Наукознавство > Система знання як об'єкт емпіричного аналізу

Принцип атомарностi виводився Б.Расселом з логiчної вимоги зве­­­дення будь-якого складного речення або класу речень до тих найп­­­ростiших речень, з яких першi можуть бути дедукованi. Це - не­­­обхiдна вимога екстенсiональної логiки, основаної на визнаннi зна­­­чення iстинностi складного речення функцiєю iстинностi його скла­­­дових. Але звiдси аж нiяк не випливає атомарна будова фактiв дiйсностi, тобто наявнiсть "атомарних фактiв". Недивно, що Рассел з самого початку визнає, що про "простоту" атомарних фактiв можна говорити лише умовно. Вiн стверджує, що "просте" - це те, що не є даним у досвiдi, а вiдоме лише на основi виведення як межа аналiзу (тобто, дещо подiбне до поняття "аксiома" у картезiанцiв). Логiчна мова, на думку Рассела, не призведе до помилки, якщо її простi символи (тобто тi, що не мають якої-небудь значущої струк­­­тури або частин, що самi є символами) "пiдставляються" замiсть певних об'єктiв, навiть якщо цi об'єкти не є простими. У такому випадку, "атомарний факт" виявляється атомарний символом, що вхо­­­дить у логiчне числення.

Тим самим виявляється, що межа застосовуваних iндуктивiзмом принципiв повинна визначатися не загальними настановами сенсу­­­алiзму, а концепцiєю зупинення "вiчного сумнiву" який пронизує фiлософiю та науку стосовно кожної системи знань та знiмаєтьбся лише верифiкацiєю. Тобто, вчення про метод i методологiю потрiбно вiдмежовувати вiд загальних настанов фiлософiї як свiтоглядної системи (наприклад: вiд сенсуалiзму). Треба зазначити, що критика ленiнiзмом емпiрiокритицизму саме на цю обставину не звернула ува­­­ги.

Але ще значнiшi труднощi логiчного атомiзму виникають у його завершенiй формi, представленiй "Логiко-фiлософським трактатом" Людвiга Вiтгенштейна.

Вiтгенштейн з самого початку констатує деякi епiстемологiчно обгрунтованi онтологiчнi положення, а тому за формою претендує на фундаменталiзм i унiверсалiм, як це спостерiгалося ще у Спенсера: свiт складається з фактiв; факти у логiчному просторi утворюють свiт. Факт - це те, що робить речення iстинним чи хибним. Вiн може мiстити частини, що є фактами, або не мiстити їх. У останньому ви­­­падку це - атомарний факт. Атомарний факт, хоча й не має частин, якi самi є фактами, складається з об'єктiв (речей, предметiв). Об'єкти є простими, i їх iмена є первинними у логiцi, оскiльки найменування комплексiв (фактiв) передбачає речення, а речення ­­­це iмена об'єктiв.

У свою чергу, повний онтологiчний опис потребує знання всiх атомарних фактiв, у тому числi й того факту, що всi вони вiдомi. З цiєї сукупностi атомарних фактiв можуть бути виведенi всi молеку­­­лярнi речення. Проаналiзувавши теорiю виводу, Вiтгенштейн зумiв поширити побудову функцiй iстинностi, дану в "Principia Mathematica", на загальнi речення.

Перелiченi принципи є розгорнутим описом расселiвських прин­­­ципiв логiчного атомiзму. Проте, Вiтгенштейн внiс i дещо своє до цiєї теорiї. Це була розробка концепцiї спiввiдношення атомарного факту i атомарного речення як вiдображення факту у реченнi.

Всяке речення, стверджував Вiтгенштейн, повинне мати ясний i визначений сенс. Цей сенс i визначається вiдношенням речення до "свiту", тобто вiдношенням образу i факту. Речення - це "образи", "картини фактiв", якi мають з фактом спiльну структуру. Всезагаль­­­ною формою вiдображення факту у реченнi є логiчна форма: "Те, що кожний образ, якої б форми вiн не був, повинен мати спiльне з дiйснiстю, щоб вiн взагалi мiг її вiдображати - iстинно чи хибно, - є логiчна форма, тобто форма дiйсностi"[17. -с.18]. Саме вона дозволяє моделювати дiйснiсть, крiм того, елементи образу замiщу­­­ють у образи об'єкти. "Образ полягає в тому, що його елементи з'єднуються один з одним певним чином"[17.-с.14].

Отже, "картина свiту", про яку говорить Вiтгенштейн, є вiдтво­­­ренням логiчної форми, яка, за визначенням, у той же час являє со­­­бою "форму дiйсностi". Таким чином, i "Трактат" грунтується на он­­­тологiзацiї логiчної системи, опрацьованої Расселом i Уайтхедом на зразок учення Аристотеля про єднiсть форм буття i думки. Але Вiтгенштейн усвiдомлює незаконнiсть цiєї операцiї, адже: "Речення можуть зображати всю дiйснiсть, але вони не можуть зображати того, що вони повиннi мати спiльним з дiйснiстю, щоб бути здатними її зображати, - логiчну форму"[17.-с.12]. фї вони можуть тiльки пока­­­зувати. Але ж те, що не може бути висловленим, взагалi для нас не iснує, адже "Межi моєї мови означають межi мого свiту". А це озна­­­чає, що "т, звичайно, дещо невимовне. Воно показує себе; це ­­­мiстичне"[17.-с.52].

