–ел≥г≥¤ > ‘≥лософ≥¤ середньов≥чч¤

ѕодв≥йн≥сть середньов≥чноњ ф≥лософськоњ парадигми простежуЇмо вже в добу апологетики, в ≥сторико-ф≥лософськ≥й л≥тератур≥ ч≥тко розр≥зн¤ють зах≥дну ≥ сх≥дну апологетику. ѕерша представлена ≥менами јмун≥ц≥¤ ‘ел≥кса,  в≥нта “ертулл≥ана, јрноб≥Їм, Ћактанц≥Їм; друга Ц ёстином, “еоф≥лом, ≤ренеЇм Ћ≥онським, ≤ппол≥том, јф≥ногором. ƒо сх≥дноњ г≥лки —ередньов≥чноњ ф≥лософськоњ парадигми, безперечно належать ≥ так≥ представники вже згаданоњ александр≥йськоњ школи, ¤к ‘≥лон,  лимент, ќр≥ген.

√рекомовна (сх≥дна) апологетика спонукувана своЇю елл≥нською ментальн≥стю на спогл¤данн¤ внутр≥шньоњ людини, неос¤жних глибин духу, ви¤вл¤Ї себе в таких серйозних ф≥лософських здобутках, ¤к мистецтво алегоричного прочитанн¤, тлумаченн¤ Усв¤щенних текст≥вФ так звана УекстезаФ; уже згадувана УапофатичнаФ(негативна) теолог≥¤ тощо. –имська ментальн≥сть Узах≥дноњ апологетикиФ з њњ практицизмом ор≥Їнтувалас¤ на зовн≥шн≥ риси духовност≥.

ѕредставники апологетики досить агресивно виступають ≥з критикою античноњ культурно Ц ф≥лософськоњ спадщини. ўо Ї сп≥льною м≥ж ф≥лософом ≥ христи¤нином. ћ≥ж учнем грецькоњ мудрост≥ ≥ учнем неба? Ц риторично запитуЇ  в≥н “ертулл≥ан. Ќова, христи¤нська УбожественнаФ мудр≥сть наст≥льки глибша в≥д староњ (грецькоњ, УземноњФ), що здаЇтьс¤ зовс≥м незрозум≥лою ≥ нав≥ть абсурдною щодо останньоњ. У—ин Ѕожий пригвожджений до хреста, не соромлюсь цього, оск≥льки це варто сорому. —ин Ѕожий помер, - немаЇ сумн≥в≥в у в≥рност≥ цього, оск≥льки це безглуздо. ѕохований, в≥н воскрес, - ≥ це безсумн≥вно ≥ це неможливоФ[3]. «а переказами “ертулл≥ан стверджуЇ словами: У¬≥рю, тому що абсурдноФ.

÷¤ теза “ертулл≥ана зовс≥м не безглузда, ¤к може здаватись на перший погл¤д. ¬она набуваЇ певного сенсу наперед у ситуац≥њ соц≥ального тупика, у ¤кому опинилос¤ рабовласницьке сусп≥льство за час≥в його кризи ≥ розпаду. ўе дл¤ античноњ св≥домост≥ здавалис¤ абсурдними догми христи¤нськоњ в≥ри: про створенн¤ св≥ту за с≥м дн≥в, непорочного зачатт¤, воскрес≥нн¤ ’риста. јбсурдним здавалос¤ ≥ те, що треба полюбити ворога, ¤к самого себе, що ус≥ люди Ї духовними братами. јдже з точки зору здорового глузду, ¤кий панував у масов≥й св≥домост≥ того часу м≥ж рабом ≥ рабовласником пол¤гаЇ пр≥рва, ¤ку не можна подолати. “ак само ≥ до ворога повинно бути однозначно ворожим. Ћог≥ка христи¤нського св≥тогл¤ду руйнувала сформован≥ стереотипи ≥ будувала на њхньому м≥сц≥ новий св≥тогл¤дний базис. Ујбсурдн≥стьФ христи¤нства ви¤вилась р¤т≥вною дл¤ людства, ¤ке опинилос¤ у критичн≥й соц≥альн≥й ситуац≥њ. „ерез духовну Їдн≥сть людей, через утвердженн¤ абсолютних ц≥нностей христи¤нств шукало шл¤х сп≥льного пор¤тунку людства в≥д саморуйнуванн¤.  р≥м того “ертулл≥анове Ув≥рю, бо це абсурднеФ Ц це в≥дкритт¤ ≥ визнанн¤ надрозумовоњ д≥¤льност≥, ¤ка п≥знаЇтьс¤ не розумом, в вищою ≥нтуњц≥Їю, одкровенн¤м.

