–ел≥г≥¤ > јскетичн≥ моменти у рел≥г≥йно-ф≥лософських погл¤дах стародавн≥х грек≥в

” п≥фагор≥йств≥ сама ф≥лософ≥¤ мислилас¤ ¤к Ђ≥нструментї очищенн¤ душ≥ ≥ розуму людини, ¤к свого роду аскеза. φιλόσοφος, зг≥дно ѕ≥фагору, Ц це людина, вивчаюча природу ≥ практикуюча доброчесне житт¤. ¬ числ≥ чеснот найважлив≥шу роль грала безпристрасн≥сть (Тαπάθεια), оск≥льки саме пристраст≥ розгл¤далис¤ ¤к головна причина зла. [18, с. 123; див. 4, с. 94].

–азом з тим, в орф≥чному аскетизм≥ було чимало грубого ≥ нањвного марнов≥рства, що виразилос¤ в табуюванн≥ зовс≥м безневинних речей.

” правилах орф≥зму були наступн≥: не вживати в њжу боб≥в (вважалос¤, що в них живуть душ≥ предк≥в[4] ) ≥ серц¤ тварин, не п≥дн≥мати того, що впало, не ламати хл≥ба, не в≥дкушувати в≥д ц≥лого буханц¤, не доторкатис¤ до б≥лого п≥вн¤, не розм≥шувати вогню зал≥зом, не переступати через поперечину, не общипувати в≥нка, не с≥дати на м≥рку в одну кварту, не ходити по велик≥й дороз≥, не залишати сл≥ду горщика на зол≥, не дивитис¤ в дзеркало б≥л¤ вогню, розправл¤ти пост≥ль, щоб не залишати в≥дбитка т≥ла, проган¤ти ласт≥вок, що в'ють гн≥здо п≥д дахом.

Ќаступн≥ ф≥лософи внесли свою лепту в розвиток аскетичноњ св≥домост≥. ƒо њх числа сл≥д в≥днести ƒемокрита (460Ц370 рр. до –.’.). ƒемокрит вважав, що душа смертна ≥ гине разом з т≥лом. «а ƒемокритом, н≥¤кого загробного ≥снуванн¤ душ≥ немаЇ ≥ не може бути: Ђƒуш≥ гинуть. Ѕо те, що народжуЇтьс¤ разом з т≥лом, з необх≥дн≥стю повинно загинути разом з нимї; Ђде¤к≥ люди, не знаючи, що смертна природа людини п≥дл¤гаЇ руйнуваннюЕскладають байки про те, що буде п≥сл¤ смерт≥ї [19, с. 466; див. 9, с. 192Ц193].

¬≥дношенн¤ ƒемокрита до с≥мТњ, ж≥нки та д≥тей негативне. ¬≥н в≥ддаЇ перевагу безшлюбному життю. ƒемокрит високо ц≥нуЇ щиру розумну дружбу, адже Ђдружба одного розумного краща дружби вс≥х нерозумнихї [19, с. 660]. Ђ“ой недостойний жити, у кого немаЇ гарного друга, адже це значить, що в≥н погана людина. Ќайнебезпечн≥ший дл¤ дружби наклеп: меч рубаЇ, а наклеп розд≥л¤Ї друз≥вї [19, с. 666]. ўоб не помилитис¤ у вибор≥ друз≥в, треба судити про них по справах, а не по словах, хоча ≥ Ђслово Ц т≥нь справиї [19, с. 565]. “ому й самому Ђпотр≥бно прагнути до доброчесних справ ≥ вчинк≥в, а не до сл≥вї [19, с. 669; див. 9, с. 198]. ћету вихованн¤ Ц дос¤гненн¤ чесноти Ц краще зд≥йснювати переконанн¤м ≥ доводами розуму, н≥ж примусом. ¬ основ≥ вихованн¤ Ц здатн≥сть до сорому, тобто сов≥сть. Ђѕрекрасне ос¤гаЇтьс¤ шл¤хом вивченн¤ ≥ ц≥ною великих зусиль, погане засвоюЇтьс¤ само собою, без трудаї [19, с. 774]. —ама здатн≥сть трудитис¤ приходить до людини в процес≥ навчанн¤ письму, музиц≥, г≥мнастиц≥ ≥ т.п. ¬и¤вл¤ючи своЇ невм≥нн¤ ≥ незнанн¤, людина соромитьс¤, усв≥домлюЇ свою обмежен≥сть ≥ втрачаЇ свою гординю, ¤кщо вона в нењ була.

