Наукознавство > Багатомірність теоретичних об'єктивацій історизму в наукових дослідженнях

Тодi виникає нове закономiрне питання: як можна було отримати такi революцiйнi наслiдки, якщо їх не спричинили ревоюцiї?

Такий висновок поставив Куна перед нелегким вибором, адже в ць­­­ому випадку вiн змушений був повнiстю вiдмовитися вiд свого пояс­­­нення "справжнiх" наукових ревоюцiй або модифiкувати його певнi частини з тiєю метою, щоб "первинне рiзке розмежування помiж "нор­­­мальною" та "революцiйною" змiною поступово стиралось" [2. -с.178].

Тулмiн констатує, що Кун, так само як i Коллiнгвуд, почав з визнання недолiкiв традицiйної iндуктивної логiки. тому що її не можна нiколи було розтягнути настiльки, щоб вона охопила теоре­­­тичнi перетворення, подiбнi до тих, що були викликанi появою те­­­орiї Копернiка.

Потiм, щоб пояснити процеси змiн у науцi, Кун запропонував iсторико-соцiологiчну гiпотезу, яка грунтувалася на фундамен­­­тальнiй протилежностi мiж радикальними (або "революцiйними") i нормальними (або "консолiдуючими") процесами - "на цiй стадiї термiн "революцiя" пiднявся до рiвня пояснюючої категорiї" [2. -с.188].

Пiд тиском протилежних прикладiв Кун поступово видозмiнював своє пояснення настiльки сильно, що, врештi решт, всi дiйсно тео­­­ретичнi змiни можна було охарактеризувати як революцiйнi, а це, власне, позбавляло даний термiн специфiчної для нього пояснюваль­­­ної цiнностi.

У своїх же кiнцевих висновках Кун "пояснив, що протилежнiсть мiж "нормальним" та "революцiйним" передбачає всього навсього логiчну вiдмiннiсть мiж тими висновками, котрим можна дати "дедук­­­тивне виправдання", i тими, котрим його дати не можна"[2.-с.189].

У кiнцевому рахунку Тулмiн, намагаючись виразно сформулювати це основне затруднення, дiйшов такого висновку: при серйозному сприй­­­няттi останньої заяви Куна та спробi провести вiдмiннiсть мiж "нормальними" та "революцiйними" науковими аргументами у логiчних термiнах ми отримуємо "результат, який може спантеличити" - "У ос­­­таннiй iнтерпретацiї Куна його теорiя наукових революцiй грун­­­тується на логiчному трюїзмi i, як така, взагалi бiльше не являє собою теорiю концептуальних змiн" [2. -с.188].

У процесi подальшого дослiдження Тулмiн висуває ще два принци­­­пових зауваження на адресу "теорiї парадигм" Куна.

Вiн стверджує, що "(1) основний парадокс класичної теорiї нау­­­кових революцiй полягає ось у чому: вона передбачає, що помiж ти­­­ми, хто пiдтримує рiзнi парадигми, неминучим є взаємне неро­­­зумiння"[2. -с.189].

Цього висновку неможливо запобiгти до тих пiр, поки розгляда­­­ються парадигми або плеяди "абсолютних засновкiв' у якостi єдиних та неподiльних. Однак, пiдкреслює Тулмiн, необхiдно провести ще одну вiдмiннiсть, якої нi Коллiнгвуд, анi Кун не виражають досить ясно. У кожнiй iснуючiй сьогоднi науцi можна видiлити два рiзних типи понять та принципiв. З одного боку, є основнi "теоретичнi" принципи науки (наприклад, закон всесвiтнього тяжiння Н'ютона або генетичнi принципи розходження ознак та комбiнування спадкових факторiв Менделя). З iншого - iснують "дисциплiнарнi" принципи (наприклад, всi фiзiологiчнi функцiї необхiдно пояснювати у хiмiчних термiнах), якi визначають основнi iнтелектуальнi цiлi на­­­уки i надають їй добре розрiзнювану єднiсть та безперервнiсть. Та­­­ким чином, "основний парадокс виглядає зовсiм по-рiзному у випад­­­ках, коли наукова парадигма визначається лише у термiнах загаль­­­ноприйнятих теоретичних принципiв, i у випадках, коли вона вiдно­­­ситься до системи теоретичних та дисциплiнарних принципiв, взятих у сукупностi"[2. -с.187].

Якщо прийняти до уваги лише теоретичнi категорiї, то переклю­­­чення парадигми не обов'язково призведе до недорозумiння i можна цiлком спокiйно - без яких-небудь переривань спадковостi - вводити у науку новi поняття. Наприклад, теоретичнi поняття релятивiстсь­­­кої фiзики Ейнштейна є принципово несумiсними з поняттями класич­­­них теорiй Н'ютона у цьому першому розумiннi. Але прихильники цих двох протилежних позицiй мали б досить багато спiльних для них дисциплiнарних тем, якi вони змогли б обговорювати при допомозi загального для обидвох сторiн словникового запасу, до того ж кожна з двох теорiй покращувала б "пояснювальну дiяльнiсть" у теоре­­­тичнiй фiзицi. Тут ми маємо прийняти за слушну, вказану нами ранiше, пропозицiю А.Пуанкаре про iснування "унiверсального по­­­ля", на якому можуть порозумiтися два рiзнi суб'єкти, що во­­­лодiють рiзною мовою. Цим полем є об'єктивна дiйснiсть.

