Наукознавство > Багатомірність теоретичних об'єктивацій історизму в наукових дослідженнях

Перше припущення полягає в тому, що iснує природна, або психо­­­логiчна, межа мiж двома видами висловлювань - теоретичними та фак­­­туальними. Це припущення Лакатос критикує за допомогою психологiї. Вiн вважає, що немає не може бути чистого чуттєвого досвiду, в ре­­­зультатi якого з"явилися б фактуальнi висловлювання. Не буває вис­­­ловлювань без попереднiх розумових настанов, тому й не може бути нiякої психологiчної межi.

Друге припущення полягає в тому, що висловлювання буде iстинним лише в тому випадку, якщо воно задовiльняє психологiчний критерiй "бути фактуальним", або "таким, що спостерiгається", тобто, якщо воно доводиться фактами. Лакатос вважає, що жодне фактуальне поло­­­ження не може бути доведене експериментом. Вислолювання можуть бу­­­ти виведеними з iнших логiчним способом, але не можуть бути отри­­­манi з фактiв. Це припущення Лакатос спростовує за допомогою логiки [Див.: 9. -с.65].

Що стосується критерiя демаркацiї, то, згiдно нього, тiльки тi теорiї є "науковими", котрi є фактуально спростовуються, тобто, теорiя "наукова" тодi, коли вона має емпiричний базис.

Наукова чеснiсть при цьому полягає у вiдкиданнi теорiї, якщо наявний експеримент, котрий їй суперечить. "Наука розвивається шляхом постiйного вiдкидання теорiй за допомогою "впертих фактiв', смiливих спекуляцiй"[9. -с.72].

Слiд вiдзначити, що догматичний фальсифiкацiонiзм приймає те­­­орiю лише в тому випадку, якщо вона спростовується скiнченним чис­­­лом спостережень.

За Лакатосом, логiка наукового вiдкриття Поппера являє собою "сплав" двох рiзних позицiй:

- наївного "методологiчного фальсифiкацiонiзму", до якого Поппер прийшов у 50-тi роки i який справедливо крити­­­кував Т.Кун;

- витонченого фальсифiкацiонiзму - це посилена позицiя Поппера, яку Кун, на думку Лакатоса, не зрозумiв (i розробляючи яку, Лакатос створив свою власну теорiю).

Методологiчний фальсифiкацiонiзм розглядається Лакатосом як вiдгалуження "революцiйного конвенцiоналiзму" ( Пуанкаре, Мiльо, Ле Руа).

Новою версiєю фальсифiкацiонiзму є фальсифiкацiонiзм витонче­­­ний. Тут вводиться новий критерiй демаркацiї: теорiя є "науковою" тiльки в тому випадку, якщо вона має пiдтверджений додатковий емпiричний змiст порiвняно з її попередницями (або суперницями), тобто - якщо тiльки вона веде до вiдкриття нових фактiв. Цю, зап­­­ропоновану ще Карнапом, версiю i опрацював Лакатос. Теорiя Т є фальсифiкованою, якщо i тiльки якщо запропонована iнша теорiя Т1 з слiдуючими характеристиками: 1) Т1 має додатковий емпiричний змiст у порiвняннi з Т, тобто вона прогнозує новi факти, якi є ней­­­мовiрними у свiтлi Т чи забороненими останньою; 2) Т1 пояснює по­­­переднiй успiх Т, тобто весь неспростований змiст Т є i в змiстi Т1; 3) деяка частина додаткового змiсту є пiдтвердженою.

За свiдченням I.Лакатоса, головна проблема, що цiкавила Поппе­­­ра, - це розрiзнення наукових та ненаукових конструкцiй, рацiональних та нерацiональних змiн теорiї. Збереження теорiї за допомогою гiпотез, якi не задовiльняють певним вимогам, являє со­­­бою її виродження. Такi недопущуванi гiпотези вiн i називає гiпо­­­тезами "ad hoc", "конвенцiоналiстськими хитруваннями".