Ѕагатство ≥ б≥дн≥сть дл¤ ƒемокр≥та Ц не соц≥альна проблема, а моральна. Ѕагатством потр≥бно користуватис¤ розумно, принос¤чи користь народу. Ѕагатий не той, хто волод≥Ї майном, а той, хто б≥дний бажанн¤ми. Ѕ≥дн¤ком бути краще н≥ж багатим, б≥дн¤ки уникають злих п≥дступ≥в, заздрост≥ ≥ ненавист≥. ўаст¤ не в багатств≥, воно не в чередах ≥ в золот≥, не в рабах ≥ не в грошах, щаст¤ Ц в душ≥ [19, с. 780, 776-777]. якщо у тварин головне Ц њхн¤ т≥лесна природа, то в людини Ц скарб душевний [19, с. 783].

≈втюм≥¤ Ц Ђдобрий духї Ц визначаЇтьс¤ ¤к Ђтакий стан, при ¤кому душа живе безтурботно ≥ спок≥йно, не бентежитьс¤ н≥ бо¤зню демон≥в, н≥ ¤кою-небудь ≥ншою пристрастюї. ÷е Ц ур≥вноважен≥сть, гармон≥¤, розм≥рен≥сть, симетр≥¤, безтурботн≥сть, незворушн≥сть, безпристрасн≥сть, благий стан духу, не тотожний плотськ≥й насолод≥. [20, с. 308]. Ѕунт≥влив≥сть Ц протилежний евтюм≥њ спос≥б житт¤. «асоби дос¤гненн¤ евтюм≥њ Ц м≥ра в усьому, пом≥рн≥сть, золота середина, адже Ђпрекрасн≥ше в усьому Ц серединаї [19, с. 739]. “реба бути пом≥рним у насолод≥, не прагнути до минущого, перемагати в соб≥ пристраст≥, а цьому вчить ф≥лософ≥¤ Ц Ђф≥лософ≥¤ зв≥льн¤Ї душу в≥д пристрастейї [20, с. 328]. ѕом≥рн≥сть поширюЇтьс¤ ƒемокритом ≥ на саме п≥знанн¤: ЂЌе прагни знати все, щоб не бути в усьому нев≥гласомї [20, с. 425]. ”с≥ ц≥ моральн≥ приписи розрахован≥ на мудрец≥в, ¤к≥ живуть за законами морал≥. Ђякби сусп≥льство складалос¤ з одних мудрец≥в, то в прав≥ не було би потребиї. Ђћудрець не повинен коритис¤ законам, а Ц жити в≥льної. ¬они живуть непом≥тно. ƒемокрит сказав: Ђѕроживи непом≥тної [19, с. 725]. Ђƒл¤ мудрец≥в в≥дкрита вс¤ земл¤, бо весь св≥т Ц батьк≥вщина дл¤ високого духуї [19, с. 730]. якби люди були справедлив≥ одне до другого, то закон не заважав би кожному жити так, ¤к йому завгодно; адже заздр≥сть народжуЇ початок ворожнеч≥ [19, с. 570; див. 9, с. 199-200; 10, с. 374].

