Наукознавство > Багатомірність теоретичних об'єктивацій історизму в наукових дослідженнях

Багатомірність теоретичних об'єктивацій історизму в наукових дослідженнях

Концепцiя Т.Куна найбiльш елементарна, бо вона спирається на протиставлення двох типiв наукових змiн. На протязi певного перiоду "нормальної науки" у наукових домiнує авторитет деякої те­­­орiї, або "парадигми": для дослiдникiв обмеженої наукової сфери вона визначає, якi питання можуть бути сформульованi, якi iнтерп­­­ретацiї визнаються науковими, до якої школи вiдноситься конкретне коло вчених. Цей перiод "нормальної науки" переривається радикаль­­­ними трансформацiями - "науковими революцiями", пiд час котрих однi провiднi теорiї замiнюються iншими. Перехiднi процеси мiж "нормальним" та "революцiйним" станом науки розглядаються двома способами: в одних випадках Кун дає фiлософсько-епiстемологiчну iнтерпретацiю, в iнших - соцiологiчну. Використання вiтгенш­­­тейнiвського термiну "парадигма" у Куна є подвiйним: як iнтелекту­­­альна концептуальна схема, котра на протязi певного часу зберiгає iнтелектуальний авторитет i використовується у формi вищої теоре­­­тичної iнстанцiї, та як прояв влади авторитету, який засвiдчує, що певне коло науковцiв спирається на точку зору конкретної теоретич­­­ної схеми, створеної тiєї чи iншою творчою особистiстю. Творець теорiї, на вiдмiну вiд послiдовникiв, не обмежений схемами мислен­­­ня, вiн має ширше поле свiтогляду, анiж епiгони. Однак, обме­­­женiсть послiдовникiв правилами прийнятої мови стає дуже корисним для науки, тому що дозволяє чiтко здiйснювати рацiональнi дiї у дослiдженнях. Але, все ж таки, залишається невирiшеним питання: у чому полягає рацiональнiсть вибору в процесi змiни одних схем мис­­­лення iншими?

Ст.Тулмiн при вирiшеннi даної проблеми дiйшов висновку, що не­­­обхiдно вирiзняти "процеси нововведення - можливi способи розвитку вiдповiдної традицiї, запропонованi її прихильниками, i вибiр ­­­рiшення вчених вибрати деякi з пропонованих нововведень" [2. -с.185]. Таким чином, одиницями модифiкацiї, котрi можна порiвню­­­вати мiж собою i робити висновок про їх рацiональнiсть, визнаються "концептуальнi схеми", якi спiвiснують, стикаються у процесi зас­­­тосування, приймаються науковим спiвтовариством як найбiльш зручнi у використаннi. Тому новi iдеї використовуються з причин дiї про­­­цесу "несвiдомої творчостi" продуктивного уявлення, а не рацiональностi в логiчному розумiннi. Опосередковуючись процесом вiдбору (на зразок дарвiнiвського), зовнiшнi та внутрiшнi фактори розвитку "наших iнтелектуальних традицiй в науцi та iнших сферах" (Тулмiн) здiйснюють концептуальнi нововведення. Розглядаючи пози­­­тивнi якостi конкуруючих наукових теорiй, ми звертаємо увагу на критерiї вiдбору, якi дiйсно керують вiдбором з-помiж конкуруючих концепцiй у кожному конкретному випадку.

При поясненнi наукових змiн Кун i Тулмiн зумiли довести, що у рiзний час iснують рiзнi Свiдомостi, загальнi уявлення, котрi виз­­­начають дiяльнiсть вчених. Разом iз цим, це вдалося їм зробити з позицiї певної (власної) парадигмальної конструкцiї iсторiї науки. Iнакше кажучи, вони змогли дати свої рацiональнi визначення проце­­­су змiни наукових парадигм тiльки з точки зору власної iсторичної парадигми, котрої вони дотримувались. А з позицiй рефлексивного аналiзу, слiд визнати, що можливим є iснування iсторiї не тiльки природничонаукових понять, а й iсторiї iсторичних понять. Тому, описуючи змiни наукових уявлень, виявляючи критерiї вiдбору даних фактiв для опису, треба враховувати, що й цi критерiї рацiональ­­­ностi самi є виразами певної концептуальної структури. Використан­­­ня понять "абсолютнi передумови" Коллiнгвуда, "парадигми" Куна, "iдеали природного порядку" Тулмiна не обмежується процесами нау­­­кових змiн, а опирається на певнi акти усвiдомлення та пояснення iсторичних змiн. Тому природно виникає питання про iснування "аб­­­солютного", яке, являючи собою предмет змiн, i водночас, не є предметом доказiв i спростувань. Тулмiн зробив висновок, що фунда­­­мент змiни старої системи мислення новою не може бути визначеним нi у першiй, нi у другiй.

Для I.Лакатоса теза, що iсторiю науки, як i iсторiю взагалi, неможливо створити без попередньої наявностi понять про iстотне та неiстотне у сферi дослiдження, взагалi стає програмною. На думку Лакатоса, Кун схиляється до "оригiнальної концепцiї iррацiональної змiни рацiональних авторитетiв". "Там, де Кун i Фейєрабенд бачать iррацiональну змiну, iсторик науки може показати, що цей перехiд був рацiональним"[8. -с.230].

Iмре Лакатос (1922-1974) - британський iсторик науки угорського походження, один з лiдерiв iсторичної школи у методологiї та фiло­­­софiї науки. Вiн разом з Дж.Агассi, П.Фейєрабендом, Дж.Уоткiнсом, У.Бартлi, А.Масгрейвом, Д.Мiллером та iншими був учнем К.Р.Поппера (так званi попперiанцi) i проводив велику роботу з пропаганди поп­­­перiвських iдей. Вiн, також, "вiдчув" вплив поглядiв Д.Пойї.

