–ел≥г≥¤ > ‘≥лософ≥¤ середньов≥чч¤

” 1140 роц≥ в —анс≥ збираЇтьс¤ собор дл¤ розгл¤ду јбел¤рових ≥дей. ≤ тут јбел¤р зрозум≥в, що його розсудженн¤ на собор≥ Ч це заздалег≥дь вир≥шена справа. ¬≥дмовившись виступати на собор≥, јбел¤р подаЇтьс¤ до –иму шукаючи справедливост≥ в самого папи. јле собор засудив јбел¤ра заочно, а папа ≤нокент≥й ≤≤ своњм рескриптом затвердив цей вирок. ƒ≥знавшись про це по дороз≥ до –иму, јбел¤р впав у розпач ≥ т¤жко захвор≥в. ѕомер через два роки в монастир≥  люн≥.

Ќадаючи рац≥онального тлумаченн¤ теолог≥њ ≥ тим самим самоц≥нност≥ людського розуму, јбел¤р разом з цим п≥дходить до ≥дењ ≥стотноњ автоном≥њ (по в≥дношенню до Убожественноњ любов≥Ф та Ублагодат≥Ф) моральних (добрих ≥ злих) вчинк≥в людини. ѕринципова автоном≥¤ (хай ще ≥стотно обмежена традиц≥Їю теолог≥чними рамками) розуму ≥ сов≥ст≥ (морального чутт¤).

–ац≥онал≥стична активн≥сть оф≥ц≥йн≥й схоластичн≥й ортодокс≥њ пор¤д з абел¤ровим вар≥антом виразно була представлена ≥ позиц≥Їю учасник≥в так званоњ шартрськоњ школи. Ўартрськ≥ мислител≥ ц≥кавилис¤ античною культурою, робили багато переклад≥в античних автор≥в. ƒосить активно сп≥впрацював з шартру¤ми ≥ јбел¤р, особливо коли школу очолював Ѕернир ≥з Ўатри. Ќайв≥дом≥ший ≥з автор≥в школи був учень Ѕернера ∆≥льбер де л¤ ѕорре, або ѕорретонус (1076 Ц1154).

ƒотримуючись реал≥стичноњ (в середньому розум≥нн≥ ) ор≥Їнтац≥њ, ¤к ≥ јбел¤р, до концептуал≥зму. Ќа в≥дм≥ну в≥д јбел¤ра, ¤кий хот≥в надати теолог≥њ рац≥онально-пон¤т≥йноњ форми, кер≥вник шартрськоњ школи вважав, що пон¤т≥йна форма здатна в≥дображувати лише конкретно-одиничну специф≥ку св≥ту речей ≥ спираЇтьс¤ на досв≥д та ≥ндукц≥ю. “еолог≥¤ ж, користуючись дедукц≥Їю, виходить з положень божественного одкровенн¤, що мають принципово позадосв≥дний характер. “им самим ѕорре поклав початок концепц≥њ, ¤ка в подальш≥й ≥сторйњ середньов≥чноњ ф≥лософ≥њ, аж до гуман≥стичного ¬≥дродженн¤, набуде поширенн¤ п≥д йменн¤м теор≥њ Уподв≥йноњ ≥стиниФ ≥ стане св≥тогл¤дною формою поступового зв≥льненн¤ ф≥лософ≥њ в≥д рол≥ Услужниц≥ теолог≥њФ.

“аке ¤вне розходженн¤ м≥ж ф≥лософською та теолог≥чною ≥стиною, неможлив≥сть озопити теолог≥ю та ф≥лософ≥ю Їдиними (рац≥онал≥стичним ¤к мр≥¤в јбемер) п≥дходом стали ц≥лком очевидними дл¤ учасник≥в шартрськоњ школи внасл≥док њхн≥х досить ≥нтенсивних досл≥джень природи, а також в≥дпов≥дних Унатурал≥стичнихФ узагальнень, ¤к≥ ¤вно не узгоджувалис¤ з оф≥ц≥йною христи¤нською картиною св≥ту. ≤ хоча шартрська школа десь наприк≥нц≥ ’≤≤ст. припинила своЇ ≥снуванн¤ , њњ натурал≥стичн≥ настанови знаход¤ть продовженн¤ в ’≤≤ ст. в ≥де¤х ƒавида ƒанинського, ¤кий всезагальним субстратом вс≥х субстанц≥й тлумачить матер≥ю (в дус≥ Упершоњ матер≥њФ јр≥стотел¤).«а це ƒ.ƒананський був засуджений церковними ≥деологами.

