Історія України > Племенні об’єднання на Україні

Займалися ці племена кочовим скотарством. Провідне місце в ньому посідало конярство, що забезпечувало верховими кіньми воїнів та чаба­нів, давало значну частину продуктів харчування.

Кіммерійське мистецтво мало прикладний характер. Типовим було й створення кам'яних

Зображення кіммерійців та характерні для них речі антропоморфних статуй, на яких зображувалася різноманітна військова амуніція. За мовою вони, вірогідно, були іранцями. Постійний натиск кім­мерійців відчували й землеробські племена так званої чорноліської культури (ХІ-УІІІ ст. до Н.Х.), що мешкали далі на північ. У Лісостепу вони створюють перші добре укріплені городища. По­дальший розвиток кіммерійського суспільства був обірваний навалою скіфів.

Найдавніші згадки про скіфів (або, як вони себе називали, сколотів), датовані серединою VII ст. до Н.Х., містяться в ассирійських клинопи­сах. Володарі Ассирії спочатку використовували їх як найманців для боротьби з сусідами, а потім скіфи чверть століття самі панували в Передній Азії. Після того, як мідійський цар Кіаксар, за­просивши ватажків кочовиків на банкет, напоїв їх та наказав перерізати, пануванню скіфів у цьому регіоні настав край. Вони повертаються на місця своїх основних кочівок — на простори Прикубання й Північного Кавказу. Надалі вони рухаються в західному напрямку.

Про походження скіфів та їхнє переселення в причорноморські степи розповідає давньогрець­кий історик Геродот. У середині V ст. до Н.Х. він перебував у місті Ольвія на березі Дніпровсько-Бузького лиману й описав усі отримані свідчення про них у «Історіях». Зокрема, в четвертій книзі Геродот наводить кілька варіантів появи скіфів. Ймовірно, на його думку, «із кочовиками-скіфа-ми, що мешкали в Азії, воювали й завдавали їм чимало прикрощів массагети, і через це скіфи пе­рейшли за ріку Аракс і прибули в Кіммерію (бо країна, де тепер живуть скіфи, кажуть, за давніх часів була кіммерійською). Кіммерійці, коли поба­чили, що проти них виступило велике військо, по­чали радитися, що їм робити... Скоро вони розділилися... й почали битися між собою. Після того кіммерійці покинули країну. Згодом прийшли скіфи, знайшли країну незалюдненою й посіли її».

Перенесення центру скіфів у Нижнє Подні­пров'я та степовий Крим відбулося в середині — другій половині VI ст. до Н.Х. Вірогідною причи­ною цієї передислокації, на думку В.Мурзіна, бу­ло намагання кочовиків установити контроль над торговельними шляхами, що сполучали ан­тичний світ із землеробськими районами Лісо­степу. Це відкривало перед скіфською знаттю широкі можливості для збагачення. Встановлен­ня такого контролю сприяло також певній еко­номічній єдності кочового Степу та землеробсь­кого населення північних районів. До складу скіфської держави, яка сформувалася на­прикінці VI ст. до Н.Х., крім іраномовних околотів, входили різні з походження народи.

Дещо раніше, на початку VI ст. до Н.Х., скіф­ським царям довелося пройти через тяжке випробування — навалу військ могутнього перського володаря Дарія. Проте кочовики без значних втрат перемогли персів. Дійшовши до

Волги, нападники змушені були повернути на­зад. Поразка Дарія принесла скіфам славу про їхню непереможність.

За свідченням Геродота, Скіфію населяли ко­чові й осілі племена. Поблизу давньогрецького міста Ольвія жили калліпіди, або, як їх ще назива­ли, елліно-скіфи, на північ від них — аллазони. Ще далі на північ мешкали скіфи-орачі, на схід від них — скіфи-землероби, котрих ще називали бо-рисфенітами. В степах на схід від Борисфена-Дніпра проживали скіфи-кочовики, а на берегах Меотіди (Азовського моря) та в степовому Криму кочували царські скіфи. Територію довкола насе­ляли й інші народи (елліни, таври, фракійці, агафірси, неври, меланхлени, будини тощо).

Це був багатий світ, в якому народи постійно зазнавали взаємовпливів. Північно-причорно­морська Скіфія досягла свого розквіту в IV ст. до Н.Х. Багато в чому це було пов'язано з іменем царя Атея, який, зокрема, вів війни з Філіппом II — батьком Александра Македонського. Останній також намагався контролювати причорноморські землі. Але його намісник у Фракії — Запіріон — після невдалої облоги Ольвії був розгромлений войовничими кочовиками. Успіхи скіфів у воєнних діях значною мірою були зумовлені наявністю в них найдосконалішої для тієї доби зброї.

Ударною силою скіфів була кіннота. Головним засобом воїна-скіфа був панцир, хоч використо­вувались і звичайні шкіряні куртки. Він мав бойо­вий пояс і щит, його голову захищав шолом. За­хищеним був також бойовий кінь (у загонах важ-коозброєних вершників). Основною зброєю був невеликий складний лук, що стріляв на відстань до 500 м. Використовувалися списи, дротики, со­кири, кинджали й, передусім, короткі мечі.

Щоб захиститися від цих небезпечних напад­ників, їхні сусіди зводили укріплення. У багато­людному Лісостепу було на той час чимало вели­чезних за площею городищ — Трахтемирівське (понад 500 га), Мотронинське (понад 200 га), Ходосівське (понад 2000 га), Більське (понад 4000 га), Каратульське (більш як 6000 га) та ін. Вражають не тільки розміри укріплених посе­лень, а й самі могутні укріплення: висота земля­них валів на Більському й Немирівському горо­дищах і нині сягає 8 м при ширині понад 30 м.