ќсобливе м≥сце в ≥стор≥њ аскетичноњ св≥домост≥ займаЇ ≈п≥кур, погл¤ди ¤кого на безсмерт¤ душ≥ зб≥гаютьс¤ з погл¤дами ƒемокрита. «емне ж ≥снуванн¤ ≈п≥кур призвав п≥дкорити насолод≥. ќднак шл¤х насолоди дуже своЇр≥дний. ≈п≥кур страждав хворобою шлунка ≥ вживав у њжу т≥льки хл≥б ≥ воду. “а при цьому в≥н учив, що нав≥ть найб≥дн≥ша њжа може стати джерелом справжньоњ насолоди, ¤кщо приборкувати жад≥бн≥сть ≥ утримуватис¤ в≥д багатьох бажань. ≈п≥кур ≥ його школа висунули пон¤тт¤ атаракс≥њ, що означало в≥дсутн≥сть хвилюванн¤, незворушн≥сть ¤к прикмету справжнього мудрец¤ Ц вона дос¤гаЇтьс¤ зв≥льненн¤м в≥д страху перед богами, смертю, незрозум≥л≥стю природи та житт¤ й ≥н., а також самоусуненн¤м в≥д громадських справ ≥ пом≥рн≥стю в насолодах. Ќезважаючи на безсумн≥вну аскетичн≥сть особистоњ позиц≥њ ≈п≥кура, вченн¤ його все-таки ставить на перший план ф≥лософ≥ю насолоди Ц гедон≥зм; дл¤ нього все Ц матер≥альне Ц нав≥ть т≥ла бог≥в складаютьс¤ з особливо тонких атом≥в, ≥ душа людини Ц це так≥ ж матер≥альн≥ атоми, ¤к≥ розс≥юютьс¤ п≥сл¤ смерт≥ людини в космос≥. “ому в старозав≥тну епоху ≥удейськ≥ мислител≥ зробили слово Ђеп≥кейросї (еп≥куреЇць) синон≥мом слова Ђсвин¤ї.

 ласична грецька ф≥лософ≥¤ Ц у першу чергу, —ократ, ѕлатон, јристотель Ц уже не може об≥йти питанн¤ про аскетизм, хоча в≥н не належить до числа њњ основних об'Їкт≥в.

Ќасамперед тут варто назвати —ократа (V ст. до –.’.), ¤кий ¤вл¤в собою зразок невибагливост≥ ≥ стриманост≥ в особистому житт≥. —погади його учн¤ јлкив≥ада (у виклад≥ ѕлатона) про те, ¤к учитель переносив т¤готи в≥йськовоњ служби, малюють людину, котра абсолютно не соромитьс¤ н≥¤коњ нужди або прикрощ≥в Ц досить сказати, що в≥н босими ногами ходив по льоду. ¬≥н р≥дко пив вино; не п≥ддававс¤ спокусам любов≥ (зокрема, —ократ, за словами ѕлатона, ви¤вивс¤ байдужим до пестощ≥в, запропонованим йому, за звича¤ми розбещених јф≥н, јлкив≥адом). ¬≥н керувавс¤ у вчинках внутр≥шн≥м голосом, ¤кий заборон¤в йому робити недобре ≥ ¤кого в≥н називав Ђдемономї. Ќа наш погл¤д, це було почутт¤ сов≥ст≥, ¤кого древн≥ греки взагал≥ ще не знали: у своњх вчинках вони керувалис¤ колектив≥стськоњ (пол≥сною) мораллю ≥ не могли у¤вити соб≥ ¬севидючого ќка[5] . «а в≥рн≥сть цьому голосов≥ —ократа й стратили Ц за обвинуваченн¤м у введенн≥ нових бог≥в ≥ неповаз≥ до старих.

¬ област≥ мисленн¤ —ократ був наст≥льки ж, можна сказати, аскетичний, ¤к ≥ в побут≥. ¬≥н, под≥бно п≥фагор≥йц¤м, стверджував, що чеснота утверджуЇтьс¤ через знанн¤. јле знанн¤ суЇтн≥ ≥ порожн≥, так само ¤к ≥ мистецтво спритних соф≥ст≥в Ц псевдоф≥лософ≥в, ¤к≥ шикували вм≥нн¤м видавати чорне за б≥ле, Ц викликали в нього в≥дразу. “ому в≥н шокував аф≥нських аристократичних юнак≥в, що хизувалис¤ своњми знанн¤ми, методом д≥алектичноњ евристичноњ бес≥ди, у ход≥ ¤коњ задавака переконувавс¤, що в≥н Ђн≥чого не знаЇї. Ђ«овс≥м мене не стосуЇтьс¤ї, Ц говорив в≥н, коли мова заходила про що-небудь, кр≥м етики. ¬≥н завдав нищ≥вного удару соф≥стиц≥, ¤ка ≥гноруЇ моральн≥ начала ф≥лософ≥њ.  ритична позиц≥¤ —ократа зруйнувала колишн≥ нањвн≥ основи античноњ думки, навчила брати п≥д сумн≥в безапел¤ц≥йн≥ твердженн¤.

