг, який застосовувався аж до початку ХХ ст. Житло таке ж, як і на Правобережжі, але були відомі рублені хати, в яких стіни мазали широкою смугою тільки посередині від верху до низу. В необмазаній частині стіни нагадують гуцульську хату. Чоловіки-буковинці носять широкі шкіряні пояси та кольорові торбинки через плече, як і гуцули. Жіночі сорочки двох типів: тунікоподібна та волоська. Запаска називається горбаткою. Вона схожа на гуцульську, але має горизонтальний крій, як молдавська катринца. Верхній одяг — кирея або манта.

Назва Покуття походить від назви смт Кути Косівського району Івано-Франківської області. На думку польського етнографа Оскара Кольберга, автора збірки “Покуття”, “Гуцульщина” та ін., поляки, захопивши значну частину України, говорили: “Наша держава по Кути”, що пізніше оформилося в Покуття. Нині Покуттям прийнято вважати рівнинну частину Івано-Франківщини між Дністром і Прутом. Отже, це південно-східний кут Галичини.
Етнографічні особливості Покуття мають багато спільного з Буковиною та Гуцульщиною, проте є й оригінальні риси. Подвір’я має своєрідне планування типу “дворядної зв’язі”. Інтер’єр хати відзначається великою кількістю барвистих тканин, вишивок. На ліжках викладають по кілька вишитих подушок, на жердках вивішують рушники, а над ліжком — одяг. Мальовнича кераміка також була окрасою покутської хати: миски, глечики різної форми і різного призначення. Одяг відрізняється від гуцульського і буковинського переважно візерунками, вишивками, але не кроєм. Чоловіки носять сорочку поверх штанів, одягають торбинку через плече. Жінки підтикають запаску, як на Буковині. Сердак тут носили довгий, опанчу — подільського типу.

Поділля

Поділля відоме в українських літописах під назвою Пониззя, тобто “Русь нижня”, а з XIV ст. ця назва оформилась як Поділля, тобто “Русь долішня”. З кінця ХVІІІ ст. до початку ХХ ст. тут була Подільська губернія, до якої входило 12 повітів. Нині це території між Південним Бугом і Дністром: Вінницька область, південь Хмельницької і Житомирської, північ Одеської, східні частини Чернігівської й Тернопільської областей.
Особливості культури та побуту Поділля зумовлені історичною долею цього краю. На рубежі ХVІ — ХVІІ ст. постійні напади татар призвели до руйнування поселень, господарства, занепаду економіки та культури. Крім того, тривале проживання на Поділлі поляків спричинилося до взаємовпливів у культурно-побутовій сфері. За свідченням деяких етнографів польські жінки запозичили в українок чимало прийомів та візерунків вишивок, крою сорочок та інших елементів одягу.

Поділля умовно можна поділити на три етнографічні групи: Західне, Східне Поділля та Подністров’я. Кожна з цих груп має свої локальні особливості.

Пагорбистий рельєф цієї місцевості створив неповторну картину подільських поселень: житла розташовують на різних рівнях, щось схоже до карпатських сіл. Іноді садиби вивищуються над вулицею на 10 метрів. Подільські житла мають дуже мальовничі настінні розписи, нанесені на свіжовимазані глиною і побілені стіни, піч, сволок тощо. Стіни також прикрашаються різноманітною розписною керамікою. Одяг подолян надзвичайно барвистий і, мабуть, найбагатший у різноманітності візерунків. Жіноче вбрання складалося з таких елементів: сорочка, спідниця або плахта, фартух, пояс або крайка. Фартухи, на відміну від польських (ХVІІ ст.) вишивалися. Голову жінки пов’язували наміткою, рантухом, які кілька разів складали і обвивали голову під підборіддям, закриваючи чоло, а обидва кінці опускали через плечі. Як на Гуцульщині і на Західній Волині, заміжні жінки мали втяте волосся, тому вони одягали кибалку — дерев’яний обручик, що гарно тримав хустку. Чоловічі сорочки були тунікоподібні з високим стоячим коміром. Взимку жінки й чоловіки носили кожухи з приталеною спинкою, вишиті кольоровим шовком. Нашийними жіночими прикрасами були пацьорки (скляне намисто), ланцюжки, гердани (плетені з бісеру прикраси), монети, хрестики.

Середня Наддніпрящина

Цей регіон ще називають Центральною Україною, або Подніпров’ям (хоча остання назва може стосуватися всієї течії Дніпра). Тому точнішою назвою краще вважати саме Середня Наддніпрянщино. Мова йде як про Лівобережжя, так і про Правобережжя. Сюди належать південні райони Київщини й Чернігівщини, південно-західні райони Полтавщини, північні Кіровоградщини, Черкащина та північно-західні райони Дніпропетровщини. Це території, де найактивніше відбувалися процеси етнічного формування українців.
Середня Наддніпрянщина завжди відігравала провідну роль у політичному і культурному житті України. Тут виростали значні центри торгівлі як внутрішнього ринку, так і зовнішнього, міцніли міста, що особливо вплинуло на розвиток матеріальної культури. Здавна ці терени України були густо заселені, адже сприятливі умови для життя створила сама природа краю: рівнинний, спокійний рельєф, чорноземні родючі грунти, повноводі ріки.

Хати будувалися з дерева, каменю, очерету, лози, вкривалися соломою, обмазувалися глиною. Широко застосовували фарби для створення чудових розписів на причілках хат, а також всередині: фризи, сволоки, печі. На Уманщині такі розписи були поширені ще на початку ХХ ст. Як і на Поділлі, в Середній Наддніпрянщині любили керамічний посуд, який виставляли у відкриті шафи. На Полтавщині будувалися хати з рундуками — своєрідними ґанками. Часто вікна обмальовувалися різними візерунками, що створювало надзвичайно барвисту картину поселення. Подекуди залишалися хати-мазанки, глинобитні хати (в Хорольському та Миргородському районах Полтавщини). На Київщині ще до ХІХ ст. зберігалися хати з плетеними стінами, обмазаними з обох боків глиною — залишок трипільської традиції. Лише з кінця цього століття почали ширше застосовувати новий будівельний матеріал — цеглу. Міські будинки не відрізнялися від сільських, проте з ХІХ ст. було запроваджено кілька указів уряду про дотримання єдиного стилю в приватному будівництві.
На Подніпров’ї представлена майже вся різноманітність сільськогосподарських знарядь: плуги, соха, борона, волокуша, мотика, серпи, коси, лопати тощо. Це свідчить про високий рівень плужного землеробства, який Україна виробила з давніх часів.

1	2	3	4

Назва: Поняття про етнографію
Дата публікації: 2005-03-07 (4390 прочитано)