–ел≥г≥¤ > ‘≥лософ≥¤ середньов≥чч¤

” твор≥ Уѕро розд≥ленн¤ природиФ ≈р≥угена малюЇ св≥товий косм≥чний процес, ¤кий починаЇтьс¤ (в типово неоплатон≥чн≥й манер≥) з Упершоњ природиФ, представленою Уабсолютною божественною Їдн≥стюФ. ќстанн¤ породжуЇ Уеманац≥юФ (другу природу) Ц божественний ≤м., Ћогос, У—ина ЅожогоФ. У–озд≥ленн¤ природиФ, ¤ке починаЇтьс¤ на цьому р≥вн≥, представлене тут безт≥лесними родовими та видовими ≥де¤ми. У“рет¤ природаФ Ц св≥т конкретних чуттЇвих предмет≥в. ќдинична, ≥ндив≥дуальна Ї Унест≥йким бутт¤мФ, ¤ке неминуче гине, повертаючись у божественну першооснову. ÷е Учетверта природаФ, що непом≥тно знову повертаЇтьс¤ на УпершуФ.

÷ентральним пунктом косм≥чного процесу в ≈р≥гуена, по сут≥ , виступаЇ людина. ѕринаймн≥ саме њњ гр≥хопад≥нн¤ призводить до роздр≥бненн¤ бутт¤ на одиничне, а необх≥дн≥сть покут¤ визначаЇ поверненн¤ до божественноњ Їдност≥ Учетвертоњ природиФ. “ут гуман≥зм ≈р≥нгуена змикаЇтьс¤ з антропоцентризмом.

« осв≥тницькою тенденц≥Їю повС¤зана ≥ творч≥сть знаменитого јлку≥на (бл. 735-804), ¤кий очолив Ујкадем≥юФ ≥ навчав самого  арла ¬еликого та його д≥тей. ѕроте творч≥сть јлкуњна мала визначальний вплив на весь х≥д наступноњ ≥стор≥њ ф≥лософ≥њ середн≥х в≥к≥в, дещо в ≥ншому план≥. ¬ид≥ливши д≥алектику з-пом≥ж ≥нших мистецтв, јлкуњн надаЇ њй значенн¤ головного ≥нтелектуального мистецтва систематизац≥њ питань в≥ри. “им самим јлкуњн формуЇ теоретичн≥ засоби схоластики. ” практичному план≥, ¤к уже зазначалос¤ , схоластика виросла з тих специф≥чних форм осв≥тницькоњ д≥¤льност≥, ¤к≥ складалис¤ в зах≥дноЇвропейському середньов≥чному сусп≥льств≥ наприк≥нц≥ VIII Ч на початку I’ст.

«ахопленн¤ д≥алектикою було наст≥льки серйозним, що де¤к≥ њњ прихильники почали ставити м≥ць њњ лог≥чноњ аргументац≥њ вище теолог≥чних догмат≥в. —аме так чинили јнсельм з Ѕеати (народивс¤ б≥л¤ 1000) ≥ кер≥вник турськоњ школи (‘ранц≥њ) Ѕеренгар≥≥й (988-1088). ѓм р≥зко заперечували ≥нш≥ мислител≥ того пер≥оду, найб≥льш в≥домий серед ¤ких був ѕ.ƒам≥ан≥ (1007-1072), котрий твердив про ц≥лковиту зверхн≥сть в≥ри над розумом, теолог≥њ над ф≥лософ≥Їю. ѕроте кожна з цих крайн≥х позиц≥й не в≥дпов≥дала ≥нтересам церкви, ¤ка шукала компром≥сного р≥шенн¤. —аме до нього ≥ прийшли Ћонфранк (лб. 1010-1089) ≥ його б≥льш знаний учень јнсельм  ентербер≥йський (1033-1109), ¤кий за прикладом вчител¤ наприк≥нц≥ житт¤ став  ентербер≥йським Їпископом. јвторитет јнсельма був наст≥льки високим, що його називали нав≥ть Удругим јвгустиномФ.

