Українознавство > Фольклорний і літературний образ народного героя Олекси Довбуша

У творі ми зустрічаємо два портрети Олекси Довбуша: в останній рік його життя та в роки активної боротьби разом з опришками. Опис зовнішності Олекси Франко подає за фольклором, але велика роль належить і фантазії письменника. Ми декілька разів зустрічаємо опис якоїсь людини й кожного разу до попереднього опису додасться якась нова деталь. Але жодного слова немає про те, хто це. Ця таємничість народжує цікавість, привертає увагу читача, зосереджує її на невідомій особі, якою, як виявляється пізніше, є Олекса Довбуш. Це данина традиціям романтизму.

До опришківської теми звернувся і Михайло Старицький у драмі “Юрко Довбиш”. Сюжет твору запозичений з роману австрійського письменника Карла Францоза “За правду”. Обидва письменники використали багатющий опришківський фольклорний матеріал. У драмі М.Старицького замінено імена відповідних персонажів роману К.Францоза. Головним героєм став Юрко Довбиш. Його образ має багато аналогій із історичним Олексою Довбушем. Обидва вони вихідці з Прикарпаття, їхнє дитинство пройшло у великих злиднях. Вони рано пізнали весь тягар феодального гніту і стали замислюватись - як раз і назавжди скинути пута голоду, холоду, бідності.

Не витерпівши важкої каторжної праці, несправедливості, обидва легені вступають у загони опришків, так званих “чорних хлопців”.

Драматург добре знав історію опришківського руху, тому-то й наділив свого героя Юрка рисами Олекси Довбуша. М.Старицький підкреслює трагічність образу месника. Приреченість ватажка опришків мала історичні причини: ні торжество справи, за яку боровся, ні особистого щастя він не міг досягти, бо ще не з’явилася на світ сила, здатна перебудувати життя на нових, справедливих началах. Це добре усвідомлює Юрко Довбиш у кінці свого життя.

Щодо художнього опису історії Довбуша до 90-х років XX століття за нетотожних суспільно-політичних обставин у різних регіонах України, то слід зазначити, що на західноукраїнських землях у цей час далі продовжувалась офіційна антиукраїнська кампанія з боку панської Польщі та боярської Румунії. І все-таки національно-патріотичні сили з метою пробудження самосвідомості народу засновували і видавали в Галичині й на Буковині найрізноманітніші періодичні видання, що відігравали величезну роль і для всієї України. Це й дало підставу С.Єфремову заявити, що на початку XX століття “українство позбавлене було всіх засобів (літературних - П.Б.) і коли б не Галичина, то фізичної б не мало змоги подавати свій голос як окрема нація”.

Однак навіть у такий важкий час літературний процес на Україні продовжував вирувати. Серед нечисленних за тематикою та жанрами художніх витворів вагоме місце належить і літературній Довбушіані.

У жанрі оповідання одним з перших зробив спробу відтворити образ Олекси Довбуша А.Кучурак. який у 1900 році в Коломиї видав невеличку за обсягом книжечку “Олекса Добуш - славний ватажко опришків”. І хоч сам автор визначає жанр свого твору як історична повість, проте за всіма специфічними ознаками - це три типових оповідання про життя славетного лицаря гір, своєрідний сплав історичної правди та художнього вимислу з метою змалювання образу відважного печеніжинця. У даних зразках немає жодного діалектизму, що в певній мірі збіднює їх художню палітру. У третьому оповіданні “В Довгопіллі” автор художньо переробляє історичну пісню “Ой попід гай зелененький”.

Тісний зв’язок малої прози С.Васильченка з українським фольклором яскраво простежується в його новелі “Довбищук”. Сюжет її запозичений письменником із народних легенд про здобуття Олексою надзвичайної сили та безсмертя.

З історичним Довбушем герой С.Васильченка на початку твору немає майже нічого спільного. Поступово штрих за штрихом письменник створює яскравий образ казково-романтичного героя з глибоко внутрішньою красою. Образ Довбуша у творі С.Васильченка певною мірою символічний. Він символізує собою красу людської душі, красу почуттів, добро, людську здатність до самопожертви. Це символ усього найкращого, що є в людині, символ любові до людей.

У малій українській прозі про Довбуша в першій третині XX століття помітним явищем стало історичне оповідання Г.Хоткевича “Потомок Довбушів”. Образ народного месника поданий тут ретроспективно - крізь призму оповідей одного з персонажів твору Івана Галети, який виступає носієм гуцульського фольклору про Довбуша.

Передаючи в оповіданні легенди й перекази про ватажка опришків, яких Іван знає безліч, автор розкриває внутрішній світ гуцулів. Ще темні й забобонні, вони свято вірять у Довбушеву непогрішимість, його добро, справедливість та безсмертя.

Досить поверхово, фрагментарно зображається Олекса Довбуш у казці П.Костецького “Дівоча хустка і кухоль горілки” та оповіданні І.Козаченка “Месник”. Обидва автори не вдаються до поглибленого розкриття внутрішнього світу народного месника, його “діалектики душі”, та й художня мова обох творів досить збіднена. Проте заслуга згаданих авторів полягає в тому, що вони поповнили лаву представників малої прози про славного ватажка опришків.