ѕропаганда та захист христи¤нства “ертулл≥аном та ≥ншими апологетами церкви зд≥йснювалис¤ ще в той час, коли христи¤нство було рел≥г≥Їю меншост≥ населенн¤ –имськоњ ≥мпер≥њ. “епер треба було систематизувати христи¤нське в≥ровченн¤, обірунтувати ≥ розС¤снити його догми. ¬ першу чергу, це торкалос¤ найскладн≥шоњ догми про “р≥йцю, про триЇдн≥сть божественноњ сутност≥. Ќайвидатн≥ш≥ з цих ≥деолог≥в в≥ри п≥зн≥ше були назван≥ Уотц¤ми христи¤нськоњ церквиФ. —еред них вид≥л¤ютьс¤ √ригор≥й Ц Ќаз≥анз≥н (330 Ц 390рр.), ¬асил≥й ¬еликий (330 Ц 379рр.), √ригор≥й Ќ≥сський (325 Ц 394рр.), јврел≥й јвгустин Ѕлаженний (354 Ц 430рр.). ѕер≥од, у ¤кий вони д≥¤ли, творили, названий пер≥одом патристики.

Ќайв≥дом≥ший серед Уотц≥вФ зах≥дноњ церкви був јвгустин Ѕлаженний, ¤кий систематизував христи¤нський св≥тогл¤д, спираючись на принципи платон≥зму. ѕротир≥чч¤ людськоњ ≥стор≥њ Ц ось т≥ проблеми, ¤к≥ ц≥кавили його понад усе. ≈тична проблема займаЇ головне м≥сце. ÷е спор≥днюЇ вченн¤ јвгустина, з одного боку, з ф≥лософською традиц≥Їю елл≥н≥стичного пер≥оду, а з другого Ц з майбутньою екзистенц≥онально - гуман≥стичною ф≥лософ≥Їю.

ўодо проблеми стосунк≥в людини ≥ Ѕога, то јвгустина найб≥льше ц≥кавило питанн¤ про гр≥ховн≥сть людини перед Ѕогом, причини ≥ насл≥дки первородного гр≥ха јдама ≥ ™ви. √р≥х набуваЇ в нього всесв≥тнього значенн¤. «ло у св≥т≥, за јвгустином, - не помилка творц¤. Ѕог не в≥дпов≥даЇ на нього. «ло Ц це в≥льний виб≥р людини ≥ вона несе за нього в≥дпов≥дальн≥сть. ƒжерело зла в≥д свав≥лл¤ людини, вона протиставила вол≥ Ѕога свою людську волю. «ло ви¤вл¤Їтьс¤ у повстанн≥ людини проти Ѕога, створ≥нн¤ проти творц¤. ќск≥льки Ѕог не творив зла, то воно не маЇ справжньоњ реакц≥њ, тобто воно не ≥снуЇ само по соб≥. «ло Ц це лише в≥дсутн≥сть, нестача (спотворенн¤) добра.

Ѕог ¤к вих≥дний ≥ к≥нцевий пункт людських суджень ≥ д≥й становить основу вченн¤ јвгустина. ‘≥лософ систематизував христи¤нське в≥ровченн¤, подаючи його ¤к ц≥л≥сне ≥ Їдино правильне, виступаючи за обовС¤зкову Їдн≥сть в≥ри ≥ церковноњ орган≥зац≥њ, богослов проголошуЇ прагненн¤ до щаст¤ основним зм≥стом людського житт¤. ќднак щаст¤ на його думку Ц це п≥знанн¤ людиною Ѕога ≥ любов до нього. ” прац≥ Уѕро м≥сто господнЇФ јвгустин наголошуЇ, що христи¤нський Ѕог створив св≥т ≥ людину. ¬≥н всемогутн≥й ≥ безконечний. ѕ≥знати …ого Ц означаЇ стати щасливим.