Мету своїх дослiджень I.Лакатос вбачав у логiко-нормативнiй ре­­­конструкцiї процесiв змiни знання та побудовi логiки розвитку нау­­­кових теорiй на основi ретельного вивчення реальної емпiричної iсторiї науки.

До його основних праць вiдносять: "Регрес у нескiнченнiсть та засади математики" (1962); "Доведення та спростування" (серiя ста­­­тей 1963-64 р.р.); "Змiни у проблемi iндуктивної логiки" (1968); "Фальсифiкацiя та методологiя наукових дослiдницьких програм" (1970); "Iсторiя науки та її рацiональнi реконструкцiї"(1970).

Вiдштовхуючись вiд теорiї Поппера та критики Куна, Лакатос у працi "Фальсифiкацiя та методологiя наукових дослiдницьких прог­­­рам" заклав основи своєї власної концепцiї логiко-нормативної ре­­­конструкцiї розвитку науки - методологiї науково-дослiдницьких програм.

У ходi своєї iнтелектуальної еволюцiї Лакатос далеко вийшов за рамки концепцiї Поппера, хоча сам вiн неодноразово пiдкреслював нерозривний зв'язок своєї концепцiї з попперiвською: "основнi ас­­­пекти цiєї нової програми були розвинутi на основi iдей Поппера i, в особливостi, з його заборони "конвенцiоналiстських", тобто змен­­­шуючих змiст, хитрувань"[8. -с.227].

Подолання Лакатосом позицiї Поппера виявляється вже в тому, що для нього проблеми iсторичної еволюцiї науки вiдразу ж стають центральними (а не проблема "росту знання" самого по собi). Логiка науки, за Лакатосом, може бути лише теорiєю її розвитку. Основне спрямування Лакатоса полягає в тому, щоб зблизити логiко-методо­­­логiчнi дослiдження з iсторико-науковими.

У вже згадуванiй працi "Фальсифiкацiя та методологiя наукових дослiдницьких програм" Лакатос пропонує для розгляду такi пробле­­­ми:

- етапи розвитку наукового мислення Поппера (догматич­­­ний * наївний методологiчний * витончений фальсифiкацiо­­­нiзм);

- порiвняльний аналiз концепцiй Поппера та Куна, крити­­­ка Куном Поппера;

- виклад своєї власної концепцiї, котра, за словами Ла­­­катоса, являє собою подальший розвиток iдей Поппера.

У критицi фальсифiкацiонiзму Лакатос починає свiй розгляд з фiксування ситуацiї, котра склалась у методологiї науки на час по­­­яви першого рiзновиду фальсифiкацiонiзму, а саме - догматичного фальсифiкацiонiзму.

Джастифiкацiонiзм, згiдно котрого наукове знання складалось з доведених тверджень, був зруйнований. Характерним для нього було протиставлення мiж одиничними твердженнями та унiверсальними те­­­орiями, де одиничне твердження, що виражає "впертий факт", може спростувати теорiю.

Iдеал доведеної iстини вимагав замiни. У логiчному емпiризмi (наприклад, у Р.Карнапа) його було замiнено iдеалом "ймовiрної iстини". А у соцiологiї пiзнання (Поланi та Кун) - iдеалом "iстини за (мiнливою) згодою".

Але тепер скептицизм набуває крайнього твердження, що не повин­­­но i не може бути доведеного знання, а отже - немає знання вза­­­галi. Методологiчний скептицизм вiдкидає всi iнтелектуальнi стан­­­дарти. Нiщо не може бути встановленим, так само i нiщо не може бу­­­ти вiдкинутим, всi науковi побудови є однаково неймовiрними. Скеп­­­тицизм "вiдчинив дверi для iраацiоналiзму, мiстицизму та забо­­­бонiв"[9. -с.18].

Саме як споба здолати цей скептицизм виникає догматичний (або натуралiстичний) фальсифiкацiонiзм. Його представником був у по­­­чатковий перiод своєї творчостi К.Поппер. Однак вiн швидко усвiдо­­­мив неконструктивнiсть цiєї позицiї i внаслiдок цього деякий час (до сформулювання методологiчного фальсифiкацiонiзму) не публiку­­­вав жодної працi. Саме ця позицiя Поппера критикувалась спочатку А.Айєром, а пiзнiше - й iншими.

Догматичний фальсифiкацiонiзм визнає лише достовiрнiсть емпiричного базису, пiд яким розумiється клас потенцiйних фаль­­­сифiкаторiв, клас тих тверджень, що спостерiгаються i можуть спростовувати теорiю. Достовiрнiсть емпiричного базису не може пе­­­редаватись теорiям. Всi теорiї є гiпотетичними. Наука не в змозi остаточно довести теорiю, проте вона може її спростовувати. Для цiєї позицiї є характерною асиметрiя мiж:

- теоретичними, або спекулятивними, висловлюваннями;

- фактуальними висловлюваннями, або ж базисними, таки­­­ ми, що спостерiгаються.

Висловлювання визнається "науковим" в двох випадках, якщо воно є: - фактично доведеним;

- просто фальсифiкованим висловлюванням.

Лакатос вважає, що догматичний фальсифiкацiонiзм не є сприйнят­­­ним, оскiльки вiн грунтується на двох хибних припущеннях i на над­­­то вузькому критерiї демаркацiї мiж науковiстю та ненауковiстю.

1	2	3	4	5	6

Назва: Багатомірність теоретичних об'єктивацій історизму в наукових дослідженнях
Дата публікації: 2005-03-07 (2422 прочитано)