„ерез ¤кийсь час ѕаризький ун≥верситет, в ¤кому викладав ƒ.ƒанинський, Ї джерелом поширенн¤ матер≥ал≥стичних ≥дей оверроњзму (в≥д ≥мен≥ арабського ф≥лософа ≤бн-–ушда, ¤ке транскрибувалос¤ на латину ¤к јверро¤с), вченн¤, що виходило з матер≥ал≥стичних елемент≥в ф≥лософ≥њ јристотел¤. √оловним пропагандистом оверроњзму (латинського аверроњзму, ¤к називали Ївропейський вар≥ант цього вченн¤) стаЇ в ѕаризькому ун≥верситет≥ —≥гер Ѕратонський (бл. 1235- бл. 1282). —≥гер боровс¤ за незалежн≥сть ф≥лософського знанн¤ в≥д теолог≥чного, хоча, звичайно, ще не м≥г (в дус≥ часу ) заперечувати правом≥рн≥сть теолог≥њ ≥ тим б≥льше рел≥г≥њ. ¬изнаючи необх≥дн≥сть ≥ неминуч≥сть суперечност≥ м≥ж ф≥лософськими та теолог≥чними знанн¤ми, —≥гер в≥дверто стаЇ на позиц≥њ Удво≥стоњ ≥стиниФ. ¬≥н ≥ його посл≥довники, не заперечуючи правом≥рност≥ теолог≥чного шл¤ху до ≥стини, сам≥ йдуть шл¤хом розумного ос¤гненн¤ природи ≥ природнього пор¤дку речей. Ќатурал≥зм≥ ≥ нав≥ть ≥ матер≥ал≥стичн≥сть —≥геровоњ позиц≥њ ви¤вл¤лис¤ ≥ в запереченн≥ нею ≥дей творенн¤ природи Ѕогом з Ун≥чогоФ. ћатер≥¤, природа, бутт¤ ≥снують в≥чно в протисто¤нн≥ богу, внасл≥док чого бог ви¤вл¤Їтьс¤ не ст≥льки творцем, ск≥льки УпершодвигуномФ (в ар≥стотельському дус≥) св≥ту.

якщо рац≥онал≥стичн≥ ор≥Їнтац≥њ јбел¤ра й учасник≥в шартрськоњ школи викликали р≥зну протид≥ю ортодоксальних церковних к≥л., то аверроњзм породжуЇ не менший оп≥р учн¤ л≥дера францисканц≥в ‘ранциска јссизького (1182-1226) Ѕонавентури, або ƒжованн≥ ‘≥данци (1221-1274), ¤к в≥н звавс¤ УшеруФ, ¤кий виступив проти аверроњзму з позиц≥њ УкласичногоФ

јвгустин≥анства, дещо доповненого ≥де¤ми Їврейсько-арабського неоплатон≥зму ≥ ар≥стотел≥зму. Ќатурал≥стичн≥ ≥дењ шартрських школи знаход¤ть своЇ специф≥чне продовженн¤ в ќксфордському ун≥верситет≥ в гуртку ориг≥нального мисленн¤, ¤кий кр≥м традиц≥йноњ теолог≥чно-ф≥лософськоњ тематики, широко ц≥кавивс¤ проблемами астроном≥њ, метеоролог≥њ, л≥нгв≥стики тощо, Ц –оберта √россетеста (1175-1253). Ѕудучи августин≥¤нцем у загальних принципах ф≥лософствуванн¤, √россе тест вважаЇ , що в розвитку наукового досл≥дженн¤ пров≥дна роль належить математиц≥. ¬елику увагу прид≥л¤в √россетест також розробц≥ емп≥ричноњ методолог≥њ. ¬ажливого значенн¤ в≥н надавав св≥ту, котре вважав за особливо УтонкуФ матер≥ю, завд¤ки ¤к≥й реал≥зуЇтьс¤ Їдн≥сть походженн¤ ¬сесв≥ту ≥ звТ¤зок м≥ж його окремими частинами. јналог≥чний сенс приписував св≥ту ≥ Ѕоновентура , але, на в≥дм≥ну √россетеста, надавав йому м≥стичного тлумаченн¤.

