Логіка > Шпори з логіки
3. M P 4. P M
  
M S M S
Отже, фігури силогізму – це його різновиди, що різняться між собою положенням
середнього терміну M. Оскільки посилки кожної фігури може мати 24(16) комбінацій
видів суджень (A,E,I,O), то комбінацій в усіх 4-х фігурах буде 64. Одначе, не
всі модуси відповідають загальним правилам термінів і правил посилок силогізму.
Правильними буде лише 19 силогізмів, а саме:
1-ша фігура: AAA, EAE, AII, EIO: Більша посилка – загальне судження, менша
– стверджувальне. 2-га фігура: EAE, AEE, EIO, AOO: Більша посилка – загальне
судження, менша – заперечне.
3-тя фігура: AAI, IAI, AII, EAO, OAO, EIO: менша – стверджувальне, заключення
– часткове судж.
4-та фігура: AAI, AEE, IAI, EAO, EIO: Тут заключення з посилок штучне для
звичайного мислення і не має пізнавальної цінності. В звичайній логіці не розглядається,
якщо розглядається, по правила 1-ої фігури силогізму.
29. Доведення і спростування.
Доведення – це логічна операція обґрунтування істинності якого-небудь судження
за допомогою інших істинних та з’язаний з ним суджень. Другими словами, - це
виведення одного знання з другого, істинність якого уже встановлена і перевірена
практикою.
Логічна структура доведення. У всякому доведенні є теза, яка доводиться,
аргумент, що використовуються на підтвердження тези і демонстрація, якими чином
логічно будується процес доведення.
Роль аргументів в доведенні виконують: 1.Встановлені в науці узагальнення.
2. Очевидні положення, які безсумнівні і не потребують окремого доведення. 3.
Достовірні факти і зібрані дані.
Демонстрація – це логічний зв’язок між аргументами і тезою. Обґрунтування
тези може мати форму умовиводу дедуктивного, індуктивного чи аналогії.
Дедуктивне обґрунтування здебільшого зводиться до підведення часткового випадку
(тези) під загальне правило і висловлюється у вигляді умовно-категоричного судження.
При цьому теза одержує значення істини, що підтверджена достовірними аргументами.
Індуктивне обґрунтування підтверджує загальну тезу перерахуванням ряду фактів,
прикладів. При цьому достовірність тези тут залежить від міри повноти перерахованих
фактів та від всебічності розгляду самої тези.
В аналогічному обґрунтуванні теза доводиться посиланням на достовірні факти
і положення в інших подібних явищах, предметах і подіях. Застосовується у витлумаченні
конкретних історичних подій, в моделюванні.
Способи доведення є прямі і побічні (косвенные).
В прямому доведенні теза обґрунтовується безпосередньо, “на пряму”.
В побічному (косвенному) доведення істина доводиться з використанням протилежного
тезі допущення (антитези).Це доведення використовується тоді коли тезу неможливо
довести в прямому значенні, безпосередньо. Приклад алібі в суді: “Громадянин
А. цього злочину особисто не вчинив, бо в час скоєння злочину читав лекцію студентам.”
Є два види побічних доведень: апагогічне і розділове,
Апагогічне (від грецького слова “apаgoge” – відхилення, відвід) істинність
тези “А” доводиться хибністю протилежної тези “не-А”. Якщо хибність “не-А” доведена,
то, згідно закону виключення третього, істинним залишається “А”.
Розділове доведення послідовно відкидає не одне а ряд (всі) припущення щодо
тези “не-А” Таким чином теза “А” істина, бо всі ознаки “не-А” виявилися хибними.
“Все інше, що можна сказати проти висунутої тези виявляється хибним. Тезу спростувати
не можна, отже вона – вірна”.
Спростування – це руйнування доведення шляхом виявлення хибності тези, хибності
обґрунтування (аргументів) і хибності самої логіки доведення. Воно може бути
прямим чи побічним.
