–ел≥г≥¤ > ‘≥лософ≥¤ середньов≥чч¤

‘≥лософ≥¤ середньов≥чч¤

ѕлан

‘ормуванн¤ середньов≥чноњ ф≥лософськоњ парадигми.

’ристи¤нсько-середньов≥чна патристика.

—ередньов≥чна схоластика. –еал≥зм ≥ ном≥нал≥зм.

‘≥лософ≥¤ ‘оми јкв≥нського.

1. ‘еодальний спос≥б житт¤, ¤кий був пан≥вним в ™вропейському —ередньов≥чч≥, на в≥дм≥ну в≥д античност≥ (ор≥Їнтованоњ на предметно-речове баченн¤ св≥ту), формував баченн¤ реальност≥ Уза образом ≥ подобоюФ, в цьому план≥ людина феодального сусп≥льства постаЇ Удуховною людиноюФ, тобто такою, що усв≥домлюЇ себе насамперед УодухотвореноюФ(такою, що маЇ духу), а не просто т≥лесною (чи природною) ≥стотою. јдже нав≥ть власн≥сть феодала становить передус≥м (≥ безпосередньо) люди, або ¤к тод≥ було тод≥ висловлюватис¤, - Удуш≥Ф.

Ѕезпосередн≥м ви¤вом особистого людського характеру соц≥альних в≥дносин феодальноњ доби ≥ виступаЇ духовн≥сть. Ќе заперечуючи реальност≥ речового св≥ту сусп≥льства св≥дом≥сть середньов≥чч¤ тлумачить њњ ¤к Узовн≥шню видим≥стьФ б≥льш фундаментальноњ реальност≥ Ц духовного св≥ту. “ому ключ до розвС¤занн¤ вс≥х, у тому числ≥ ≥ суто УземнихФ проблем середньов≥чна людина шукала у сфер≥ духу.

Ќа цьому Уірунт≥Ф ≥ починаЇ формуватис¤ нова (середньов≥чна) ф≥лософська парадигма, ≥дейно-св≥тогл¤дним зм≥стом ¤коњ стаЇ духовне ≥деальне тлумаченн¤ реальност≥. ќск≥льки найдосконал≥шим вт≥ленн¤м мислитьс¤ Ѕог, то теолог≥¤ (богословС¤) п≥дносить за цих умов на р≥вень Унайголовн≥шогоФ знанн¤, здатного дати вичерпн≥ в≥дпов≥д≥ на вс≥ Узагадки бутт¤Ф. «вертаючись до духовност≥ ¤к до вищого в≥днин≥ критер≥ю реальност≥, нова христи¤нсько Ц середньов≥чна думка проголошуЇ Уне≥стотнимиФ, т≥льки т≥лесн≥ характеристики людського ≥ндив≥да, ¤к≥ ран≥ше (в античност≥) оц≥нювались, ¤к найзначн≥ш≥. УЌема р≥зниц≥ пом≥ж юдеЇм та геллеЇмФ, Унема чолов≥чоњ стат≥ або ж ж≥ночоњ, бо вс≥ ви один у ’рист≥ ≤сус≥Ф[1]. ѕод≥бн≥ твердженн¤ заперечують традиц≥йн≥ критер≥њ оц≥нки ≥ндив≥д≥в, утверджують натом≥сть духовн≥ критер≥њ. ÷≥ твердженн¤ н≥би задають УключФ дл¤ нового прочитанн¤ книг —тарого «апов≥ту.

«г≥дно з м≥ркуванн¤м, що њх знаходимо насамперед у посланн¤х јпостола ѕавла, ≥удењ, ¤к≥ (за —тарим «апов≥том)спершу були Уобраним народомФ, неправильно зрозум≥ли божу Ублагу зв≥сткуФ, тлумачили њњ ¤к закон, УбуквуФ, а не ¤к дух. “ому юдењ, мовл¤в ≥ втратили свою Уобран≥стьФ, тому ≥ тому ≥ знадобилис¤ ≥ Ќовий «апов≥т ≥ новий обраний народ Ц христи¤ни У¤к≥ не знають н≥ юде¤, а н≥ гелле¤Ф, тобто обран≥сть ¤ких визначаЇтьс¤ њхньою духовною, а не Ут≥лесноюФ (кровноспор≥дненою, етн≥чною ≥ т.п.) сп≥льн≥стю. —аме тому христи¤ни ≥ стали служител¤ми Ќового «апов≥ту, його духу, адже буква вбиваЇ, а дух оживл¤Ї.