Тепер виникає питання: що ж робити з цим "мiстичним"? Що воно таке? Яке його мiсце у фiлософiї? Традицiйно вважається, особливо неопозитивiстами, що Вiтгенштейн вимагав усунення "мiстичного" з фiлософiї. На пiдтримку даної тези свiдчить: "Мета фiлософiї ­­­логiчне прояснення думок"[17.-с.112], або "Правильним методом фiлософiї був би такий: не говорити нiчого, крiм того, що може бу­­­ти сказане, отже, окрiм речень природознавства, тобто того, що не має нiчого спiльного з фiлософiєю, - i потiм завжди, коли хто-не­­­будь захоче сказати дещо метафiзичне, показати йому, що вiн не дав нiякого значення деяким знакам у своїх реченнях"[17.-с.53].

Але ж у Вiтгенштейна є твердження й iншого типу. Наприклад, фiлософiя "...повинна ставити межу тому, що мислиться, i тим самим тому, що не мислиться. Вона повинна обмежувати те, що не мислить­­­ся, зсередини через те, що мислиться". Або, ще рiшучiше: "Вона оз­­­начає те, що не може бути висловлене, ясно показуючи те, що може бути висловлене"[17.-с.115].

Тим самим "метафiзика" як розмiркування про те, що "не може бу­­­ти висловленим", виводиться за рамки "наукової фiлософiї" i вiдкривається простiр для фiлософiї "ненаукової", проти якої "нау­­­кова фiлософiя" нiчого не має, бiльш того, вона навiть строго виз­­­начає її сферу та межi. Це те ж саме, що мав на увазi Б.Рассел, кажучи про "практичнi мотиви та iнтереси", якi вилучаються з сфери дiї "наукової фiлософiї".

Слiд зазначити, що перед Вiтгенштейном виникає ряд внутрiшнiх проблем. По-перше, будова "Трактата" мiстить у собi "зачароване коло". Воно полягає в тому, що, спираючись на онтологiю логiчного атомiзму, Вiтгенштейн унiверсалiзує логiчну систему та формалiзо­­­вану мову "Principia Mathematica", а у їх унiверсальностi вiн вба­­­чає "пiдтвердження" iстинностi логiчного атомiзму. По сутi, це те ж саме, що й у Рассела, лише з тiєю вiдмiннiстю, що останнiй почи­­­нав з онтологiзацiї своєї логiчної системи i через логiчний атомiзм приходив до унiверсалiзацiї логiчної системи.

По-друге, система логiчного атомiзму повнiстю опирається на за­­­гальну значущiсть логiчної системи "Principia Mathematica". Але екстенсiональний (тобто такий, що припускає лише функцiональ­­­но-iстиннi речення) характер цiєї системи вилучає з неї цiлу низку використовуваних наукою речень, iстиннiсть яких не виступає функцiєю iстинностi їх складових (наприклад, модальнi речення). Створення у 20-тi роки ХХ столiття логiчних систем, вiдмiнних вiд неї (наприклад, багатозначних логiк), пiдiрвало довiру до логiчно­­­го атомiзму.

Постала необхiднiсть iншого пiдходу до проблем аналiзу фор­­­малiзованих мов, який i був реалiзований логiчним позитивiзмом та теорiєю логiчної семантики.

По-третє, з визнання логiчної мови "Principia Mathematica" унiверсальною мовою випливає необхiднiсть зрозумiти також i вирази звичайної мови крiзь призму цiєї системи. Але вже сам Рассел зiткнувся тут з труднощами. Як бути, наприклад, з реченням "Отелло вiрить, що Дездемона кохає Кассiо"? Iстиннiсть цього речення зовсiм не являє собою функцiю iстинностi речення "Дездемона кохає Кассiо". Аналогiчнi труднощi виникають при аналiзi вiдношення iмплiкацiї, яке виражається у таких реченнях: "p спричинює q", "якщо б A було B, то C було б D" тощо. Дослiджуючи цi речення, Вiтгенштейн вбачав вихiд у їх елiмiнацiї, з чим мало хто з фiло­­­софiв здатен погодитися.

У 1929 роцi була опублiкована складена Карнапом, Ганом i Нейра­­­том програма дiяльностi вiденцiв - "Наукове розумiння свiту. Вiденське коло". З 1930 по 1939 р. виходив журнал "Пiзнання" ("Erkenntnis") пiд редакцiєю Карнапа i Райхенбаха, а також розпо­­­чалачя публiкацiя невеликих монографiй у виглядi серiї "Публiкацiї товариства Ернста Маха". З 1938 р. виходять перiодичнi видання "Мiжнародна енциклопедiя унiфiкованої науки" та "Бiблiотека серiї унiфiкованої науки". Пiзнiше функцiї журналу "Erkenntnis" перейня­­­ли журнали "Аналiз", "Фiлософiя науки", "Британський журнал фiло­­­софiї науки", "Mind" та iншi, а у 70-тi роки його видання - як ор­­­гана "аналiтичного напрямку" - вiдновилось.

Фiлософiя Вiденського кола стала джерелом широкого поширення неопозитивiзму у англомовних країнах, у Скандинавiї, Польщi, Францiї. Можна назвати вiдомих сьогоднi фiлософiв А.Айєра (Англiя), Ч.Моррiса, Е.Нагеля, К.Ленгфорда (США), Е.Кайли (Фiнляндiя), Й.Йоргенсона (Данiя), М.Руж'є (Францiя) та iнших, котрi прийняли i розвивали доктрину логiчного позитивiзму.

Вiдзначимо, що тiльки на початковiй стадiї свого розвитку члени Вiденського кола iменували себе "неопозитивiстами". Пiзнiше вони наполягали, щоб репрезентований ними напрямок називався "логiчним емпiризмом", що найповнiше характеризує iстотнi риси поглядiв i методiв їх дослiджень.

1	2	3	4	5	6

Назва: Система знання як об'єкт емпіричного аналізу
Дата публікації: 2005-03-07 (1505 прочитано)