јнсельм не заперечував виключно д≥алектики, але максимальною м≥рою прагнув перетворити њњ на суто формальну (байдужу до зм≥сту), Утехн≥куФ дисц≥пл≥ну, ¤ка б функц≥онувала в систем≥ середньов≥чного мисленн¤ за принципом Уне дл¤ того м≥ркувати, щоб в≥рити, але в≥рити, щоб розум≥тиФ. ¬иход¤чи з такого розум≥нн¤ д≥алектики ≥ взагал≥ ф≥лософ≥њ, јнсельм  ентербер≥йський формуЇ своЇ знамените Уонтолог≥чне доведенн¤Ф бутт¤ ога. Ѕог, за јнсеьмом, ≥снуЇ, оск≥льки ≥снуЇ пон¤тт¤ найвищоњ, максимально досконалоњ ≥стоти. ѕод≥бне Удоведенн¤Ф могло набути рис переконливост≥ лише в рамках т≥Їњ мислительськоњ традиц≥њ, що бере св≥й початок в≥д ѕлатона ≥ јвгустина Ч у¤вленн¤ про обТЇктивне ≥снуванн¤ загальних пон¤ть (Уун≥версал≥йФ, ¤к њх називали у середн≥ в≥ки). “ака позиц≥¤ в конкретн≥й форм≥, що њњ надибуЇмо в јнсельма  ентерьер≥йського, д≥стала назву реал≥зму, оск≥льки вона визнавали реальним ≥снуванн¤ Уун≥версал≥йФ.

Ќа противагу реал≥зму компьЇнський конон≥к –осцел≥н (бл. 1050-1120) висунув позиц≥ю ном≥нал≥зму, зг≥дно з ¤кою Уун≥версал≥њФ Ї лише У≥менаФ (лат. Ќом≥на, зв≥дки й назва Уном≥нал≥змФ). —правд≥ реальним Ї лише одиничн≥, ≥ндив≥дуальн≥ реч≥. ѕолем≥ка м≥ж Уреал≥стамиФ ≥ Уном≥нал≥стамиФ розт¤глас¤ на всю подальшу ≥стор≥ю середньов≥чноњ ф≥лософ≥њ. ÷¤ полем≥ка почалас¤, здавалос¤ б, ≥з суто теолог≥чного питанн¤ про сутн≥сть Уреальност≥Ф —в¤тоњ “р≥йц≥ та њњ У≥постасейФ. –еал≥зм настоював на реальност≥ саме УЇдност≥Ф “риЇдиного Ѕога. Ќом≥нал≥зм справд≥ реальност≥ саме УЇдност≥Ф “риЇдиного Ѕога. Ќом≥нал≥зм справд≥ реальними вважав УликиФ (≥постас≥) “р≥йц≥ (ќтц¤, —ина, —в¤того ƒуха). «годом полем≥ка набула суто ф≥лософського характеру Ч про статус реальност≥ категор≥й загального ≥ одиничного.

–еал≥сти, говор¤чи про Їдн≥сть УЅожественноњ “р≥йц≥Ф, обстоювали, по сут≥, традиц≥йно обТЇктивну Ч ≥деал≥стичну тезу про незалежн≥сть в≥д матер≥ального Ч чуттЇвого св≥ту ≥снуванн¤ ≥деального (загальних пон¤ть Уун≥версал≥йФ), тим самим даючи останньому статусу Їдино справжньоњ реальност≥. ўо ж до ном≥нал≥ст≥в, то вони, тверд¤чи про реальн≥сть саме ≥постас≥й “р≥йц≥, по сут≥, в≥дстоювали реальне ≥снуванн¤ одиничного, ≥ндив≥дуальних окремих речей ≥ ¤вищ, повТ¤зуючи тим самим справд≥ реальне ≥снуванн¤ з чуттЇво-конкретним ≥снуванн¤м конкретних речей.