Ћегко зрозум≥ти, що в межах античноњ т≥лесно-речовоњ ц≥л≥сност≥ бутт¤ ≥ндив≥д розгл¤дав свою включен≥сть в ц≥ле, ¤ке щось саме собою зрозум≥ле. У√ромад¤нин старогрецького м≥ста, - писав ќ.ЋосЇв, - досить обмеженого за розм≥рами (але ототожнюваного з космосом взагал≥) ≥ тому ц≥лком охоплюваного УзоромФ, наочного даного, в≥дчувають св≥й орган≥чний звС¤зок з ц≥лим, з державоюФ[2]людина, ≥ндив≥д постають тут соц≥альною Упол≥тичноюФ ≥стотою, ≥стотою природно-т≥лесного, Упол≥тичною твариноюФ (јр≥стотель).

≤нша справа Ц середньов≥чч¤. ”зи, що включають ≥ндив≥да у Усправжн≥Ф (св¤щенн≥) сп≥льноти (такою Ї насамперед церква), мають вин¤тково духовний характер. ¬се ж УземнеФ, Усв≥тськеФ Ц держава та ≥нш≥ ≥нституц≥њ Ц набувають характеристик Усправжнього ≥снуванн¤Ф лише отримуючи санкц≥ю Убожественного бутт¤Ф Ц благословенн¤ церкви.

ƒл¤ середньов≥чноњ сусп≥льноњ св≥домост≥ св≥т набуваЇ характеристик певним чином УдвоњстогоФ бутт¤. ѕерш за все Ц це Усправжн≥йФ (божественний, духовний, небесний, благий) ≥ несправжн≥й (тваринний, плотський, земний, гр≥ховний) св≥т, оск≥льки сама людина, будучи УтвариноюФ (створеною Ѕогом) ≥стотою, належала до цього (хай ≥люзорного) св≥ту. ќск≥льки ж св≥ти ц≥ з самого початку тлумачились ¤к принципово Унепор≥вн¤нн≥Ф (реальн≥сть була притаманна виключно духовному Убожественному буттюФ, що ж до Уземного св≥туФ, то в≥н власне взагал≥ не ≥снуЇ. јдже створений в≥н Ѕогом з ...Ун≥щоФ), то необх≥дн≥сть його сп≥вставленн¤ породжувала нерац≥ональн≥, а то й над рац≥ональн≥ м≥стико-≥ррац≥онал≥стичн≥ способи ≥ шл¤хи њх Уконтакт≥вФ.

≤ррац≥онал≥стична Унесум≥сн≥стьФ земного ≥ божественного св≥т≥в дос¤гаЇ чи не крайн≥х меж у так званому УапофатичномуФ (негативному) богословСњ, що почало створюватис¤ вже на ранн≥х етапах становленн¤ середньов≥чноњ христи¤нськоњ теолог≥зованоњ ф≥лософ≥њ представниками так званоњ јлександ≥р≥њвськоњ школи. Ѕудь-¤ка спроба Упозитивного п≥знанн¤Ф божественного бутт¤, м≥ркуЇ в звС¤зку з≥ сказаним  лимент ќлександр≥йський, наштовхуЇтьс¤ на меж≥ мислитель них ≥ мовних можливостей людини, оск≥льки, мовл¤в, Ѕог безмежний ≥ безм≥рний, виходить за рамки будь-¤коњ форми. ћова ж може визначити т≥льки те що маЇ меж≥, форму ≥ т.д. ¬ насл≥док цього, родить висновок  лимент, Їдино УпозитивноюФ позиц≥Їю в ос¤гненн≥ Ѕога може бути лише спроба його ос¤гненн¤ не в тому, що в≥н Ї, а в тому, що в≥н не Ї. Ѕожественна природа, м≥ркуЇ в тому ж дус≥ √ригор≥й Ѕогослов, Ї н≥би ¤кесь море сутност≥, невизначене ≥ неск≥нчене, с¤гаючи за меж≥ будь Ц ¤кого пон¤тт¤ про час ≥ природу. якщо наш розум спробуЇ створити хай мало визначений образ Ѕожий, спогл¤даючи його не в ньому самому, а в тому, що його оточуЇ, то цей образ вислизаЇ в≥д нас, перш н≥ж ми спробуЇмо його схопити, ос¤гаючи вищ≥ здатност≥ нашого розуму, ¤к блискавка, що засл≥плюЇ оч≥.