Ќа погл¤д учн¤ —ократа ѕлатона (469-399 рр. до –.’.), Ї два св≥ти Ц св≥т т≥лесний ≥ св≥т ≥дей (μή Тόν); усе матер≥альне маЇ джерелом св≥т духовний (д≥алог ЂЅенкетї). ѕлатон, за ¤ким Ђст≥льки потр≥бно мати прихильност≥ до т≥ла, ск≥льки воно бере участь у служ≥нн≥ ф≥лософ≥њї [21, с. 334], прагнув жити максимально духовно. «ан¤тт¤ г≥мнастикою (ѕлатон у молодост≥ був переможцем в ол≥мп≥ад≥ по метанню диска) покликан≥ були приборкати т≥ло. ƒл¤ своЇњ в≥домоњ академ≥њ в≥н обрав в јттиц≥ незручне м≥сце, Ђщоб не дати т≥лу дуже н≥житис¤ї [21, с. 334]. «в≥дси виражена ѕлатоном неповага до мистецтва ¤к Ђт≥н≥ т≥н≥ ≥дењї Ц в≥н аскетично в≥дкидаЇ насолоду, ¤ку доставл¤Ї образотворче мистецтво, ¤к неварту ф≥лософа. “≥льки музика ≥ г≥мнастика визнавалис¤ ним зан¤тт¤ми, що личать благородному мудрецев≥. ѕлатон наст≥льки ж високо, ¤к ≥ його попередники, п≥дн≥с чесноту, вважаючи, що виховати њњ можуть лише зан¤тт¤ ф≥лософ≥Їю. ¬≥н також вважав, що г≥дним правителем може бути т≥льки ф≥лософ. «а його у¤вленн¤ми, благородна людина повинна вчитис¤ до 50 рок≥в, а пот≥м керувати. ¬ихованн¤ повинно було розвивати в д≥т¤х серйозн≥сть, мужн≥сть ≥ повага до пристойност≥. ёнацтво варто виховувати в суворому дус≥ Ц в усьому, що стосуЇтьс¤ т≥ла, њж≥ ≥ нав≥ть суми знань.

¬ област≥ пол≥тичного ≥деалу ѕлатон ви¤вивс¤ шанувальником аскетичного духу —парти, що визначило г≥пертрофований аскетизм його концепц≥њ. ¬≥н вважав, що ус≥ повинн≥ волод≥ти однаковою часткою майна; золото ≥ ср≥бло сл≥д заборонити, приватну власн≥сть скасувати, тому що щаст¤ Ц не в багатств≥; чолов≥ки ≥ ж≥нки повинн≥ жити в сп≥льних будинках ≥ њсти за сп≥льним столом; одруженн¤ повинно зд≥йснюватис¤ по жеребу; д≥ти в≥ддаютьс¤ на вихованн¤ сусп≥льству, так що батьки нав≥ть не повинн≥ знати, ¤к≥ саме д≥ти Ц њх; до вс≥х дорослих д≥ти повинн≥ звертатис¤ Ђбатької ≥ Ђматиї; народжених кал≥ками сл≥д ховати в потайному м≥сц≥ (д≥алог Ђƒержаваї). Ќеважко побачити, що багато п≥зн≥ших утоп≥й комун≥стичного типу поход¤ть в≥д ƒержави ѕлатона.

1	2	3	4	5

Ќазва: јскетичн≥ моменти у рел≥г≥йно-ф≥лософських погл¤дах стародавн≥х грек≥в
ƒата публ≥кац≥њ: 2005-03-22 (4233 прочитано)