Лакатос вважає, що слiд оцiнювати не окремi теорiї, а серiї те­­­орiй, що утворюють послiдовнiсть, разом з допомiжними гiпотезами, початковими умовами тощо.

Серiя теорiй є прогресивною (або утворює теоретично прогресивне зрушення проблеми), якщо кожна нова теорiя має деякий додатковий емпiричний змiст в порiвняннi з попереднiми, i прогнозує новi, не­­­очiкуванi факти. Тому теоретично прогресивна теорiя є водночас i емпiрично прогресивною.

Таким чином, оцiнка переноситься з окремих теорiй на серiю те­­­орiй. "Ми визнаємо теорiю у серiї фальсифiкованою, коли вона буде витiснена теорiєю iз змiстом, що бiльш високо пiдтверджується" [9. -с.125]. Тобто, виходить, що фальсифiкацiї не можуть бути ранiше, анiж виникне нова - краща - теорiя. А таке положення є вже iнша методологiчна позицiя, це - iсторизм.

У Лакатоса фальсифiкацiя набуває багатопланового характеру помiж конкуруючими теорiями, вона стає iсторичною.

Повертаючись до концепцiї Т.Куна слiд зазначити важливiсть змiстовного вiдкриття поняття "наукового спiвтовариства". Воно виступає у контекстi його теорiї як логiчний суб'єкт наукової дiяльностi. Вчений, згiдно Куна, може бути зрозумiлим як вчений тiльки за його належнiстю до наукового спiвтовариства, всi члени котрого дотримуються певної парадигми; остання ж, в свою чергу, характеризується сукупнiстю знань та особливостями пiдходу до вирiшення наукових проблем, прийнятих даним науковим спiвтоварист­­­вом.

Т.Кун, у свою чергу виявив, що основний урок, який мають винес­­­ти фiлософсько-методологiчнi дослiдження з iсторiї, полягає в iдеї, що формування та розвиток наукового знання не є одноплощин­­­ним лiнiйним процесом, як би iнтерпретували цю лiнiйнiсть - чи у виглядi накопичення фактiв та їх iндуктивного узагальнення, чи де­­­дуктивного руху вниз вiд вихiдних положень до наслiдкiв. Тим самим заслуга Куна полягає, швидше, в тому, що вiн досить переконливо довiв той кардинальний факт, що формування i розвиток знання здiйснюється завжди у деякому просторi передумов. А визначення та­­­кого простору в методологiчному дослiдженнi уможливлюється шляхом реконструкцiї основоположень без яких певна методологiчна та епiстемологiчна система неможлива.

Тут, як нам здається, слiд звернутися до класичної традицiї, у якiй знайшов своє первiсне вираження цей пiдхiд, а саме до Канта. У апрiористичнiй формi Кантом була, без сумнiву, схоплена найваж­­­ливiша реальна особливiсть пiзнавального процесу, яка не є предме­­­том розгляду у фундаменталiстських концепцiях, а саме - та карди­­­нальна для пiзнання обставина, що вирiшення будь-якої конструктив­­­ної задачi завжди передбачає iснування вiдправних передумов систе­­­ми пiзнавальних координат того чи iншого ступеню загальностi, iнакше кажучи - того, що загалом майже вiдповiдає у сучаснiй термiнологiї поняття "парадигма", "незмiнне ядро дослiдницької програми", "концептуальна схема".