ѕом≥тним у христи¤нськ≥й теолог≥њ Ї гуман≥стичне њњ спр¤муванн¤, зокрема вчен≥ про первородну гр≥ховн≥сть людини ≥ шл¤хи њњ подоланн¤ (Успас≥нн¤Ф). “аке Успас≥нн¤Ф неможливе шл¤хом пр¤мого втручанн¤ Ѕога у справи земного людства. У—пас≥нн¤Ф можливе лише через посередника, ¤кий Учудесним способомФ поЇднуЇ в соб≥ непримирим≥ протилежност≥: небесного (божественного) ≥ земного (людського). “аким чином посередником виступаЇ ’ристос Ц У—ин Ѕожий ≥ людськийФ, ¤кий Ї одн≥Їю з ≥постасей божественноњ триЇдност≥ (“р≥йц≥) ≥ водночас живою людиною, що живе ≥ страждаЇ людський житт¤м ≥ людськими бол¤ми ≥ вмираЇ мученицькою смертю на хрест≥.

≤накше кажучи, щоб УспастиФ людство, Ѕог сам маЇ стати людиною, не полишаючи н≥ на хвилину свого божественного Їства. ¬≥н може повернути людин≥ втрачене (внасл≥док гр≥хопад≥нн¤) безсмерт¤, лише пройшовши через власну смерть Усмертю смерть подолавФ. “аким чином у христолог≥чн≥й тематиц≥ Упокутуванн¤Ф ≥ Успас≥нн¤Ф кр≥зь теолог≥чний зм≥ст проходить гуман≥стична теза : Успас≥нн¤Ф людини не просто УдаруЇтьс¤Ф, його здобуваЇтьс¤ людськими стражданн¤ми, людським житт¤м ≥ смертю.

ќтже п≥дсумовуючи сказане, можна зробити так≥ висновки.

‘≥лософська думка середн≥х в≥к≥в формувалась в пер≥од зародженн¤ ≥ розвитку феодальних в≥дносин (V-XIVст.), ¤кщо антична ф≥лософ≥¤ за своЇю суттю буде комсоцентрична (визначною реальн≥стю буде дл¤ нењ природа,  осмос), то середньов≥чне мисленн¤ характеризуЇтьс¤ теоцентричн≥стю (в≥д грец. УтеосФ Ц Ѕог).

”твердженн¤ христи¤нства в ¤кост≥ пан≥вноњ рел≥г≥њ (поч. Ivст.)привело до такого баченн¤ реальност≥, ¤ка створена за образом ≥ подобою духу. Ќа цьому п≥дірунт≥ ≥ починаЇтьс¤ формуватис¤ середньов≥чна ф≥лософ≥¤, ≥дейно-св≥тогл¤дним зм≥стом ¤коњ Ї духовно-≥деальне тлумаченн¤ реальност≥. ќск≥льки ж найдосконал≥шим духом Ї Ѕог, то теолог≥¤ п≥дноситьс¤ за цих умов до найголовн≥шого знанн¤, ¤кому п≥дпор¤дкован≥ вс≥ ≥нш≥ види знанн¤. ¬ умовах рел≥г≥йного диктату ф≥лософ≥¤ була оголошена Услужницею богословТ¤Ф, ≥ за допомогою свого рац≥онального апарату повинна була утверджувати основн≥ положенн¤ христи¤нства.