Паралельно з розвитком малої прози про печеніжинця продовжує поповнюватись і ліро-епічна Довбушіана. У 1904 році поет Василь Щурат видав збірку “На трембіті”, в якій були вміщені дві поеми про славного лицаря волі, “Олекса Довбуш” та “На синій Чорногорі”.

Обидва твори мають фольклорну основу, і в них розкриваються соціальні суперечності між представником народних інтересів Довбушем і світом гніту. Ватажок у даних зразках - романтична натура. Він постає як людина честі, втілення народної моральності як внутрішньої сили, здатної звіряти й сполучати власні прагнення і бажання з інтересами свого народу.

Обом творам притаманна як багата фольклорна основа, так і історична правда, адже в образі ватажка поет художньо узагальнює типові риси волелюбного українського народу. У поемі “На синій Чорногорі” Довбуш зображений як ватажок-трибун, який надлюдським зором охоплює територію “з-за Дону аж до Сяну”, спостерігаючи як “за воями йдуть вої”. Засобами поетичного слова В.Щурат втілює заповітну мрію багатьох поколінь українського народу про незалежність, яку треба здобувати в боротьбі. Розв’язка твору досить несподівана. Побачивши готові до боротьби за волю України лави воїнів, Довбуш вирішує зійти з історичної сцени, уступивши місце представникам молодшого покоління.

До історичної тематики звернувся письменник Гнат Хоткевич, вирішивши змалювати силу, велич, дух українського народу через долю національного героя Довбуша в однойменній п’єсі та повісті.

У роботі подається історія створення драми, втрата її рукопису (1909 р.), віднайдення (1974 р.) та публікація в журналі “Бахмутський шлях” (1997 р.).

Драма Г.Хоткевича “Довбуш” - це не чисто історичний і не чисто фантастичний твір, як вважав сам письменник, а героїко-романтична п’єса, в основу якої покладено реалістичний та романтичний підхід до матеріалу про діяльність славного месника. Сама фабула засвідчує, що події тут відбуваються в 30-40 роках ХVІІІ ст. Художній образ ватажка опришків, створений драматургом, не є дзеркальною точною копією Довбуша - історичної особи. Основу п’єси й особливо її закінчення становить історична пісня “Ой попід гай зелененький”. Г.Хоткевич подає опосередковану характеристику Довбуша, вкладену в уста інших дійових осіб. Вони належать до різних соціальних верств, через те і є діаметрально протилежними. Ватажок діє у творі впродовж 7 років (1738-1745 рр.). Отже, письменник йде свідомо за історичними документами. Він не намагається показати Довбуша лише в середовищі друзів-опришків. Для автора важливим було звернути увагу на ватажка-людину, живу постать, а не на легенду, хоча й це письменник змалював. .Драматург створює образ Довбуша, позбавленого родини, сімейного щастя і власної оселі. Високі смереки - його хата, легені-опришки - його сім'я. Наймиліший для нього звук - це посвист опришків, яких він називає “соколами”, “браттями”, “легінцями”. Письменник у п’єсі відтворює справжні епізоди з життя ватажка (його поранення, вбивство Дідушка). З розповідей деяких гуцулів Олекса Довбуш наділяється міфологічними рисами, однак ватажок - приречена на неспокій людина, бо бореться за щастя людей. Торкається письменник і проблеми фатуму. Це усвідомлює Олекса й прагне діяти по-лицарськи - не вбиває ворогів, відпускає економа. Такий романтичний протест проти фатуму відчутний і в сцені зі священиком, який здається Довбушу його злою долею. Вбиваючи його, ватажок таким чином протестує проти сили обставин, фатуму. Отже, Олекса в п’єсі сприймається як художнє узагальнення народного месника періоду антифеодальної боротьби і як романтичний образ. Г.Хоткевич зображує Довбуша, людину виняткову, в досить незвичайних для нього обставинах, коли ватажок змушений розбиратися у власних почуттях. Олекса відмовляється від усього й стає на шлях самовідданої боротьби за народні інтереси. Для романтизму характерна особлива позиція героя, яка полягає в його відчуженні від інших, у чому Довбуш зізнається дідові-пастуху. У п’єсі відчутна підвищена емоційність і напруженість у зображенні подій і характеру головного героя. Характерні для романтизму дещо екзотичні пейзажі - дикі Карпатські гори - теж сприяють саморозкриттю Довбуша. У трактуванні Г.Хоткевича моральний вчинок Олекси (пролиття невинної крові), моральна оцінка усвідомлюється, відчувається насамперед душею, переживається особисто. Автор звертає увагу на емоційну сферу особистості (Б, 346).

Багатющий фольклорний, історичний, літературний матеріал про Довбуша змусив Г.Хоткевича розширити родові та жанрові рамки художнього осмислення образу славного ватажка. На початку 30-х років він закінчив повість “Довбуш”. “Вона - суто реалістична, справді історична, хоч і щедро помережана народнопоетичним матеріалом” (Б, 347).

1	2	3	4	5	6	7	8	9

Назва: Фольклорний і літературний образ народного героя Олекси Довбуша
Дата публікації: 2005-03-24 (2663 прочитано)