ќдн≥Їю з центральних у вченн≥ јвгустина Ї проблема свободи вол≥ ¤к основи людськоњ особистост≥. ќс¤гнути розумом людина може лише те, у що в≥рить, до чого прагне. ™днанн¤ з Ѕогом в≥дбуваЇтьс¤ не при допомоз≥ розуму, а завд¤ки вол≥. ¬ол¤, обСЇктом ¤коњ Ї Ѕог Ц це в≥ра. јвгустин Ѕлаженний стверджуЇ: Ѕог Ц найвище бутт¤, нематер≥альна форма найвищого блага. Ќа в≥дм≥ну в≥д Ѕога, св≥т не маЇ пост≥йност≥ ≥ самост≥йност≥, оск≥льки Ї пох≥дним в≥д “ворц¤. ¬се, що ми зустр≥чаЇмо у цьому св≥т≥, маЇ перех≥дний характер, зм≥нюЇтьс¤, минаЇ.

ƒуал≥зм надприродного Ѕога ≥ св≥ту природи, виступаЇ в јвгустина ¤к протилежн≥сть м≥ж в≥чним бутт¤м ≥ плинним св≥том.  онстатац≥¤ ц≥Їњ протилежност≥ привела јвгустина до ф≥лософськоњ проблеми часу. „ас Ц це м≥ра руху ≥ зм≥ни вс≥х конкретних речей. —творивши св≥т, Ѕог створив м≥ру його зм≥ни. –еально ≥снуЇ сьогоденн¤, а минуле ≥ майбутнЇ лише завд¤ки памС¤т≥ ≥ над≥њ.

” своњх прац¤х Уѕро м≥сто ЅожеФ ≥ У—пов≥дьФ в≥н под≥л¤Ї всю ≥стор≥ю людства на ш≥сть ≥сторичний епох: в≥д д≥тей јдама ≥ ™ви ≥до народженн¤ ’риста, людство проходить перш≥ пС¤ть епох, з народженн¤ ’риста починаЇтьс¤ шоста, останн¤ епоха, ¤ка триватиме до к≥нц¤ ≥снуванн¤ людства. ќтже людська ≥стор≥¤ маЇ певну спр¤мован≥сть: вона йде в≥д виникненн¤ до к≥нц¤. „ас не в≥чний, бо до створенн¤ св≥ту часу теж не ≥снувало. „ас Ї плинним, ≥сторичним.

Ќаголошуючи на л≥н≥йних, а не на цикл≥чних часових режимах, де все ≥снуюче Ї повторенн¤м чогось такого, що вже було, јвгустин п≥дкреслюЇ принципову можлив≥сть виникненн¤ нового.

