Трудове право України > Трудові спори

Сьогодні КТС продовжують діяти і розглядати індиві­дуальні трудові спори про застосування законодавства про працю, крім спорів, вказаних у статтях 222, 232 КЗпП. Проте необхідно відзначити низьку ефективність їх діяльності, на що зверталась увага в літературі (див., наприклад, Яресько А. Доцільність функціонування комісій по трудових спорах // Право України. - 1998. - №4. - С. 53-55, 66; Чанише-ва Г., фадєєнко А. Розгляд судами справ у спорах, що вини­кають з трудових правовідносин (окремі питання) // Пра­во У країни. — 1998. — №8. — С. 58—63). Становище не зміни­лось і з прийняттям Закону України "Про внесення змін і доповнень, що стосуються розгляду індивідуальних трудо­вих спорів, до Кодексу законів про працю Української РСР та визнання такими, що втратили силу деяких законодавчих актів" від 18 лютого 1992 p., яким був змінений статус КТС. Нині КТС є органом трудового колективу. Правовий статус цього органу і порядок його діяльності врегульовано більш повно порівняно з іншими органами трудового колективу.

Однак, як свідчить практика, працівники з різних при­чин (невіра в справедливе вирішення справи, очікування розправи з боку власника або уповноваженого ним органу тощо) до КТС звертаються не часто. На багатьох підприєм­ствах (в переважно недержавних) КТС взагалі не обирають­ся. Так, у 1998 p. перевірками, проведеними Державною інспек­цією праці, більш як 460 підприємств різних форм власності встановлено, що комісії з трудових спорів створено лише на кожному другому підприємстві. Здебільшого вони обира­ються не загальними зборами, конференцією, а утворюються наказами керівників підприємств (Праця і зарплата. — 1999. — №5 (165). — Березень). З урахуванням конституційного права на судовий захист постає питання про доцільність збереження в новому Трудовому кодексі порядку, передбачено­го главою XV КЗпП.

Враховуючи те, що вирішення індивідуальних трудових спорів на підприємстві, в установі, організації поступово відми­рає, в майбутньому, ймовірно, ця категорія спорів відійде пов­ністю до юрисдикції судів, але це вже не трудове, а цивільно-процесуальне право. Тому ми включили главу "Трудові спори і порядок їх вирішення" до розділу "Колективне тру­дове право". На нашу думку, у межах підприємств, установ, організацій будуть вирішуватися саме колективні трудові спори.

На практиці мають місце випадки, коли одночасно з по­зовними вимогами про поновлення на роботі, стягнення за­робітної плати під час вимушеного прогулу позивачем пода­ються вимоги про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. В окремих випадках суди ці вимоги задовольняли, в інших — в позовах про відшкодування моральної шкоди відмовляли, посилаючись на те, що вони не передбачені зако­ном, зокрема ст. 235 КЗпП. Пред'являючи вимогу про відшко­дування моральної шкоди, позивачі у ряді випадків посила­ються на ст. 56 Конституції.

Однак положення ст. 56 Конституції про право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної або моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх поса­дових і службових осіб при здійсненні ними своїх повнова­жень, на права й обов'язки сторін у трудових правовідноси­нах не поширюються. У вказаній статті не йде мова про відпо­відальність сторін, в ній вказані інші суб'єкти. Тому не мож­на вважати, що у випадках незаконного звільнення або іншо­го порушення трудових прав, можна покласти на власника обов'язок відшкодувати працівнику моральну шкоду на підставі ст. 56 Конституції.

Донедавна обов'язок власника або уповноваженого ним органу відшкодувати моральну шкоду працівникові був передбачений лише в одному випадку — якщо небезпечні або шкідливі умови праці призводили до моральної втрати потерпілого, порушення його нормальних життєвих зв'язків, і вимагали від нього додаткових зусиль для організації свого життя (ст. 173-1 КЗпП, ст. 12 Закону України "Про охорону праці", п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 p. №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди"). Пленум Верховного Суду України в п. 13 постанови від 31 березня 1995 p. роз'яснив судам, що за чинним законодавством обо­в'язок по відшкодуванню моральної шкоди, заподіяної у сфері трудових відносин, настає у випадках, коли це було передбаче­но умовами укладеного сторонами контракту (п.18 Поло­ження про порядок укладення контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівника, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №170 від 19 березня 1994 p.) або коли така шкода є наслідком небезпечних чи шкідливих умов праці (ст. 173-1 КЗпП) (Постанови Пленуму Верхов­ного Суду України (1995—1998). Правові позиції щодо роз­гляду судами окремих категорій цивільних справ / / Бюле­тень законодавства і юридичної практики України. — 1998. — №8. — С. 10—11). Законом України "Про внесення змін до Кодексу законів про працю України" від 24 грудня 1999 p. ст. 173-1 виключена, а КЗпП доповнено новою ст. 237-1, яка закріплює загальний обов'язок власника відшкодувати мо­ральну шкоду працівнику в трудових відносинах. Згідно з зазначеною статтею відшкодування власником або уповнова­женим ним органом моральної шкоди працівнику провадить­ся у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Виникає також питання про підвідомчість судам загаль­ної юрисдикції індивідуальних спорів про встановлення умов праці та порядок їх розгляду. В юридичній літературі вони називаються спорами непозовного характеру, оскільки йдеть­ся не про відновлення порушеного права (законного інтере­су), а про встановлення нового права (див. Трудовое право:

Учебник / Под ред. проф. О.В. Смирнова. — М., 1996. — С. 316). Законом України "Про внесения змін і доповнень, що стосуються розгляду індивідуальних трудових спорів, до Кодексу законів про працю Української РСР та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів" викладено у новій редакції главу XV КЗпП "Індивідуальні трудові спори". Ст. 242, яка передбачала порядок вирішення спорів про встановлення умов праці або зміну встановлених умов праці, була виключена.

У літературі з трудового права зазначається, що спори позовного характеру, що виникають з приводу застосування нормативно-правових актів, договорів і угод, пов'язані з по­дачею заяви (вчиненням позову) до юрисдикційного органу. Це — індивідуальні трудові спори позовного характеру. Спо­ри непозовного характеру виникають з питань встановлен­ня або зміни умов праці, як правило, вони мають колективне значення і відповідно є колективними трудовими спорами (див. Российское трудовое право: Учеб. для вузов / Отв. ред. проф. А.Д. Зайкин. — М., 1997. — С. 348). Встановлення та зміна умов праці здійснюється на підставі колективного до­говору, інших угод, що стосуються усіх працівників, їх окре­мих категорій або професійних груп, і спір, що виникає, має колективне значення. Разом з тим зустрічаються й індивіду­альні трудові спори про встановлення нових або зміну існу­ючих умов праці (наприклад, про присвоєння робітнику ква­ліфікаційного розряду).

В главі XV КЗпП, на нашу думку, все ж повинна бути норма, що передбачає порядок вирішення таких спорів. Таку норму збережено в КЗпП Російської Федерації (відповідно до ст. 219 КЗпП спори про встановлення нових або зміну існуючих умов праці працівника вирішуються адміністра­цією, відповідним профспілковим органом в межах наданих їм прав).

Із набранням чинності Конституцією України ця катего­рія індивідуальних трудових спорів підвідомча районним (міським) судам, виходячи з положень Конституції про по­ширення судового захисту прав людини і громадянина, але, як і раніше, не підвідомча КТС.

Законодавством встановлені особливості розгляду тру­дових спорів суддів, прокурорсько-слідчих працівників, а та­кож працівників навчальних, наукових й інших установ про­куратури, які мають класні чини. Йдеться про порядок оскар­ження цими працівниками накладених дисциплінарних стяг­нень. Так, згідно зі ст. 14 Дисциплінарного статуту прокура­тури України, наказ про притягнення до дисциплінарної відповідальності може бути оскаржено працівником Ге­неральному прокурору України в місячний строк з дня озна­йомлення з наказом.

Генеральний прокурор приймає рішення по скарзі в 10-денний строк, а в разі проведення перевірки — не пізніше одного місяця з дня її надходження. Про прийняте рішення повідомляється працівнику, який звернувся зі скаргою.

Відповідно до ст. 16 Дисциплінарного статуту рішення Президента України та Генерального прокурора України про позбавлення класного чину, наказ Генерального проку­рора про застосування дисциплінарних стягнень або відмова у поновленні на роботі прокурорсько-слідчих працівників, звільнених прокурорами Автономної Республіки Крим, областей, міста Києва та прирівняними до них прокурорами, можуть бути оскаржені до Верховного Суду України в місяч­ний строк.

Відповідно до ст. 35 Закону України "Про статус судів" рішення кваліфікаційної комісії суддів, загальних судів Ав­тономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севасто­поля, арбітражних та військових судів, може бути оскарже­но до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України протя­гом 10 днів з дня вручення копії рішення комісії. Кваліфі­каційна комісія судів розглядає дисциплінарну справу в 10-денний строк з дня порушення дисциплінарного порушення. Розгляд дисциплінарної справи проводиться тільки в ме­жах обвинувачення, викладеного у постанові (рішенні) про порушення дисциплінарного провадження.

1	2	3	4	5	6	7

Назва: Трудові спори
Дата публікації: 2005-03-24 (5324 прочитано)