Sort-ref - Вексельний обіг і перспективи його розвитку в Україні


		Головна · Замовити реферат · Гостьова кімната · Партнери · Контакт ·



		Пошук



		Рекомендуєм

Економічна теорія > Вексельний обіг і перспективи його розвитку в Україні

З метою корекції термінів проведення взаємного заліку і оформлення простроченої заборгованості векселями у бік їх подовження, необхідні зміни внесені Указом Президента України від 14.10.94 р. "Про оперативну міжвідомчу комісію з питань подолання платіжної кризи і про деякі заходи з упорядкування розрахунків і платежів"[33].

У міру наближення терміну платежу за векселями, знову були спрямовані "Роз'яснення відносно використання векселів в господарському обізі"[34] телеграмою Національного банку України від 22.02.95 р. N 15010/48.

Указ Президента України від 14.09.94 р. № 530 передбачає постійне використання векселів для оформлення простроченої заборгованості. Незабаром, після першого взаємозаліку, Постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 1995 року № 379 "Про проведення заліку взаємної за-боргованості суб'єктів підприємницької діяльності України і оформлення простроченої заборгованості векселями"[35] було передбачено проведення у червні 1995 року другого взаємо-заліку.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 01.12.95 р. № 960 "Про проведення заліку взаємної заборго-ваності суб'єктів підприємницької діяльності України і оформлення заборгованості векселями"[36] відбувається третій взаємозалік. У виконання даної Постанови Уряду Національ-ний банк України прийняв Порядок проведення заліку взаємної заборгованості з подальшим оформленням її векселями, затверджений Постановою Правління НБУ від 04.12.95 р. і надіслав листом № 22017/940-5855-322[37]. Цей Порядок, в основному, регламентує організаційно-технічну сторону використання векселів. Вказаний документ передба-чає використання при проведенні заліку не тільки простих, але й переказних векселів.

У зв'язку з енергетичною кризою в Україні і зростаючою заборгованістю Російській Федерації Кабінет Міністрів України приймає Постанову від 12.06.1996 р. № 641 “Про затвердження порядку погашення боргових зобов'язань підприємств, установ і організацій за спожитий природний газ, поставлений з Російської Федерації в 1994 році”[38], відповідно до якої оформлення простроченої заборгованості відбувається за допомогою векселів.

З 1999 року на українському вексельному ринку з'явилися так звані “податкові” векселі. Відповідно до Порядку випуску, обігу і погашення векселів, які видаються на суму податку на додану вартість при ввезенні (пересилці) товарів на митну територію України[39], податковий вексель - це звичайний вексель, який видається платникам ПДВ на суму податкового зобов'язання при ввезенні (пересилці) товарів на митну територію України. Векселедержателем є державна податкова адміністрація за місцем реєстрації векселедавця як платника ПДВ.

Наступним етапом формування нормативно-правової бази вексельного обігу в Україні була Постанова Кабінету Міністрів України від 27.06.1996 року № 689 “Про затвер-дження порядку застосування векселів Державного казна-чейства”[40]. Казначейські векселі можуть використовуватися для:

- погашення кредитної заборгованості за згодою відповідних кредиторів (розрахунки казначейськими векселями здійснюються за вексельними сумами);

- продаж юридичним особам, які є резидентами відповідно до законодавства України;

- застави з метою забезпечення зобов'язань перед резидентами відповідно до законодавств про заставу;

- зарахування в оплату податків до державного бюджету за бажанням векселедержателя.

Нарівні з нормативними актами, що містять переважно норми вексельного права, існують такі, в яких регламентуються окремі питання вексельного обігу. Розглянемо їх, об'єднавши в окрему групу.

Ще до прийняття Закону України "Про цінні папери і фондову біржу", ст. 24 Закону України від 27 березня 1991 р. "Про підприємства в Україні"[41] допускала в фінансових і кредитних відносинах підприємств використання товарного векселя. Ст. 53 Закону України від 2 жовтня 1992 року “Про заставу”[42], регламентувала порядок укладення договору застави цінних паперів, в тому числі векселя. Відповідно до норми цього Закону застава векселя здійснюється шляхом індосаменту і вручення заставодержателю індосованого цінного папера. Про можливість використання застави цінних паперів для кредитування згадано також у п.4 ст. 8 Закону України від 20 березня 1991 р. “Про банки і банківську діяльність”[43], де зазначено, що Національний банк України видає кредити іншим банкам під заставу векселів і цінних паперів. З відносин застави витікає такий специфічний метод виконання зобов'язань, як внесення цінних паперів до депозиту.