≤ндив≥дуальна духовна неповторн≥сть кожноњ людини маЇ св≥й початок, однак не маЇ к≥нц¤, будучи безсмертною, на в≥дм≥ну в≥д неоплатон≥вського панпсих≥зму (душа у всьому), що виходив ≥з в≥чност≥ душ≥ та њх косм≥чного перевороту. ’ристи¤нський ф≥лософ визначаЇ њх в≥чн≥сть т≥льки п≥сл¤ того, ¤к вони створен≥ Ѕогом. “аким чином, з точки зору христи¤нства, критикувалас¤ ≥де¤ про перевт≥ленн¤ душ≥ в нов≥ т≥ла. јвгустин визначаЇ душу, ¤к розумну субстанц≥ю, призначенн¤ котроњ управл¤ти т≥лом. —утн≥сть людини визначаЇтьс¤ саме в њњ душ≥, а не в т≥л≥. ” пошуках божественноњ ≥стини ф≥лософ закликаЇ в≥рити, щоб розум≥ти. Ќа противагу “ертулл≥ану в≥н вважаЇ доц≥льним використанн¤ людського розуму дл¤ п≥дкр≥пленн¤ ≥стини божественноњ мудрост≥, оск≥льки навчаЇ т≥льки вм≥нню користуватис¤ речами, а мудр≥сть ор≥ЇнтуЇ на п≥знанн¤ бога ≥ його д≥¤нь. Ћюдська ≥стор≥¤ за јвгустином визначаЇтьс¤ боротьбою двох божественно-людських ≥нститут≥в Ц Ѕожого ≥ земного царства. Ѕоже царство складають праведники, земне Ц себелюбц≥, гр≥шники. ѕ≥сл¤ приходу ’риста Ѕоже царство розширилось (зм≥цнило людей, що належать до нього, визначаЇ смиренн≥сть, ¤к пере Ѕогом, так ≥ перед ÷ерквою.)у земн≥й ≥стор≥њ ц≥ два царства переплетен≥ м≥ж собою.

ѕогл¤ди јвгустина справили великий вплив на всю середньов≥чну ф≥лософ≥ю ≥ ≥деолог≥ю. ÷е один з най¤скрав≥ших ф≥лософ≥в середньов≥чч¤, ¤кий хвилювавс¤ за долю людства ≥ кожноњ людини зокрема. як зазначаЇ ¬.—околов Уможна стверджуватиФ , що автор трактату Уѕро град ЅожийФ став першим мислителем (принаймн≥ в ™вроп≥), що зробив предметом ф≥лософських роздум≥в про долю людства...[4]

3. —холастика (в≥д грецького слова УсхолаФ - школа) Ц це специф≥чна система середньов≥ковоњ ф≥лософсько Ц теолог≥чноњ думки, ¤ка зародилась в монастирських школах. ѕ≥зн≥ше так стали ≥менувати всю середньов≥чну ф≥лософ≥ю. —холастика була спр¤мована на рац≥онал≥зац≥ю обірунтуванн¤ основ христи¤нського в≥ровченн¤, насамперед дл¤ осмисленн¤ ≥ доведенн¤ бутт¤ Ѕога. ¬важалос¤ що ≥стина вже дана в Ѕ≥бл≥њ, њњ т≥льки необх≥дно вивести зв≥дти. ѕрирода перестаЇ бути найважлив≥шим обСЇктом людського п≥знанн¤. ќсновна увага зосереджуЇтьс¤ на п≥знанн≥ Ѕога в людськ≥й душ≥. —холастика в основному опираЇтьс¤ на формальну лог≥ку јристотел¤. « виникненн¤м середньов≥чних ун≥верситет≥в схоластика дос¤гаЇ вершин свого розвитку (XII Ц XIV ст. ).

ќдн≥Їю з центральних проблем схоластичноњ ф≥лософ≥њ Ї дискус≥¤ про ун≥версал≥њ (загальн≥ пон¤тт¤). ” в≥дпов≥дност≥ з тим, ¤к тлумачилос¤ питанн¤ про ≥снуванн¤ ун≥версал≥й, середньов≥чна ф≥лософ≥¤ репрезентована двома основними напр¤мами Ц ном≥нал≥змом ≥ реал≥змом.

ќсв≥тницьку тенденц≥ю на терен≥ ранньоњ схоластики репрезентуЇ ≤оан —кот ≈р≥гуена (бл. 810-877), ¤кий переклав на латину знаменит≥ Ујеропол≥тикиФ ≥ коментар≥ до них в≥зант≥йського мислител¤ V≤≤ ст. ћаксима —пов≥дника. “им самим у римо Ц латинську ментальн≥сть зах≥дноЇвропейського середньов≥чч¤ вживаЇтьс¤ добрий ступ≥нь греко-ментального апаратизму.

1	2	3	4	5

Ќазва: ‘≥лософ≥¤ середньов≥чч¤
ƒата публ≥кац≥њ: 2005-03-22 (7027 прочитано)