Доречно, також, згадати дотепне зауваження Девiдсона: "Уорф, бажаючи продемонструвати, що мова народу хопi має у собi метафiзи­­­ку, настiльки неприйнятну для нас, що не може бути спiвставленою з англiйською мовою, хоча сам використовує останню для роз'яснення змiсту висловлювань хопi. Кун, так само, чинить, коли розповiдає про те, що вiдбувалося до наукової революцiї, використовуючи - як ви думаєте, що? - нашу постреволюцiйну iдiому"[10. -с.145]. Цi чу­­­довi приклади демонструють, що описуючи дещо засобами однiєї мови висловлене iншою мовою, хоча самi автори дотримуються принципiв, що такий переклад неможливий, чомусь здiйснюють цей переклад. Сам Девiдсон визначає, що "вiдмiннiсть точок зору може мати сенс, тiльки тодi, коли наявна спiльна система координат, яку вони по­­­виннi роздiляти. Однак, iснування такої системи суперечить самiй iдеї неспiвмiрностi, а тому потребує положень, якi становлюють ме­­­жу концептуальних каркасiв"[10.-с.146].

Ситуацiя схожа на вiдомий в iсторiї фiлософiї випадок описаний Дiогеном Лаерським, коли два учнi Сократа перетворилися на во­­­рогiв. "...Антисфен намагаючись прочитати один iз своїх творiв запросив Платона. Коли той спитав, про цей твiр, Антисфен вiдповiв: "Про неможливiсть суперечностей". Тодi Платон виголосив: "Як взагалi можна щось писати про це?" - i почав доводити, що Ан­­­тисфен сам собi суперечить. Пiсля цього Антисфен написав дiалог под назвою "Сатон", спрямований проти Платона, i обидва пiсля цих подiй стали ворогами"[11. -с.105]. Аналiз цих випадкiв яскраво де­­­монструє, що саме вiтсутнiсть послiдовного рефлексування висловле­­­них мiркувань стає причиною стакого непорозумiння.

Але Тулмiн зразу ж зауважує, що "це, проте, аж нiяк не означає, що повного нерозумiння взагалi нiколи не буває, тобто, це швидше означає, що воно стає реальною проблемою тiльки в тому випадку, коли ми розглядаємо розходження, котрi мiстять в собi межi мiж рiзними науковими дисциплiнами i, отже, у котрих перехрещуються цiлi i загальнотеоретичного, i специфiчно дисциплiнарного характе­­­ру"[2. -с.189].

Таким чином, за допомогою розрiзнення категорiй теоретичних та дисциплiнарних орiєнтацiй Тулмiн наголошує на одному з утруднень теорiї Куна з метою "запобiгти парадоксiв класичної революцiйної точки зору". Потiм вiн пiдводить кiнцевi пiдсумки i визначає другу вiдмiннiсть "(2) ... це вiдмiннiсть мiж "пропозицiональними систе­­­мами" та "концептуальними популяцiями". Розвиток аргументацiї Куна зовсiм не висвiтлює його, тому що воно демонструє зв'язок мiж уль­­­трасистемними поясненнями наукової теорiї та ультрареволюцiйними поясненнями концептуальних змiн у науцi" [2.-с.186].

У зв'язку з цим Тулмiн вважає дуже важливим вмiння розрiзняти "логiчнiсть" пропозицiональних систем, скажiмо, у чистiй матема­­­тицi, i "рацiональнiсть" концептуальних змiн у природничих науках чи де-небудь ще. Вiн пiдкреслює, що iнтелектуальному змiстовi нау­­­ки в цiлому повсякчас не вистачає одноманiтної структури, власти­­­вої якому-небудь одиничному теоретичному розрахунковi, який засто­­­совується у цiй науцi, а обговорення їх обидвох у рамках однiєї i тої ж термiнологiї призводить лише до лiнгвiстичної плутанини.

У деяких випадках можливо визначити змiст якоїсь конкретної те­­­орiї чи концептуальної системи у формi логiчної системи, "як це зробив Герц, коли вiн представив механiку у аксiоматичнiй формi" [2. -с.188]. Але навiть в подiбних випадках помилковим буде при­­­пускати, що форма отриманої логiчної системи повнiстю охоплює нау­­­ковий змiст концептуальної системи, яку виражає. Систематичнiсть концептуальної системи не є формальною або синтаксичною, вона швидше являє собою систематичнiсть членiння семантичної областi, що залежить вiд свiдомостi та самоусвiдомлень.

Таким чином, iнтелектуальний змiст науки у цiлому можна предс­­­тавити у строгiй "логiчнiй" формi лише при зовсiм виняткових умо­­­вах. Бiльш типовою є ситуацiя, коли наука вмiщує у себе численнi спiвiснуючi, але логiчно незалежнi теорiї чи концептуальнi систе­­­ми, i "це буде цiлком науково".

Отже, можна дослiдити змiст природничої науки не як чiтку i послiдовну логiчну систему, а як "концептуальний агрегат або "по­­­пуляцiю", у котрiй в бiльшостi випадкiв локалiзуються логiчно сис­­­тематизованi дiльницi"[2. -с.178].

Якщо ж розглядати проблему наукової рацiональностi пiд таким кутом, вважає Тулмiн, то її можна сформулювати не у традицiях так званого лiнгвiстичного повороту. Адекватний аналiз "розумностi" вчених та "рацiональностi" наукових процедур вимагає, щоб були ви­­­веденi:

"(а) рiзноманiтнi неформальнi зв'язки мiж спiвiснуючими понят­­­тями, пояснювальними процедурами та методами обробки i зображення, поширеними у рiзних науках;

1	2	3	4	5	6

Назва: Багатомірність теоретичних об'єктивацій історизму в наукових дослідженнях
Дата публікації: 2005-03-07 (2422 прочитано)