Не можна не вiдзначити iстотної рiзницi мiж уявленнями Куна i Канта про передумовнiсть знання, а саме - в розумiннi самої приро­­­ди передумовностi: у Канта вона обумовлена апрiорними структурами трансцендентальної свiдомостi, iнварiантної "для всiх часiв та но­­­родiв" i досвiдом; для Куна ж принциповим є зв'язок передумовностi з "рiзними" парадигмами, якi носять iсторичний характер i змiню­­­ються вiд одного наукового спiвтовариства до iншого в залежностi вiд поставлених науковим спiвтовариством проблем. Вiдповiдно по-рiзному розглядаються функцiї передумов, глибина їх опосередку­­­вання формування знання. Кант ставить завдання виявити вiдправнi передумови усякого загальнозначущого та необхiдного знання, у Куна йдеться про конкретнi форми прояву передумовностi на окремих фазах еволюцiї наукового пiзнання.

А саме ця iдея iсторичної мiнливостi передумовностi пiзнання пов'язується у Куна з поняттям парадигми. Кун стимулював у методо­­­логiї науки розвиток, з одного боку, лiнiї так званої "ре­­­абiлiтацiї метафiзики", яка здатна виявляти проблеми, а iншого ­­­лiнiї, пов'язаної з релятивiзацiєю поняття суб'єкта пiзнання, з уявленням про те, що суб'єкта пiзнання та його вiдправнi норми та настанови слiд зв'язувати з певним усвiдомленням проблематики нау­­­ковим спiвтовариством, реальними дослiдниками, групами, що склада­­­ються в науцi.

На думку Куна, "навряд чи будь-яке ефективне дослiдження може бути почате ранiше, анiж наукове спiвтовариство вирiшить, що во­­­лодiє обгрунтованими вiдповiдями на питання, подiбнi слiдуючим: якими є фундаментальнi сутностi, з яких складається унiверсум? Як вони взаємодiють одна з одною та з органами чуттiв? Якi питання вчений має право ставити у вiдношеннi таких сутностей i якi методи можуть бути використанi для їх рiшення?"[3. -с.20].

Для поняття "парадигми" Куна характерним є переплетення iнтелектуальної змiстовностi передумов ("метафiзичностi") з на­­­лежнiстю суб'єктiв пiзнання до певного наукового спiвтовариства.

Отже фiлософiя науки включила тепер до предмету свого розгляду процеси та механiзми розвитку наукового знання, стимульованого внутрiшнiми суперечностями пiзнання i такого, що передбачає на­­­явнiсть рефлективних механiзмiв наукової свiдомостi. Вiдбувся пе­­­рехiд в аналiзi наукового пiзнання вiд суто типологiчного розгляду науки до так званого популяцiонiстського пiдходу, який розглядає у ролi суб'єкта пiзнання свiдомо дiючi науковi спiвтовариства та дослiдницькi групи.

Спрямованiсть критики Тулмiна проти використання поняття "нау­­­кова революцiя" не обмежила, а розширила поняттєве поле iсторичної школи фiлософiв науки. Суть його заперечень зводиться до двох пи­­­тань: " чи дiйсно була коли-небудь змiна у науцi настiльки рево­­­люцiйною, як це доводив Кун?" та "якщо б його визначення застосо­­­вувались строго, чи можна було б взагалi знайти дiйснi приклади наукових революцiй?". [2. -с.175].

Потенцiйно цi питання були джерелом труднощiв для iсторичної школи, оскiльки "якби жодну теоретичну змiну в науцi не можна було б повнiстю визначити термiном Куна "наукова революцiя", то цей факт поставив би його у хитке положення"[2. -с.176]..

Звичайно, вважає Тулмiн, з часом поступовi змiни у науковiй те­­­орiї, акумулюючись, можуть у сукупностi привести до настiльки гли­­­боких результатiв, що ретроспективно їх слiд описати як "рево­­­люцiйнi", тому не треба робити висновку, що у вiдсутнiсть явних, чiтких "революцiй" всi змiни у науцi, таким чином, були "нормаль­­­ними" (у спецiальному значеннi термiну Куна).

1	2	3	4	5	6

Назва: Багатомірність теоретичних об'єктивацій історизму в наукових дослідженнях
Дата публікації: 2005-03-07 (2422 прочитано)