ѕолем≥ка м≥ж реал≥стами ≥ ном≥нал≥стами впродовж подальшоњ ≥стор≥њ середньов≥чноњ ф≥лософ≥њ приводила то до р≥зкого розмежуванн¤ њњ учасник≥в, то набувала таких б≥льш прихованих (УстертихФ) форм, ¤к так званих Уконцептуал≥змФ. ѕозиц≥њ останнього под≥л¤в ѕТЇр јбел¤р (1079-1142) Ч видатний мислитель середньов≥чч¤. Ќайв≥дом≥шою рисою јбел¤ровоњ позиц≥њ було зверненн¤ до розуму, ¤к пров≥дного ≥нструменту ≥ критер≥ю в пошуках ≥стини. ќдин ≥з пров≥дних принцип≥в с≥редньов≥чноњ ф≥лософ≥њ Ч п≥дпор¤дкуванн¤ розуму в≥р≥ Ч починаючи з VI Ц VIIст. Ќе так жорстко (¤к, скаж≥мо , в часи “ертул≥ана) проводивс¤ у ф≥лософських досл≥дженн¤. ”же в јвгустина, ¤кий недвозначно вказував на безперечну вищ≥сть в≥ри даноњ розумом, знаходимо водночас виразний пот¤г до рац≥онального упор¤дкуванн¤ ≥ систематизац≥њ теолог≥њ(нагадаЇмо, що Уформально-юридичнеФ, упор¤дковуючи, Удисципл≥нуючеФ начало Ч характерна ознака латино-римськоњ ментальност≥). “ак само ≈р≥угена говорить про в≥дсутн≥сть суперечностей м≥ж Управильним розумомФ ≥ У≥стинним авторитетомФ, а јнсельм  ентербер≥йський в≥дверто пропов≥дуЇ ≥дею Урац≥онального Ф доведенн¤ бутт¤ Ѕожого.

ѕро те звертанн¤ до розуму в јбел¤ра мало принципово ≥нший характер. “ак≥ в≥дом≥ на той час мислител≥, ¤к √≥льйом ≥з Ўанло (1070-1121) ≥ јнсельм Ћанський учень јнсельма  ентербер≥йського, в ¤ких јбел¤р навчавс¤ ф≥лософ≥њ та теолог≥њ, не задовольн¤ли його насамперед начатницькою манерою викладанн¤, в≥дсутн≥стю лог≥чноњ, зм≥стовноњ аргументац≥њ. —творивши свою школу, јбел¤р став викладати у принципово в≥дм≥нн≥й в цих вчител≥в манер≥, що надзвичайно ≥мпонувала учн¤м, ¤к≥ вимагали в≥д нього людських ≥ ф≥лософських доказ≥в того, що може бути зрозум≥лим, а не т≥льки висловленим.

«вичайно ж јбел¤р, ¤кий був глибоко в≥руючою людиною, не ставив св≥домоњ мети боротис¤ проти христи¤нського св≥тогл¤ду. ” зверненн≥ до розуму та лог≥чноњ обірунтованост≥ своњх ≥дей в≥н вбачав засоби б≥льшого звеличенн¤ авторитету христи¤нського вчител¤. —аме з цих позиц≥й јбел¤р виступив проти Усл≥пих поводир≥в ел≥нц≥вФ, котр≥ не знають Ун≥ того, про що вони говор¤ть, н≥ того, про що вони тверд¤ть, осуджують те, чого вони не знають, ≥ очорнюють те, чого сам≥ не ос¤гаютьФ. јбел¤р настоюЇ на рац≥онально-докозовому прийн¤тт≥ ≥стини, оск≥льки њњ необх≥дно не лише сприймати, але й ум≥ти захищати.

ќф≥ц≥йн≥ ≥деологи церкви вороже зустр≥ли Уновац≥њФ јбел¤ра. ≤ справа тут не в заздрост≥ Увчених муж≥вФ типу √≥льйона ≥з Ўамно або јнсельам Ћанського, чи ≥ Узадиристому характер≥Ф јбел¤ра, чим де¤к≥ заруб≥жн≥ досл≥дники прагнули по¤снити траг≥чну його долю. —права в тих обТЇктивних насл≥дках, до ¤ких лог≥чно вели рац≥онал≥стичн≥ настанови јбел¤ра. –оно чи п≥зно, ≥ це опоненти јбел¤ра розум≥ли чудово, застосуванн¤ до обірунтуванн¤ до теолог≥чних У≥стинФ зм≥стовно-рац≥онал≥стичноњ аргументац≥њ мусило привести јбел¤р≥в рац≥онал≥зм до конфл≥кту з самим зм≥стом христи¤нського вченн¤.