Лісостепові племена займалися орним зем­леробством (вирощування пшениці, ячменю, жи­та, вівса, гороху, сочевиці), але розвивалось і скотарство (велика й мала рогата худоба, кінь, свиня), садівництво та різні промисли, ремесла, особливо обробляння чорного й кольорових ме­талів, а також бронзи. Суспільство в соціально­му плані було досить диференційоване.

Зображення скіфів на електровому кубку з кургану Куль-Оба

Розшарування суспільства ще виразніше було помітне в кочовиків південноукраїнських територій. Про це красномовно свідчать числен­ні кургани скіфських володарів, розташовані в районі нижньої течії Дніпра, — Огуз, Чортомлик, Солоха, Гайманова Могила (їх висота сягала 20 м). Про рівень багатства скіфів свідчать хоча б унікальні ювелірні вироби із золота та срібла, знайдені в могилах, здебільшого пограбованих ще в давнину.

Скіфська релігія була політеїстичною. За свідченням Геродота, головною богинею була Табіті — богиня домашнього вогнища. До панте­ону богів також входили: Папай — володар неба; його дружина Апі — богиня землі, прародитель-ка цього народу; Гойтосір — бог сонця; Фагімасад — бог водяної стихії й покровитель конярст­ва; Агрімпаса — богиня родючості; Таргітай — родоначальник скіфів. Усі вони зображувались у вигляді людини. Скіфське образотворче мистец­тво мало зооморфний характер (так званий «звіриний» стиль). Улюбленими були образи оленя, барана, коня, кошачого хижака, фанта­стичного грифона, гірського козла. А монумен­тальне мистецтво представлене кам'яними ан­тропоморфними стелами.

У своєму розвитку скіфське суспільство досягло стадії переходу від варварства до циві­лізації. Занепад цієї могутньої держави почався на рубежі ІУ-ІІІ ст. до Н.Х., а в II ст. до Н.Х. на більшій частині її території з'являються нові кочові племена. Певний час Мала Скіфія, столи­цею якої був Неаполь, ще існувала в степах Кримського півострова.

Сармати, що на історичній арені змінили скі­фів, як і останні, тривалий час (більш як 600 ро­ків) посідали широкі простори — від при­каспійських степів до Паннонії. Вони активно впливали на події в античному світі, який посту­пово відживав, та в ранньослов'янському, що тільки-но народжувався. Тісно контактуючи із землеробськими племенами Північнокавказького регіону, зарубинецьким і пізньоскіфським на­селенням Подніпров'я та Криму, сармати впли­вали на формування й розвиток їхніх культур.

Сформувавшись у заволзьких степах на ру­бежі ПІ-11 ст. до Н.Х., сарматські племена язигів, роксоланів, аорсів, а дещо згодом і апанів хви­лями просувалися на захід у пошуках нових територій, нових пасовищ. Античні автори, зга­дуючи про них, підкреслювали їхню агресивність і войовничість.

Масове переселення сарматських племен на територію Північного Причорномор'я почина­ється з кінця II ст. до Н.Х. На рубежі нашої ери вони цілком освоюють степи між Доном і Дніпром, іноді проникаючи аж до Південного Бу­гу та Дунаю. В середині І ст. н.е. вони намага­ються розселитися ще далі на захід. У сарматсь­кому оточенні виявляються пізньоскіфські горо­дища Нижнього Дніпра, Криму, античні поліси — Ольвія, Тіра, Ніконій, Боспорське царство. По­стійні набіги та вимоги сарматів сплачувати їм данину зумовили переселення на нові території ранньослов'янського зарубинецького населення Середнього Подніпров'я.

Найбільшого розквіту сарматське суспільст­во досягло в І ст. н.е. Поступово бідніші прошар­ки кочового населення осідали в Північно-Західному Причорномор'ї. І вже в III ст. н.е. якась їх частина ввійшла до Черняхівської культури.

Сарматське суспільство перебувало на пере­хідному етапі від докласових відносин, а госпо­дарство в цілому мало риси його попередників. У військовій справі сармати відрізнялись од скіфів. Римський історик Таціт писав, що «коли вони з'являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опору». В бою вони користувалися арканами; довшими, ніж у скіфів, мечами й списами.

Античні міста Північного Причорномор'я і авньогрецькі міста й неукріплені посе­лення на північних берегах Понта Евксінського та Меотіди (Чорного й Азовського морів) виникли на завершальному етапі «великої грецької колонізації». Освоєння цього регіону розпочалося в середині VII ст. до Н.Х., коли були засновані Істрія в Подунав'ї та Борисфен на сучасному острові Березань поблизу Очакова. Згодом тут формуються три основні центри: Ольвія на Дніпровсько-Бузькому лимані, Боспор Кіммерійський із головним осередком у Пантікапеї (сучасна Керч) та Херсонес (околиці сучасного Севастополя). Розселення вихідців із різних місць, передовсім із Мілета, який, за ви­словом Плінія Старшого, був «родоначальником більш як дев'яноста міст», зумовлювалося роз­витком торгівлі, пошуками нових джерел сиро­вини (зокрема, металу), воєнно-політичними конфліктами. Сам процес заселення нових тери­торій відбувався як шляхом цілеспрямованої ко­лонізації, так і стихійно.

1	2	3	4	5	6	7	8

Назва: Племенні об’єднання на Україні
Дата публікації: 2005-02-21 (4897 прочитано)