¬ гуртку –.√россетеста сформувавс¤ ≥ один з в≥домих мислител≥в Ївроп6ейського середньов≥чч¤ ’111 ст. –оджер Ѕекон (1214-1292). ѕ≥д впливом √россетеста Ѕекон знайомитьс¤ з прац¤ми јр≥стотел¤ та арабомовних ф≥лософ≥в аль-‘арат≥, ≤бн-—≥ни, ≤бн-–ушда та ≥н. √либоко ц≥кавивс¤ Ѕекон також ≥деЇю природознавства та досв≥дним п≥знанн¤ природи. Ќеортодоксальн≥сть позиц≥њ Ѕекона, за що в≥н зазнавав пересл≥дувань, дещо в≥др≥зн¤лас¤ в≥д неортодоксальност≥ —≥гера Ѕрабантського ≥ нав≥ть шартрськоњ школи. Ѕекон категорично заперечував теор≥ю Удво≥стоњ ≥стиниФ ≥ взагал≥ аверроњзм, квал≥ф≥куючи останн≥й ¤к Угр≥ховийФ. ¬≥н захищав ≥дею Їдност≥ ф≥лософ≥њ та теолог≥њ. У‘≥лософ≥¤ ≥ теолог≥¤,Ц писав Ѕекон,Ц не суперечать одна одн≥й, оск≥льки друга вчить ,дл¤ чого вс≥ предмети призначенн≥ богом, перша Ц ¤к ≥ через що виконуЇтьс¤ це призначенн¤Ф[5]. ѕроте Їдн≥сть теолог≥њ з ф≥лософ≥Їю мислитьс¤ Ѕеконом не ¤к п≥дпор¤дкуванн¤ другоњ перш≥й, а ¤к визнанн¤ рац≥ональноњ необх≥дност≥ ф≥лософ≥њ, њњ , так би мовити, Усуверенност≥Ф, саморац≥ональноњ необх≥дност≥ ф≥лософ≥њ, њњ , так би мовити , Усуверенност≥Ф самоц≥нност≥ щодо теолог≥њ.

¬с≥ науки, м≥ркуЇ Ѕекон, повинн≥ служити теолог≥њ. ” цьому ц≥нн≥сть наук. —ама теолог≥¤ в≥дпов≥даЇ на питанн¤ УбожественогоФ пор¤дку: про сутн≥сть Ѕога, св¤тоњ “р≥йц≥, слави ≥ благодат≥ божоњ. ƒл¤ висв≥тленн¤ ж ус≥х ≥нших питань теолог≥¤ користуЇтьс¤ ф≥лософ≥Їю (питанн¤ руху небесних т≥л, матер≥њ ≥ сутност≥, питанн¤ про види тварин ≥ рослин, часу ≥ в≥чност≥ св≥ту, про перебуванн¤ душ≥ в т≥л≥ людини, питанн¤ про неск≥нченн≥ види матер≥њ проблеми п≥знавальност≥ св≥ту). Ќа вс≥ ц≥ питанн¤ теолог≥¤ лише коротко формулюЇ в≥дпов≥д≥, вз¤т≥ з ф≥лософ≥њ. “еолог≥¤ вказуЇ на властивост≥ надприродних сутностей, ф≥лософ≥¤ ж розкриваЇ властивост≥ зовн≥шнього св≥ту.

«аперечуючи проти тертул≥он≥вського принципу Унадрозумност≥Ф догмат≥в теолог≥њ. Ѕекон вважаЇ необх≥дним дл¤ торжества теолог≥њ необх≥дний розвиток ф≥лософ≥њ ≥ взагал≥ позитивного значенн¤, за допомогою знань ми можемо, м≥ркуЇ Ѕекон, навертати до христи¤нства ≥нов≥рц≥в, не вдаючись до насильств ≥ хрестових поход≥в. “аким чином, виступаючи з тезою зм≥цненн¤ теолог≥њ (ц≥лком щиро), Ѕекон, по сут≥ розхитуЇ њњ зсередини шл¤хом так би мовити Утотальноњ рац≥онал≥зац≥њФ. “ут Ѕекон у чомусь близький до јбел¤ра.