јльбер≥к –ейнський ≥ Ћотульф Ћомбарський (учн≥ вже померлого на той час јнсельма Ћанського) домоглис¤ в 1121р. скликанн¤ в —уассон≥ спец≥ального церковного собору, на ¤кому мали обговорити позиц≥ю јльберта. Ќе зважаючи на переконливий виступ на собор≥ јбел¤ра, ¤кий не просто спростував аргументи своњх опонент≥в, але й дов≥в њх ц≥лковиту теоретичну неспроможн≥сть, було прийн¤то звинувачувальну щодо јбел¤ра ухвалу. ¬≥н мусив власними руками кинути свою працю у вогонь ≥ по цьому в≥дправитис¤ в монастир з суворим статутом.

ѕроте невдовз≥ јбел¤р знову в≥дкриваЇ школу, слава ¤коњ швидко поширюЇтьс¤ за меж≥ ‘ранц≥њ. ÷е викликаЇ занепокоЇнн¤ ортодоксальних к≥л католицькоњ церкви. ¬ ситуац≥ю активно втручаЇтьс¤ Ѕернар  левронський (1091-1153) Ч абат монастир¤  левро, в≥домий своњм м≥стично-≥ррац≥онал≥стичним переконанн¤м ≥ р≥зко негативним ставленн¤м до будь-¤ких спроб хай нав≥ть обмеженого визначенн¤ самоц≥нност≥ розуму. Ѕернар робить кроки до скликанн¤ нового собору ≥ остаточного осудженн¤ јбел¤ра.

јбел¤р же тим часом, посл≥довно провод¤чи рац≥онал≥стичний анал≥з теолог≥чноњ л≥теретури, знаходить численн≥ суперечност≥, а то й просто помилки не т≥льки в авторитетних церковних автор≥в, але й у самому —в¤тому ѕисьм≥. ÷≥ моменти в≥дображаютьс¤ в книз≥ јбел¤ра У“ак ≥ н≥Ф. У“акож ≥ блаженний јвгустин, Ч пише јбел¤р, Ч перегл¤даючи багато ≥з своњх твор≥в, за¤вл¤Ї, що чимало стверджував тим скор≥ше на основ≥ висловлювань ≥нших, н≥ж на основ≥ власноњ переконаност≥. ƒещо ≥ в ™вангел≥њ здаЇтьс¤ висловленим скор≥ше в≥дпов≥дно людським гонором, н≥ж ≥стин≥...Ф1

—проби рац≥онал≥стичного захисту христи¤нського вченн¤ ц≥лком законом≥рно приводила до критичного анал≥зу останнього, а це обТЇктивно в≥дкривало шл¤х до зв≥льненн¤ ф≥лософ≥њ в≥д духовноњ диктатури церкви. јдже тлумачачи ’риста, ¤к вт≥ленн¤ Ѕожественного розуму, јбел¤р, по сут≥, прагне ототожнити пон¤тт¤ Ухристи¤нинФ≥ Уф≥лософФ, ур≥вн¤ти теолог≥ю з ф≥лософ≥Їю, що обТЇктивно означало виведенн¤ ф≥лософ≥њ з-п≥д контролю теолог≥њ. ¬ласне, јбел¤р тлумачить самого засновника христи¤нства (’риста) ¤к своЇр≥дного ф≥лософа рац≥онал≥ста, ¤кий вербуЇ соб≥ прихильник≥в невблаганною силою лог≥чних аргумент≥в. “ака ≥нтерпретац≥¤, зрозум≥ло, ж н≥¤к не вТ¤залас¤ з традиц≥йним тлумаченн¤м ’риста ≥ тому, природно, викликала звинуваченн¤ в Їрес≥.

1	2	3	4	5

Ќазва: ‘≥лософ≥¤ середньов≥чч¤
ƒата публ≥кац≥њ: 2005-03-22 (7027 прочитано)