Народознавство > Енополітична карта світу XXІ століття

В і й с ь к о в и й ч и н н и к. Цілком можливо, що незабаром на перший план вийде проблема проходження військової служби чоловіками з півночі європейської частини Росії. Вже сучасні події показують, що розпад країни не всюди відбуватиметься мирним шляхом (війна в Чечні). Населення буде активно виступати проти загибелі військовослужбовців з півночі в нових «гарячих точках». Це прагнення буде змушена підтримати й еліта регіону, добиваючись, щоб її громадяни служили виключно на півночі, що дозволить вже їй самій контролювати армію на своїй території. Пригадаймо, що цей чинник в Україні використовувався як один із найсильніших доказів у боротьбі за незалежність країни.

З о в н і ш н і й ч и н н и к. Майже всі європейські країни зацікавлені в роз­поділі європейської частини Росії, оскільки велика напівазійська держава з імперськими амбіціями завжди може бути загрозою для демократичних національних держав. Першою необхідною передумовою для унеможливлення відродження Московської імперії є незалежна Україна. Проте ця умова не є достатньою. Для встановлення стійкої рівноваги й стабільності на сході Європи не повинно бути держави, яка простягає свої володіння «від моря й до моря». Тому достатньою умовою остаточної втрати Москвою імперських амбіції є встановлення (а якщо зазирнути глибше в історію, то відновлення) незалежності Північної Русі. Ця країна стане невід’ємною частиною демократичної Європи, буде вагомою противагою як Московії, так і Німеччині. Тому природними її союзниками будуть країни Північної Європи і Балтії, Польща й особливо Україна.

Отже, ці чинники та глибока економічна, політична та етнічна криза в Росії, найімовірніше, призведуть до поділу європейської частини етнічної території росіян на Північну Русь та Московію. За останньою, напевне, і збережеться назва «Росія».

Межі.

Кубань — сучасний Краснодарський край Російської Федерації без територій, заселених адигейцями (Республіка Адигея). Столиця — місто Краснодар.

Ставрополля — сучасний Ставропольський край Російської Федерації. Столиця — місто Ставрополь.

Північна Русь — сучасні Мурманська, Архангельська, Вологодська, Ленінградська, Новгородська, Псковська області Російської Федерації та Республіка Карелія. Столиця — місто Санкт-Петербург. З огляду на географічне розташування та, частково, етнічний склад можна допустити можливість приєднання до Північної Русі Тверської, Ярославської та Костромської областей. Проте існування сильних зв’язків цих областей з Москвою робить цей варіант малоймовірним.

Росія (Московія) — сучасні Московська, Тверська, Костромська, Кіровська, Володимирська, Івановська, Нижньо-Новгородська, Ярославська, Смоленська, Калузька, Рязанська, Тульська, Брянська, Орловська, Липецька, Тамбовська, Курська, Бєлгородська, Воронезька, Волгоградська, Ростовська, Ульяновська, Саратовська, Астраханська, Пензенська та Самарська області Російської Федерації. Столиця — сучасний центр метрополії місто Москва. Варіанти приєднання до України частин Брянської, Курської, Воронезької та Ростовської областей, які історично є етнічними українськими землями, оцінено під час розгляду України й визнано малоймовірними. Аналогічно недостатню вірогідність мають варіанти приєднання до Білорусі її етнічних територій в Брянській та Смоленській областях. Вартий уваги варіант сепарації Донщини та Південного Поволжя (Ростовська, Саратовська, Волгоградська й Астраханська області). Проте за ментальністю та етнічним складом їхнє населення близьке до іншого населення Московії, ці території не мають спільного досить сильного центру, всебічні зв’язки з Москвою досить стійкі. Тому їх сепарація можлива лише під час швидкого катастрофічного розвалу Росії, який малоймовірний. Проте і в цьому разі сепарація не була б стійкою й незворотною. Обґрунтування сепарації від Росії інших областей подано при розгляді відповідних регіонів.

За типом 1 розглядається більша частина азійської частини Російської Федерації — вся територія, крім Південного Сибіру (за винятком Бурятії, Туви та Хакасії) і Далекого Сходу, які належать до типу 3.

ПІВНІЧНІ ЕТНІЧНІ ТЕРИТОРІЇ АЗІЙСЬКОЇ ЧАСТИНИ РОСІЇ

Цей регіон — етнічна територія багатьох північних народів (евенків, якутів, евенів, чукчів, коряків тощо). Головною особливістю цього регіону є те, що, незважаючи на величезну територію і природні багатства, він мало заселений. Основна причина цього — складні умови проживання, які далеко не кожна людина може витримати. Переважно тому північ азійської частини Росії — найменш колонізований край, незважаючи на його природні багатства. Проте навіть невелика кількість прийшлого населення змогла докорінно змінити національний склад цих територій. У всіх національних одиницях регіону російське та інше прибуле, переважно слов’янське, населення становить абсолютну більшість. Проте, швидше за все, ця обставина не зможе зупинити сепараційні процеси. Адже, як і на півночі європейської частини Росії, корінне населення проживає по всій території регіону. Виділення більшості територій регіону в окремі автономні одиниці спричинило появу місцевої політичної та економічної еліти. Більшість прибулого населення намагається заробити гроші та повернутися на історичну батьківщину. А те населення, яке осіло в цьому регіоні, все більше зв’язує себе з цією землею, але, щоб насправді вкорінитися, їм потрібно так чи інакше перейняти елементи способу життя місцевих мешканців. Вже тепер бувають ситуації, коли через економічну кризу та віддаленість цілі райони відключають від електро- і теплопостачання, що в умовах Півночі для прийшлого населення — справжня катастрофа. Тому відбувається інтенсивний відтік з Півночі колонізуючого російськомовного населення, яке не пристосувалося до тамтешніх умов життя. Це значною мірою вплине на етнічний склад населення регіону. Крім того, чи не основним чинником буде боротьба за суверенітет над ресурсами. Отже, можна прогнозувати, що північні території азійської частини Російської Федерації реально можуть претендувати на самостійність. <…>