Пряме спростування показує абсурдність тези (зведення до абсурду).
Побічне спростування доводить істинність тези, що несумісна з висунутою тезою
опонента. Опонент висунув тезу “А”, а ми доводимо несумісну (контрарно чи контрадокторно)
з цією тезою свою тезу “не-А”.
Про доведеннях і спростування, особливо в усній формі, велике значення має
ерудиція опонентів, послідовність розгортання думки, красномовство, а також
вміння подіяти на почуття художнім словом, ораторськими здібностями тощо. Навмисне
логічне заплутування думки одержало назву софізму (пустого мудрствування), яке
хоча і може справити враження, але немає ніякої ні формально-логічного, ні змістовного
значення.
17. Модальні судження
До сих під ми розглядали прості судження, а також складні, які утворені з
кількох простих. В них щось стверджувалося або заперечувалося про взаємини між
предметами, а також про ознаки предметів.
Разом з цим у таких судженнях не встановлюється характер взаємодії між суб’єктом
та предикатом (або між простими судженнями – у складних). Цей характер має назву
модальності і відповідно визначається у так званих модальних судженнях. Утворимо
їх: “Всі правознавці є знавцями законів”® “Безсумнівно, що правознавці є знавцями
законів”; “Якщо буде погана погода, то ми не поїдемо на уїкенд”® “Імовірно,
що якщо буде погана погода, то ми не поїдемо на уїкенд”.
Ми бачимо, що модальні судження не просто заперечують або стверджують щось
– натомість вони дають оцінку стосунків між S i P з певної точки зору.
Тобто про предмет А можна сказати, що він має властивість В – це буде так
зване асерторичне судження. Проте можна доповнити і уточнити, чи є цей зв’язок
між А і В необхідним, чи випадковим, добре це чи погано, чи є доведеним цей
зв’язок, чи ні. В результаті таких уточнень ми отримуємо модальні судження різних
видів – завдяки так званим модальним операторам. Вони вивчаються у модальній
логіці, у якій є такі розділи: епістемологія, деонтична логіка, логіка дії,
логіка прийняття рішення, логіка прийняття рішення, логіка надання переваги
та інші – у кожній з них існують свої модальності.
До кожної з груп модальностей входять три основних модальних поняття. Друге
називається слабкою характеристикою, перше і третє – відповідно сильною позитивною
і сильною негативною характеристиками. Іноді у якості доповнення вводиться четверте
модальне поняття, яке може вживатися для означення об’єднання сильного позитивного
та нейтрального.
Зазначимо, що логічні модальності вивчалися ще Аристотелем і середньовічними
логіками. Детальне дослідження численних груп модальностей почалося у 50-ті
роки ХХ ст., хоча перші згадки про них належать до пізньої античності і Середньовіччя.
24. Дискусія і полеміка.
Пізнання дійсності завжди відбувається в процесі зіткнення застарілих, звичних,
невірних знань зі знаннями істинними, вірними, новими. Зіткнення різних точок
зору, суджень, боротьба думок – природний і необхідних супутник людської діяльності,
що направлена на вияснення істини, протягом всієї історії цивілізації. Ці зіткнення
інколи набувають форми спору публічного чи приватного.
Спор – це словесне обговорення (змагання) проблем істини відносно того чи
іншого предмету чи явища. В публічному вигляді він набуває форм диспуту, дискусії
чи полеміки.
Диспут – публічне обговорення соціально і науково важливої проблемі з залученням
кваліфікованих спеціалістів з теми. Таким чином відбувається, наприклад, захист
наукових дисертацій. Пошукач наукового ступеню пропонує на обговорення свою
працю, опоненти висловлюють свої думки з приводу написаного, автор дає відповіді
на закиди, захищає своє бачення і так далі.
Назва: Шпори з логіки
Дата публікації: 2006-02-03 (8757 прочитано) |
.gif){kind=spacer}