ѕос≥даючи позиц≥њ пом≥ркованого ном≥нал≥зму, Ѕекон вважаЇ природу б≥льш фундаментальною природу ≥ндив≥дуальною. ќстаннЇ ≥ Ї визначальною в ≥снуванн≥ речей, адже м≥ркуЇ Ѕекон, бог створював св≥т не заради ун≥версальноњ людини, а дл¤ кожноњ окремоњ особистост≥; бог створив не людину взагал≥, а јдама. Ќазван≥ ном≥нал≥стичн≥ засади Ѕекона мають ¤к бачимо, виразний гуман≥стичний п≥дтекст. —вою ориг≥нальну позиц≥ю, ¤ка по сут≥, ¤вл¤Ї собою ц≥лу програму розвитку наукового знанн¤, протиставлену систем≥ ортодоксальноњ схоластики Ѕекон вид≥лив у трьох своњх творах Ц У¬еликий тв≥рФ, У“рет≥й тв≥рФ ≥ Ућенший тв≥рФ, ¤к≥ разом складають справжню енциклопед≥ю тогочасного знанн¤.

4. ¬≥домим систематизатором середньов≥чноњ схоластики був ‘ома јкв≥нський (1225-1274рр.), ¤кий пристосовував вченн¤ јристотел¤ до католицизму. Ќайв≥дом≥шим його твором Ї У—ума теолог≥њФ.

«а час≥в ‘оми јкв≥нського значно зросла роль наукового ≥ ф≥лософського п≥знанн¤. “ому було вже неможливо ≥гнорувати ≥ не пом≥чати дос¤гненн¤ розуму ≥ науки. јкв≥нський намагавс¤ створити таку доктрину, ¤ка дала б можлив≥сть контролювати ф≥лософське ≥ наукове п≥знанн¤ церквою.

ўе у попередн≥ стол≥тт¤ зах≥дноЇвропейськими схоластами б≥ла висунута теор≥¤ Удвох ≥стинФ.

«г≥дно з даною теор≥Їю, наука повС¤зана з нею ≥ ф≥лософ≥¤ здобувають знанн¤, спираючись на досв≥д ≥ розум. Ќа в≥дм≥ну в≥д них теолог≥¤ здобуваЇ ≥стину в божественному одкровенн≥. “аким чином теор≥¤ двоњстоњ ≥стини под≥лила так би мовити сфери впливу м≥ж теолог≥Їю ≥ наукою. Ѕожественне одкровенн¤, вважали представники ц≥Їњ теор≥њ недоступне розуму.

‘ома јкв≥нський ч≥тко визначаЇ сферу науки ≥ в≥ри. «авданн¤ науки пол¤гаЇ у по¤сненн≥ законом≥рностей св≥ту. јле хоч наукове знанн¤ обСЇктивне та ≥стинне, воно не може бути всеос¤жним. ™ така сфера д≥¤льност≥, ¤ка недоступна розумовому п≥знанню, а т≥льки в≥р≥. ќтже, предметом ф≥лософ≥њ Ї У≥стини розумуФ, предметом теолог≥њ Ц У≥стини одкровенн¤Ф.

јле м≥ж наукою ≥ в≥рою, ф≥лософ≥Їю ≥ теолог≥Їю немаЇ суперечност≥. ’ристи¤нська ≥стина стоњть вище розуму, але вона не суперечить йому. ≤стина може бути одна, бо походить в≥д Ѕога. ќск≥льки к≥нцевим обСЇктом теолог≥њ та ф≥лософ≥њ ≥ джерелом вс¤коњ ≥стини Ї Ѕог, то не може бути принциповоњ суперечност≥ м≥ж теор≥Їю ≥ в≥рою. ¬одночас не вс≥ У≥стини одкровенн¤Ф можна довести рац≥онально. “а це не ознака, що вони не правдив≥ чи суперечать розуму. Ѕогословськ≥ ≥стини Унадрозумн≥Ф, але не Упротирозумн≥Ф.

1	2	3	4	5

Ќазва: ‘≥лософ≥¤ середньов≥чч¤
ƒата публ≥кац≥њ: 2005-03-22 (7027 прочитано)