’арактерними рисами св≥тогл¤ду цього часу Ї: по-перше, геоцентризм. ÷е означаЇ, що активне творче начало ¤кби щезаЇ з природи ≥ передаЇтьс¤ Ѕогу, ¤кий стоњть над природою . ≥стинними бутт¤м волод≥Ї т≥льки Ѕог: в≥н в≥чний, незм≥нний, н≥ в≥д кого не залежить ≥ Ї джерелом всього ≥снуючого.  лючем до ≥стинного п≥знанн¤ Ї в≥ра. ¬≥ра не може бути готовим знанн¤м, ¤ке можна передати ≥ншому, воно потребуЇ власних духовних зусиль.

ѕо-друге, в середньов≥чному св≥тосприйн¤тт≥ ≥де¤ духовност≥, ¤ка повС¤зана не т≥льки з богом. ¬перше в ≥стор≥њ людства середньов≥чч¤ в≥дкриваЇ людину, ¤к особист≥сть, ¤к насамперед духовну, а не природну ≥стоту.

Ќа перший план рел≥г≥йного св≥тогл¤ду виход¤ть протир≥чч¤ в морально-етичн≥й сфер≥. Ћюдина сприймаЇтьс¤ ¤к зосередженн¤ протир≥ч, що ≥снують в св≥т≥ Ц м≥ж земним ≥ небесним, м≥ж т≥лом ≥ душею, м≥ж гр≥хом ≥ св¤т≥стю. « одн≥Їњ сторони Ц людина в≥нець Ѕожого твор≥нн¤, з ≥ншоњ Ц зло в св≥т≥ йде в≥д людини, людина Ц створ≥нн¤ в ¤кому сидить ди¤вол.

ќдним з найб≥льших надбань рел≥г≥йного св≥тогл¤ду була ≥де¤ ≥ндив≥дуального безсмерт¤, одноразовост≥, ≥ тому, самоц≥нност≥ людськоњ особистост≥. ¬перше в людськ≥й ≥стор≥њ ставитьс¤ питанн¤ про сенс житт¤.

ѕо-третЇ, дл¤ середньов≥чноњ св≥домост≥ св≥т сприймаЇтьс¤ ¤к двоњсте бутт¤, справжн≥й ≥ не справжн≥й св≥т. ÷ей под≥л проходить через всю середньов≥чну ф≥лософ≥ю.

2. ѕочинаЇтьс¤ середньов≥чна ф≥лософ≥¤ пер≥одом так званоњ УапологетикиФ (в≥д грец. Уаполог≥¤Ф - захист), представники ¤коњ виступали з обірунтуванн¤м ≥ захистом христи¤нства проти античноњ ф≥лософ≥њ. «атверджуЇтьс¤ ж пер≥од становленн¤ ≥ утвердженн¤ середньов≥чно - христи¤нськоњ ф≥лософ≥њ так званою УпатристикоюФ (в≥д лат. УпатерФ - отець), пер≥одом формуванн¤ найавторитетн≥шими христи¤нськими мислител¤ми Ц Уотц¤ми церквиФ Ц вих≥дних принцип≥в середньов≥чноњ христи¤нськоњ ф≥лософськоњ думки. ¬же в≥д самого початку середньов≥чч¤ впадаЇ в око своЇр≥дна Удвол≥н≥йн≥стьФ у становленн≥ та подальшому розвитку середньов≥чноњ ф≥лософськоњ парадигми. ќр≥Їнтована на духовно Ц ≥деальне тлумаченн¤ св≥ту, ц¤ парадигма зд≥йснюЇ себе у двох напр¤мах, ¤к≥ мають своњм джерелом УподвоЇн≥стьФ сх≥дноанитичноњ ф≥лософ≥њ на ≥лл≥но-ел≥стичну, згодом елл≥но-в≥зант≥йську ≥ римську, згодом римсько-зах≥дноЇвропейську, Уг≥лкиФ.

1	2	3	4	5

Ќазва: ‘≥лософ≥¤ середньов≥чч¤
ƒата публ≥кац≥њ: 2005-03-22 (7027 прочитано)