Таким чином, законодавець не тільки розширював правове поле застосування векселя, але іноді й звужував його. Зокрема, пункт 17 Положення про інвестиційні фонди і інвестиційні компанії, затвердженого Указом Президента України від 19 лютого 1994 року[44], забороняє інвестиційному фонду випускати векселі. Проте, уявляється, що нині переважає тенденція лібералізації вексельного обігу. Так, Правила виготовлення і використання вексельних бланків, затверджені Постановою Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 10 вересня 1992 року[45], передбачали запов-нення вексельного бланка тільки друкарським способом. У той же час, згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 15 березня 1995 року № 177 "Про внесення змін до правил виготовлення і використання вексельних бланків, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України і Національ-ного банку України від 10 вересня 1992 року № 528", допускалося заповнення вексельного бланка як друкарським, так і недрукарським способами.

З метою розширення сфери обігу векселів 26 липня 1995 р. був прийнятий Указ Президента України "Про розширення сфери обігу векселів"[46], що передбачав скасування обмежень відносно розміру суми зобов'язань за одним векселем, яка встановлювалася угодою суб'єктів господарської діяльності.

Необхідно відмітити, що Указом Президента України від 2 листопада 1993 р. № 504 "Про сплату державного мита за вексельні бланки"[47] вводилося відповідне мито, яке зараховується до прибутку Державного бюджету. Виданий у виконання даного Указу лист Національного банку України від 01.12.93 р. № 22001/279-7230 "Про порядок обліку та видачі простих та переказних векселів"[48] забороняв виготовлення бланків векселів підприємствами і банками. Законом України від 2 липня 1995 р. "Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України" встановлювалося державне мито за здійснення протесту векселя у розмірі 0,3% неоподатковуваного мінімуму прибутків громадян.

Отже, можна резюмувати, що основи вексельного права в Україні закладені. Однак низка питань вексельного обігу продовжує регламентуватися широким колом розрізнених нормативно-правових актів.

Крім того, дуже важливим є наступне :

Як вже зазначалось вище у 1937 році у СРСР була ратифікована Женевська конвенція 1930 року за № 358, якою впро-ваджений у дію Одноманітний закон про простий та переказний векселі, Раднаркомом було прийняте Положення про простий та переказний векселі, яке відтворювало російською мовою текст Одноманітного закону з урахуванням відповідних обмовлень, передбачених додатком ІІ до Конвенції.

З 1991 року, з моменту набуття Україною незалежності, у відношенні до міжнародних договорів для нашої країни має чинність Віденська Конвенція 1978 року “Про правонаступництво держав по відношенню до договорів”, у відповідності з якою Україна повинна пройти процедуру ратифікації з метою підтвердження своєї причетності до Женевської конвенції 1930 року за № 358.

З метою врегулювання законодавства щодо векселів та їх обігу, Верховна Рада України прийняла постанову від 17 червня 1992 року №2470-ХІІ, яка встановила, що вексельний обіг в Україні повинен здійснюватись відповідно до Женевської конвенції 1930 року, але у цій постанові не було визначено, яка саме з трьох Женевських конвенцій 1930 року (за № 358, 359, 360) діє на території України, відповідно не було зроблено офіційного перекладу текстів зазначених Конвенцій на державну мову і, найважливіше, не було зазна-чено відповідних дій до здійснення ратифікації цих Конвенцій з метою підтвердження причетності до них України.

Стаття 9 Конституції України передбачає, що міжнародні договори, згоду на які дала Верховна Рада України є частиною національного законодавства, але постанову Верховної Ради від 17 червня 1992 не можна вважати згодою такого роду, оскільки Законом України “Про міжнародні договори України” був встановлений інший порядок ратифікації міжнародних договорів. Зазначена раніше, Віденська конвенція 1978 року передбачає, що “ратифікація… це міжнародний акт, за допомогою якого держава виражає у міжнародному плані свою згоду на обов’язковість для неї договору” (пункт “і” статті 2 Конвенції). Враховуючи, що ніякого міжнародного акту Україною видано не було, можна зробити висновок, що Женевські конвенції 1930 року для України, як міжнародні договори, на даний момент не діють.