Українознавство > Україна очима Заходу у ХІ-XVIII ст
Загальновідомо, яку значну роль відігравав Празький університет у гуситському русі, і, слід гадати, "руська молодь", яка там навчалася, засвоювала певні впливи цього руху й переносила їх до рідних країв. І Ян Гус, і його послідовники свідомо прагнули того, щоб їхнє вчення не замикалося в національних межах. "В гуситському революційному русі, - пише чеський дослідник Я. Масек, - знаходимо тісне поєднання національного патріотизму й розуміння інтернаціональної солідарності людей різних мов" (891, с. 5). До цього слід додати, що гуситам була властива свідомість спорідненості слов'янських народів, що в них вони бачили своїх потенційних союзників у боротьбі з феодально-католицькою Європою (там само, с. 21-23). Тому природно, що вони докладали зусиль до поширення свого вчення в слов'янських країнах, зокрема православних; їхні вороги небезпідставно скаржилися на те, що в своїй пропаганді серед населення цих країн вони використовують близькість "словенських мов" (там само, с. 23). Саме цими цілями й мотивами керувався Єронім Празький, найближчий соратник Яна Гуса, у своїй подорожі до Великого князівства Литовського (1413р.). При цьому Єронім Празький особливу увагу приділив православній Русі; він підкреслено виражав свою повагу до православної церкви та її обрядовості, захищав її перед великим князем Вітольдом та католицькими єпископами, чим завоював симпатії православних і ненависть у католицькому таборі. Безперечно, Єронім Празький і загалом гусити враховували особливу ситуацію, що склалася тоді на Русі, й прагнули привернути її на свою сторону; як показав подальший хід подій, ці їхні надії й розрахунки виявилися не марними. Германський імператор Сигізмунд на згадуваному з'їзді європейських монархів у Луцьку (1429 p.) висловив побоювання, як би проникнення гуситства на Русь не призвело до союзу "єретиків" зі "схизматиками", небезпечного для католицизму (663, ІП, ч. 1, с. 65-66). Зазначимо ще, що "змову зі схизматиками" теж було поставлено в провину Єронімові Празькому на Констанцькому соборі, де він був спалений разом з Яном Гусом. Переважно з українців складалося військо Сигізмунда Корибута, князя новгород-сіверського, з яким той навесні 1422 року вирушив у Чехію на допомогу гуситам. Хоч Корибут походив з литовського князівського роду Ольгер-довичів, він був русичем за мовою, вихованням і культурою (там само, III, ч. 1, с. 54). Коли Корибут прибув до Праги зі своїм військом як намісник великого князя литовського, котрий згодився прийняти запропоновану гуситами чеську корону, він був визнаний обома гуситськими партіями, і чашниками, і таборитами, зокрема прославленим гетьманом останніх Яном Жижкою. Між Яном Жижкою і молодим князем виникла взаємна симпатія, яка в запеклих війнах з хрестоносцями переросла в міцну дружбу. "За певний час двох мужів пов'язала така велика дружба, що Жижка звав князя "пане сину", а той величав його "батьком", - пише сучасний чеський дослідник М. Бартош (775, с. 173). Загалом же Корибут відігравав активну роль у гуситських війнах, кілька разів з'являючись у Чехії зі своїм військом, останнього разу - в 1429-1431 pp., коли він взяв участь у походах гуситів на сусідні країни, де громив разом з ними війська німецьких феодалів та їхніх союзників. Але діяльність Корибута в гуситській Чехії - це широка тема для спеціального дослідження, якого у нас досі немає. Тут же важливо зазначити, що походи Корибута особливо сприяли проникненню гуситських впливів на українські землі: учасники цих походів, повертаючись із Чехії, приносили з собою гуситські ідеї і віяння. Щоб припинити їхнє поширення, польський король видав 1424 року указ про затримання й ув'язнення "єретиків", прибічників гуситів. За своїм характером це були передренесансні й передреформаційні віяння, які сприяли зростанню опозиції середньовічному християнству, церкві й феодальному ладу. Разом з тим "гуситство зіграло певну роль у поширенні ідей просвітництва й ідей раціоналізму", "у створенні умов для секуляризації і лібералізації народного мислення" (745, с. 49). Завершуючи розділ на порозі доби Відродження, слід зафіксувати разючу відмінність ситуацій, що склалися на той час у двох культурно-історичних спільностях середньовічної Європи. Руйнівними завоюваннями і поневоленням країни греко-слов'янської спільності були вибиті з орбіти й ритму європейського культурного розвитку. На Русі й на Балканах внаслідок зруйнування культурних центрів, жорстоких утисків і переслідувань культурний і літературний поступ був надто затруднений. За таких умов особливої ваги і значення набувало збереження національних культурних і, зокрема, літературних цінностей, вірність і підтримання національної традиції. Але все це з об'єктивною неминучістю призводило й до консервації структур духовного життя, існуючих літературних форм і традицій. В той час, коли культура греко-слов'янського світу, позбавлена можливостей вільного розвитку, консервувалася у своїх середньовічних формах. Західна Європа вступала в епоху яскравого культурного розквіту - епоху Відродження. І якщо в попередній історичний період поступ європейської культури був пов'язаний з обома її вогнищами, західним і східним, то тепер центр ваги зміщається до "латинської Європи". Це зовсім не ставить під сумнів той факт, що епоха Відродження була принципово важливим етапом всеєвропейського культурного й літературного розвитку. Йдеться про те, що на цьому етапі культурні й літературні відносини Західної Європи й східнослов'янського світу набувають іншого характеру й спрямованості в умовах превалювання західної ренесансної культури. Це позначається на всіх аспектах і формах культурних відносин названих регіонів, зокрема й тих, що становлять предмет нашого дослідження. Література. Дмитро Наливайко Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст. - К.: Основи, 1998. - 578с.
Назва: Україна очима Заходу у ХІ-XVIII ст
Дата публікації: 2005-03-24 (3518 прочитано) |
.gif){kind=spacer}