АЗІЙСЬКІ ТЕРИТОРІЇ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ, що відносяться до типу 3 (Південний Сибір, за винятком Туви, Бурятії та Хакасії, а також Далекий Схід)

Ці колонізовані росіянами й іншими слов’янськими народами території можна розділити на декілька регіонів відповідно до етапів колонізації і для кожного з них прогнозувати подальший розвиток ситуації.

Тюменська область.

У наш час ця область — нафтова столиця Росії, один з провідних російських регіонів. Намагання Москви приборкати надто самостійний регіон наштовхуються на спротив економічної та політичної еліт, прив’язаних до ресурсів області. Це призводить до проявів сепарації на економічному ґрунті, що в свою чергу є першим кроком до сепарації політичної. З подальшим загостренням ситуації в Росії та виділенням національних окраїн у незалежні етнополітичні утворення прогнозується, що й Тюменська область не захоче надалі спонсорувати помираючу імперію. Щодо можливого об’єднання в одну державу із сусідніми регіонами, то така перспектива малоймовірна. Від Уралу Тюменську область відрізняють економічні інтереси — в першому розвивається переробна промисловість, у другій — видобувна. Обидві потужні економічні еліти мають зовсім різні інтереси, тому їх об’єднання малоймовірне. Ще важливішим чинником проти об’єднання Уралу й Іртишу (Тюменської області) є різний склад і ментальність населення. На Уралі переважає давнє російське населення з першої хвилі колонізації, а на Іртиші — населення першого, другого поколінь, де, окрім росіян, проживає велика кількість українців. Малоймовірним є й об’єднання Тюменської області зі східнішими сибірськими областями, оскільки прогнозується, що там буде значний вплив тюркського населення. Слов’янське, орієнтоване тільки на Європу населення Іртишу буде проти такого об’єднання.

Проте малоймовірно, що Тюменська область залишиться неподільною. Швидше за все, її заселена ненцями північна частина, яка тепер становить Ямало-Ненецький національний округ, стане основою для формування північної держави Ненія. Але сучасний Ханти-Мансійський національний округ залишиться у складі Іртишу, оскільки він економічно повністю у нього інтегрований, а кількість корінного населення в окрузі є дуже незначною.

Отже, прогнозується виникнення «європейського» державного утворення за Уральськими горами, на місці сучасної Тюменської області, — Іртиш.

Сибір (Томська, Новосибірська, Омська, Кемеровська області, Республіка Алтай та Алтайський край).

Цей регіон у давнину був центром зародження тюркського протоетносу, звідки тюрки й розселилися на велику частину Азії і частково Європи. Лише протягом останніх двохсот років домінуючі позиції в Сибіру займало нетюркське населення. Проте й у цей час регіон був досить тісно зв’язаний з територіями, заселеними переважно тюрками, передовсім Казахстаном. Прогнозується, що велике значення для майбутнього цього регіону матимуть два чинники: розпад Російської Федерації із суттєвим послабленням російського впливу в Азії та загальна криза в Туреччині зі спробами повернення турків до своїх історичних коренів. Зупинення просування Туреччини в Європу, суперечності між прихильниками різних напрямків дальшого розвитку цієї країни спричинюють гостру ідеологічну кризу в турецькому суспільстві. Компромісним варіантом розв’язання цієї кризи є ідеологія пантюркізму, відповідно до якої Туреччина стає провідником та опікуном усіх тюркських народів. Позаяк території проживання цих народів лежать на північний схід від Малої Азії, домінуючим стає північно-східний напрям турецької експансії (до цього турецька експансія була переважно зорієнтована на захід, що виявлялось як у активній підтримці мусульман у Європі, так і в значній міграції турків у європейські країни). Криза й перенаселеність Туреччини разом зі швидким ростом турецького впливу в Середній Азії та Казахстані, ймовірно, призведе до активної міграції турків у країни цього регіону з великою територією та не надто великою чисельністю населення. Ослаблення росіян у Сибіру та активізація тюркських народів сучасної Російської Федерації призведе до посилення міграції турків і в Сибір. Причому низький природний приріст населення в цьому регіоні та розвинута промисловість особливо сприятимуть турецькій міграції (адже нині Туреччина «спеціалізується» на постачанні в Європу дешевої робочої сили). Звичайно, важливим ідеологічним підґрунттям міграції буде й теза про повернення на історичну батьківщину. Імовірна турецька міграція в Сибір буде вигідною і для Європи, оскільки вона відверне від Європи будь-яку загрозу турецької експансії (адже вже сьогодні турецькі емігранти становлять у багатьох європейських країнах неабияку проблему). Крім того, значно вигіднішим є контроль величезних сибірських ресурсів частково європеїзованими турками, ніж абсолютно іншими за ментальністю та культурою китайцями та японцями, які досить наполегливо добиваються такого контролю (ослаблений слов’янський етнічний елемент навряд чи в змозі протистояти китайсько-японській експансії в Сибір і на Далекий Схід).

1	2	3	4	5	6	7	8	9	10

Назва: Енополітична карта світу XXІ століття
Дата публікації: 2005-03-07 (5757 прочитано)